Вівторок, 17 лютого 2015 13:45

"Кернеса добре пам'ятаю. Він не крутив наперстки, але стояв поруч, "розводив"

На Харків чекає доля Детройта – із порожніми будинками і супермаркетами. Бо більшість підприємств, через які розрослося місто, у теперішніх умовах непотрібні, – каже історик Володимир Маслійчук

Поряд із Харківщиною – проукраїнська Сумщина. А тут в останні вибори у 13 з 14 мажоритарних округів перемогли члени чи вихідці з Партії регіонів. Як це пояснити?

– Харківщина більше пов'язана з радянським спадком. Місцеві керівники – це кадри з тієї епохи або їхні послідовники. Якщо подивитися карти голосувань, електоральний фронт підтримки демократичних сил в Україні рухається не із заходу на схід, а з півночі на південь. Північні райони Дніпропетровщини й Херсонщини вже цілком тяжіють до демократичності. До нас це йде повільніше.

На Сумщині немає великих міст, урбанізованої радянської спільноти. Навіть жителі російськомовних міст – Шостки, Конотопа – 2004 року голосували за Ющенка.

Харківщина ж – наче Австрія після Першої світової: рахіт із великою головою – півторамільйонним Харковом, у якому живе половина населення області. На Донеччині є багато міст. Дніпропетровськ теж не один: поряд Нікополь, Дніпро­дзержинськ, Кривий Ріг. А тут найбільше після Харкова місто – 70-тисячна Лозова.

   Володимир МАСЛІЙЧУК, 40 років, історик.  Народився й мешкає в селищі Вільшани під Харковом. Рід по матері живе тут із XVIII століття. 1991-го вступив на історичний факультет Харківського державного університету. Там же закінчив аспірантуру, 2001-го захистив кандидатську дисертацію на тему ”Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII – першої третини XVIII століть”. До 2005-го викладав у харківських вузах історію й історіографію. У 2007-2010 роках викладає в Києво-Могилянській академії. Тоді повертається до Харкова. 2006-го входить до редакції часопису ”Україна модерна”. Працює у виданні п’ять років. Від 2012-го займається інтернет-платформою українських істориків historians.in.ua. Викладає в Українському католицькому університеті у Львові. Більшість часу проводить у Вільшані. Прокидається о 5.00. Каже, що всім, чого досяг у житті, завдячує ранкам. Про особисте життя не говорить
Володимир МАСЛІЙЧУК, 40 років, історик. Народився й мешкає в селищі Вільшани під Харковом. Рід по матері живе тут із XVIII століття. 1991-го вступив на історичний факультет Харківського державного університету. Там же закінчив аспірантуру, 2001-го захистив кандидатську дисертацію на тему ”Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII – першої третини XVIII століть”. До 2005-го викладав у харківських вузах історію й історіографію. У 2007-2010 роках викладає в Києво-Могилянській академії. Тоді повертається до Харкова. 2006-го входить до редакції часопису ”Україна модерна”. Працює у виданні п’ять років. Від 2012-го займається інтернет-платформою українських істориків historians.in.ua. Викладає в Українському католицькому університеті у Львові. Більшість часу проводить у Вільшані. Прокидається о 5.00. Каже, що всім, чого досяг у житті, завдячує ранкам. Про особисте життя не говорить

Який етнічний склад населення Харківщини? Як вплинуло те, що після Голодомору українські села заселяли росіянами?

– Область дуже різноманітна. Є Чугуїв – військове містечко, етнічно переважно російське. Там був єдиний округ в Україні, де на президентських виборах переміг Михайло Добкін. Західні райони – Богодухівський, Краснокутський – це майже Сумщина чи Полтавщина. Південь області ближчий до Донбасу.

Я живу за 30 кілометрів від обласного центру, в цілком україномовному селищі Вільшани. Ще в радянський час ходив до україномовних дитсадка і школи. Але нині політичні вподобання тут годі назвати проукраїнськими та проєвропейськими. Значна частина жителів – мабуть, близько половини – сприймають російську пропаганду й навіть вважають себе росіянами.

