На Харків чекає доля Детройта – із порожніми будинками і супермаркетами. Бо більшість підприємств, через які розрослося місто, у теперішніх умовах непотрібні, – каже історик Володимир Маслійчук
Поряд із Харківщиною – проукраїнська Сумщина. А тут в останні вибори у 13 з 14 мажоритарних округів перемогли члени чи вихідці з Партії регіонів. Як це пояснити?
– Харківщина більше пов'язана з радянським спадком. Місцеві керівники – це кадри з тієї епохи або їхні послідовники. Якщо подивитися карти голосувань, електоральний фронт підтримки демократичних сил в Україні рухається не із заходу на схід, а з півночі на південь. Північні райони Дніпропетровщини й Херсонщини вже цілком тяжіють до демократичності. До нас це йде повільніше.
На Сумщині немає великих міст, урбанізованої радянської спільноти. Навіть жителі російськомовних міст – Шостки, Конотопа – 2004 року голосували за Ющенка.
Харківщина ж – наче Австрія після Першої світової: рахіт із великою головою – півторамільйонним Харковом, у якому живе половина населення області. На Донеччині є багато міст. Дніпропетровськ теж не один: поряд Нікополь, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг. А тут найбільше після Харкова місто – 70-тисячна Лозова.
Який етнічний склад населення Харківщини? Як вплинуло те, що після Голодомору українські села заселяли росіянами?
– Область дуже різноманітна. Є Чугуїв – військове містечко, етнічно переважно російське. Там був єдиний округ в Україні, де на президентських виборах переміг Михайло Добкін. Західні райони – Богодухівський, Краснокутський – це майже Сумщина чи Полтавщина. Південь області ближчий до Донбасу.
Я живу за 30 кілометрів від обласного центру, в цілком україномовному селищі Вільшани. Ще в радянський час ходив до україномовних дитсадка і школи. Але нині політичні вподобання тут годі назвати проукраїнськими та проєвропейськими. Значна частина жителів – мабуть, близько половини – сприймають російську пропаганду й навіть вважають себе росіянами.
Але все вирішує Харків, основні події відбувались і відбуватимуться в ньому. Стало приємною несподіванкою, що тут був постійний Євромайдан. У місті потужний волонтерський рух. Однак не варто забувати, що поряд – російський кордон. Прийде весна, й ситуація буде непростою. Розповіді влади про "втихомирення" Харкова та його українську самоідентифікацію часто не мають під собою ґрунту. Я їжджу в метро, де вже кілька разів сварився просто через те, що мав на одязі синьо-жовту стрічку. Багато процесів викликають у мене острах.
Які саме?
– Чимала частина населення Харкова, зокрема чиновницького апарату й міліції, тяжіють до Росії. Не приховують своїх симпатій до того, що там відбувається. Також на російський ринок значною мірою орієнтована місцева економіка. Проблеми з сусідом боляче б'ють по бізнесу, збіднілі люди часто винять у цьому Україну.
"Русский мир" у нас присутній, має своїх пасіонаріїв. Другий бік – український – теж сильний. Тому, якщо будуть спроби створити "Харківську народну республіку", протистояння будуть жорсткі й, боюся, кривавіші.
Вражає в Харкові засилля радянської топоніміки – від вулиці Карла Маркса до Червоножовтневої.
– Тут навіть є проспекти Постишева й Косіора. Пам'ятник Леніну знесли, а про цих головних винуватців Голодомору забули. Але є і зміни: вулиця Полтавський шлях раніше була Свердлова. Однак загалом гуманітарної політики в місті майже немає. Київ у цьому плані значно прогресивніший. А Харків стає другорядним, провінційним містом.
Коли починав навчатися тут, він був не такий. Зокрема, була маса науково-дослідних установ. А зараз прояви регресу – у всьому, від електоральних уподобань до поведінки на вулиці. Я маю справу з гуманітаріями, і з кожним роком стає все помітніше: наукою займається старша генерація, молоді дуже мало, перспектив вона не бачить. Думаю, у фізиці й хімії ситуація подібна.
Столичність Харкова до 1934 року якийсь вплив залишила на свідомість містян?
– Зараз це лише ідеологема, яка не дає нічого, крім пихатості. У 1990-х була газета "Первая столица" та однойменний телеканал. У Харкові, як і в Ленінграді свого часу, казали: "Ми не перші, але й не другі". Але це тільки самозаспокоєння.