Але все вирішує Харків, основні події відбувались і відбуватимуться в ньому. Стало приємною несподіванкою, що тут був постійний Євромайдан. У місті потужний волонтерський рух. Однак не варто забувати, що поряд – російський кордон. Прийде весна, й ситуація буде непростою. Розповіді влади про "втихомирення" Харкова та його українську самоідентифікацію часто не мають під собою ґрунту. Я їжджу в метро, де вже кілька разів сварився просто через те, що мав на одязі синьо-жовту стрічку. Багато процесів викликають у мене острах.

Які саме?

– Чимала частина населення Харкова, зокрема чиновницького апарату й міліції, тяжіють до Росії. Не приховують своїх симпатій до того, що там відбувається. Також на російський ринок значною мірою орієнтована місцева економіка. Проблеми з сусідом боляче б'ють по бізнесу, збіднілі люди часто винять у цьому Україну.

"Русский мир" у нас присутній, має своїх пасіонаріїв. Другий бік – український – теж сильний. Тому, якщо будуть спроби створити "Харківську народну республіку", протистояння будуть жорсткі й, боюся, кривавіші.

Вражає в Харкові засилля радянської топоніміки – від вулиці Карла Маркса до Червоножовтневої.

– Тут навіть є проспекти Постишева й Косіора. Пам'ятник Леніну знесли, а про цих головних винуватців Голодомору забули. Але є і зміни: вулиця Полтавський шлях раніше була Свердлова. Однак загалом гуманітарної політики в місті майже немає. Київ у цьому плані значно прогресивніший. А Харків стає другорядним, провінційним містом.

  Робітники закінчують облаштовувати площу перед будинком Держпрому в Харкові, 1932 рік. До 1996-го називалася Дзержинського, нині – Свободи. Належить до дванадцятки найбільших у світі – має майже 12 гектарів. Конструктивістський Будинок державної промисловості, закінчений 1928-го, був першим радянським хмарочосом і першою залізобетонною багатоповерхівкою у Східній Європі. Держпром – одна з пам’яток колишньої столичності Харкова – він до червня 1934 року був головним містом Української СРР
Робітники закінчують облаштовувати площу перед будинком Держпрому в Харкові, 1932 рік. До 1996-го називалася Дзержинського, нині – Свободи. Належить до дванадцятки найбільших у світі – має майже 12 гектарів. Конструктивістський Будинок державної промисловості, закінчений 1928-го, був першим радянським хмарочосом і першою залізобетонною багатоповерхівкою у Східній Європі. Держпром – одна з пам’яток колишньої столичності Харкова – він до червня 1934 року був головним містом Української СРР

Коли починав навчатися тут, він був не такий. Зокрема, була маса науково-дослідних установ. А зараз прояви регресу – у всьому, від електоральних уподобань до поведінки на вулиці. Я маю справу з гуманітаріями, і з кожним роком стає все помітніше: наукою займається старша генерація, молоді дуже мало, перспектив вона не бачить. Думаю, у фізиці й хімії ситуація подібна.

Столичність Харкова до 1934 року якийсь вплив залишила на свідомість містян?

– Зараз це лише ідеологема, яка не дає нічого, крім пихатості. У 1990-х була газета "Первая столица" та однойменний телеканал. У Харкові, як і в Ленінграді свого часу, казали: "Ми не перші, але й не другі". Але це тільки самозаспокоєння.

Упродовж своєї історії Харків кілька разів істотно змінювався. Від провінційної слободи, патріархального села, де домінувало українське населення – до торгових "воріт на Донбас", де малоросами вважали себе всього 24 відсотки людей. Після 1917 року українці стали переважати й тут з'явилася маса євреїв. А нині більшість населення Харкова – це приїжджі після Другої світової війни, з різних частин України і Росії. Лиш дехто має давніше коріння.

Зараз можна було б позиціонувати Харків як модерне, схильне до новацій місто. Але це не використовують. І тому майбутнє Харкова, на мій погляд, доволі сумне. Це буде український Детройт – із порожніми будинками й супермаркетами. Більшість підприємств, через які розрісся Харків, у нових умовах непотрібні. Заводи оборонного комплексу ожили, бо почалася війна. Але ж вона не триватиме вічно. Та й війна потребуватиме значно модернішої техніки, ніж там виробляють.