Упродовж своєї історії Харків кілька разів істотно змінювався. Від провінційної слободи, патріархального села, де домінувало українське населення – до торгових "воріт на Донбас", де малоросами вважали себе всього 24 відсотки людей. Після 1917 року українці стали переважати й тут з'явилася маса євреїв. А нині більшість населення Харкова – це приїжджі після Другої світової війни, з різних частин України і Росії. Лиш дехто має давніше коріння.
Зараз можна було б позиціонувати Харків як модерне, схильне до новацій місто. Але це не використовують. І тому майбутнє Харкова, на мій погляд, доволі сумне. Це буде український Детройт – із порожніми будинками й супермаркетами. Більшість підприємств, через які розрісся Харків, у нових умовах непотрібні. Заводи оборонного комплексу ожили, бо почалася війна. Але ж вона не триватиме вічно. Та й війна потребуватиме значно модернішої техніки, ніж там виробляють.
Геннадій Кернес – органічний міський голова для Харкова зараз?
– Абсолютно. Нині у владі панують ті, які говорять одне, думають інше, роблять третє. Принаймні щодо Харкова це так.
Я завжди захоплювався дослідженням девіацій. І коли був на першому курсі, бігав до ЦУМу подивитися на наперсточників. Кернеса добре пам'ятаю. Він не крутив наперстки, але стояв поруч, "розводив". Комунікував, так би мовити. І зараз зі своїми хитрістю, шахрайством, грою на публіку він вписується в Харкові цілком.
Кернес тут – безальтернативний і, треба визнати, ефективний мер. Це примітивні речі – дитячі майданчики, шматок дороги. Але вони правильно підносяться. Той же відновлений парк Горького – це ганьба, лубочний Діснейленд у центрі міста. Але багатьом подобається: "Такого й у Москві немає". Харків – радянське місто, й люди просто не бачили, що таке парк і культура відпочинку.
До речі, Кернес потроху бореться й з радянським спадком, відповідаючи на запит частини харків'ян. Ленін чи розбиття пам'ятної дошки Юрію Шевельову – це для базових його виборців. Але біля історичного музею був пам'ятник проголошенню радянської влади – його під час реконструкції знесли. Тепер замість нього – монумент із написом "Слава Україні". Пам'ятника Горькому на вході до парку Горького теж уже нема.
Київська влада завжди дуже мало втручалась у місцеві процеси. Я б на її місці поставив тут на мажоритарний округ якогось важковаговика. Це відчутно змінило б розклад сил в області. Згадую слова Анатолія Гриценка про те, що зміни в Україні почнуться, коли зі сцени зійдуть двоє Віть і Юля. Вони зійшли – і справді, в Україні почалися нові процеси. У Харкові треба, щоб зі сцени зійшли Кернес, Добкін і Аваков зі своїми людьми.
З другого боку, тут зародились багато радикальних течій – від Революційної української партії Миколи Міхновського 1900 року до "Патріота України" Андрія Білецького у 2000-х, нинішнього командира "Азову". Чому так?
– Харків був відірваний від традиційної спільноти та її упереджень. Тут завжди було багато приїжджих. Серед студентів, купців, чиновників були пасіонарії, які пропонували радикальні рішення. Тому був і активний соціалістичний рух, і акції за емансипацію жінки, і націоналістичні проекти.
До речі, коли я поступив до університету, найбільшими українськими патріотами на нашому курсі були російськомовні. Ще тоді вони казали, що готові взяти зброю й боронити цю землю. Бо вони – українці, вони – за цю державу.
Російська пропаганда якось проґавила появу російськомовного українського патріота. Людей, які належать до імперської культури, розмовляють російською, але вважають себе українцями. Але й в Україні на державному та політичному рівні це не розумілось і не підтримувалось. Тепер, можливо, щось зміниться. Хоча б тому, що найцікавіше зараз в Україні відбувається поза державою.
Харків вражає кількістю й активністю волонтерів-молоді.
– Їхня генерація багато що змінить. З часом. На останніх парламентських виборах активісти Євромайдану та волонтери створили політичну силу "Нові" й висунули від неї кандидатів у кількох округах. Найвищий їх результат – 4,5 відсотка. Це мізер. Але з чогось треба було стартувати.
Якийсь позитивний сценарій для Харківщини бачите?
– Створення в області інших помітних центрів, крім Харкова, певно, було б найкращим варіантом. Це сприяло б розвитку сільського господарства й пов'язаних із ним галузей. Звичайно, є надії, що стануть іншими настрої населення. Вони вже змінюються: багато моїх друзів раніше ставилися до української держави, як до чужого тіла. Тепер черга за тим, щоб вони для держави перестали бути чужими.
3 
1
Коментарі
2