Геннадій Кернес – органічний міський голова для Харкова зараз?

– Абсолютно. Нині у владі панують ті, які говорять одне, думають інше, роблять третє. Принаймні щодо Харкова це так.

Я завжди захоплювався дослідженням девіацій. І коли був на першому курсі, бігав до ЦУМу подивитися на наперсточників. Кернеса добре пам'ятаю. Він не крутив наперстки, але стояв поруч, "розводив". Комунікував, так би мовити. І зараз зі своїми хитрістю, шахрайством, грою на публіку він вписується в Харкові цілком.

 

Кернес тут – безальтернативний і, треба визнати, ефективний мер. Це примітивні речі – дитячі майданчики, шматок дороги. Але вони правильно підносяться. Той же відновлений парк Горького – це ганьба, лубочний Діснейленд у центрі міста. Але багатьом подобається: "Такого й у Москві немає". Харків – радянське місто, й люди просто не бачили, що таке парк і культура відпочинку.

До речі, Кернес потроху бореться й з радянським спадком, відповідаючи на запит частини харків'ян. Ленін чи розбиття пам'ятної дошки Юрію Шевельову – це для базових його виборців. Але біля історичного музею був пам'ятник проголошенню радянської влади – його під час реконструкції знесли. Тепер замість нього – монумент із написом "Слава Україні". Пам'ятника Горькому на вході до парку Горького теж уже нема.

Київська влада завжди дуже мало втручалась у місцеві процеси. Я б на її місці поставив тут на мажоритарний округ якогось важковаговика. Це відчутно змінило б розклад сил в області. Згадую слова Анатолія Гриценка про те, що зміни в Україні почнуться, коли зі сцени зійдуть двоє Віть і Юля. Вони зійшли – і справді, в Україні почалися нові процеси. У Харкові треба, щоб зі сцени зійшли Кернес, Добкін і Аваков зі своїми людьми.

З другого боку, тут зародились багато радикальних течій – від Революційної української партії Миколи Міхновського 1900 року до "Патріота України" Андрія Білецького у 2000-х, нинішнього командира "Азову". Чому так?

– Харків був відірваний від традиційної спільноти та її упереджень. Тут завжди було багато приїжджих. Серед студентів, купців, чиновників були пасіонарії, які пропонували радикальні рішення. Тому був і активний соціалістичний рух, і акції за емансипацію жінки, і націоналістичні проекти.

До речі, коли я поступив до університету, найбільшими українськими патріотами на нашому курсі були російськомовні. Ще тоді вони казали, що готові взяти зброю й боронити цю землю. Бо вони – українці, вони – за цю державу.

 

Російська пропаганда якось проґавила появу російськомовного українського патріота. Людей, які належать до імперської культури, розмовляють російською, але вважають себе українцями. Але й в Україні на державному та політичному рівні це не розумілось і не підтримувалось. Тепер, можливо, щось зміниться. Хоча б тому, що найцікавіше зараз в Україні відбувається поза державою.

Харків вражає кількістю й активністю волонтерів-молоді.

– Їхня генерація багато що змінить. З часом. На останніх парламентських виборах активісти Євромайдану та волонтери створили політичну силу "Нові" й висунули від неї кандидатів у кількох округах. Найвищий їх результат – 4,5 відсотка. Це мізер. Але з чогось треба було стартувати.

Якийсь позитивний сценарій для Харківщини бачите?

– Створення в області інших помітних центрів, крім Харкова, певно, було б найкращим варіантом. Це сприяло б розвитку сільського господарства й пов'язаних із ним галузей. Звичайно, є надії, що стануть іншими настрої населення. Вони вже змінюються: багато моїх друзів раніше ставилися до української держави, як до чужого тіла. Тепер черга за тим, щоб вони для держави перестали бути чужими.

Зараз ви читаєте новину «"Кернеса добре пам'ятаю. Він не крутив наперстки, але стояв поруч, "розводив"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода