"Хотіла лишатися вдома, під Сумами. Але хату розбомбили. Було всьо, а тепер – нічого"

На Львівському вокзалі щодня приймали 10 тисяч переселенців

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Львівський залізничний вокзал працює в посиленому режимі. Сюди щодня прибувають потяги, що везуть десятки тисяч біженців із тих областей, які нещадно нищать окупанти. Частина вимушених переселенців їде за кордон, інші зупиняються на заході країни. З 24 лютого на Львівський вокзал прибуло загалом мільйон українців. Місто прийняло 200 тис. біженців

В'їзд на дорогу перед вокзалом перегородила поліція. Впускають лише громадський транспорт та автомобілі волонтерів, які підвозять одяг і продукти й забирають переселенців. Правоохоронці пояснюють: зробили це, щоб уникнути транс­портного колапсу, який унеможливив би рух однієї з головних вулиць міста – Городоцької.

 

На площі перед вокзалом багатолюдно. Перед входом стоять намети, в яких волонтери допомагають переселенцям з житлом у Львові, надають інформацію щодо рейсових автобусів до Івано-Франківська, Тернополя й на Закарпаття. Записують у чергу на безкоштовні потяги й автобуси в Польщу.

Ліворуч від входу до вокзалу чоловік у костюмі й білій сорочці емоційно читає проповідь. Закликає молитися й каятися. Майже ніхто не звертає уваги.

– Не слухай його, ненормальний якийсь, – каже жінка в чорному пуховику. Сидить на лавці навпроти проповідника. Поряд – велика чорна пластикова валіза й кілька потертих пакетів з їжею.

– Хотіла лишатися вдома, під Сумами. Але хату розбомбили. Не маю, що розказати. Було всьо, а тепер нічого, – намагається говорити українською. – Тиждень у підвалі сиділа. Діти заставили переїхати. Спочатку у Вінницю, а тепер сюди. А тут уже жити немає де. Всі квартири зайняті, хоч ми не шукаємо безплатно, за дєньгі. Будем їхать далі. Може, в інших містах буде хотя б кімната чи домік якийсь. Усе рівно, з якими условіями. Підійде й туалєт на вулиці. Лиш би з дітьми вкупі бути й без сирен. Сил немає вже їх слухать.

Жінка не хоче називати імені, каже, що боїться. Просить не фотографувати її.

– Хто його знав, шо таке начнеться? Думали, що в того Путіна хоть шось у голові має бути. Ага. Нічого. І поки він не здохне, нічого не закінчиться. Стіки люду вбив. За шо, питається? – починає плакати. Сльози витирає хустиною. – Освободіл мене від спокійної старості. Хай би він у пеклі горів! – починає кричати.

До жінки підходить молодий чоловік із великим наплічником за спиною. Починає її заспокоювати. Перепрошує і просить не турбувати його маму.

Всередині вокзалу в ніздрі вдаряє різкий запах хлорки, перемішаний із запахом їжі. Хол розділили на три частини, утворивши два коридори – один для пасажирів, які йдуть на перони, другий для тих, хто виходить у місто. Посередині – стіл із волонтерами. Працює кілька кас та інформаційний центр. У чергах стоять люди різного віку – з дітьми, тваринами й невеликими валізами. Майже всі мовчать. Лише кілька пошепки перемовляється.

– Їхатимемо на Закарпаття, в Мигово, – каже 32-річна Діана з Вінниці. Разом із сином 4-річним Устимом і чоловіком – однолітком Олександром – прибули до Львова потягом. Чекають на автомобіль. Місця забронювали через сервіс BlaBlaСar. За кожне заплатили по 700 грн.

– Дорого, але більше немає чим, – жінка говорить повільно, вивіряє кожне слово. Хоча говорить українською, помітна російська вимова. – Поїздом більше не хочемо, малий капризує. Їдемо до знайомих, у яких щороку відпочиваємо. Погодилися нас прийняти на три місяці за 15 тисяч гривень. Ми взагалі нікуди не їхали б, але живемо на сьомому поверсі на околиці міста. Сховища немає, в підвалі – спортзал. Якби останнім часом міста не бомбили, то лишилися б. Мої батьки давно померли, а свекри – консерви. Сидять у Донецьку й розказують, як нацисти їм жити не дають. Чоловік із ними сім років не спілкувався. Навіть до нас на весілля не приїхали, внука не бачили. Подзвонили 25 лютого і сказали, щоб ми не боялися. "Вас освобождать пришли от бендер", – говорили. Послали їх далі, ніж могли. Вслід за корабльом, – жінка махає рукою.

Діана – безробітна. Її чоловік віддалено працює програмістом в американській ІТ-компанії.

– Йому лиш би інтернет був, а гроші заробить. ІТ-сфера майже не постраждала, інвестори не йдуть із країни, навпаки, допомагають працівникам переїхати за кордон, донатять на армію. Правда, Саша працює небагато. Більше хакерить російські сайти й використовує додаток для обдзвону росіян, зроблений для американців. Їм власники компанії дали 5 тисяч доларів і базу російських номерів, дозволили використовувати додаток. Роблять по 15 тисяч дзвінків на годину, заодно й додаток тестують. Записали повідомлення щось типу: "Росіяни, вас дурять, скоро на вас чекає крах", – сміється Діана.

 

Її син реагує на сміх матері. Усміхається у відповідь.

– Війна закінчиться. Нашою перемогою. А якщо той дебіл вирішить кинути на нас ядерну бомбу, то яка вже різниця? Погано буде всім. Тому головне – не впасти лицем у грязь. А після перемоги все відбудуємо. Купимо житло в Харкові або Чернігові. Думаю, там дешево буде, бо не всі захочуть туди повертатися. Заживемо так, як ніколи до того. Світовий порядок зміниться. Ми більше не будемо країною третього світу. З нами всі рахуватимуться.

У центрі кімнати для жінок із дітьми працює буфет. Волонтери заварюють чай і каву. Пригощають стравами, які сюди привозять із місцевих кафе й волонтерських центрів. Бутерброди готують на місці.

Поряд облаштували дитячу зону. Діти бавляться іграшками та сміються. Ніхто не плаче й не капризує. Не реагують й на звуки сирени – в місті оголосили повітряну тривогу. Матері дратуються, коли бачать, що їх фотографують.

– У Львові ми тимчасово. Три роки з чоловіком працюю в Угорщині. Донька Ксеня жила з моїми батьками в Полтаві. Тато сьогодні привіз доню у Львів, а я приїхала з Угорщини, щоб забрати її, – розповідає 32-річна Ольга Новиченко. Голос жінки тремтить, на очах сльози. Сидить у найвіддаленішому кутку зали очікування. Увесь час тримає за руку доньку. Чекають потяга до Ужгорода, щоб там перетнути кордон.

– Батько повернувся до Полтави. Йому 61 рік. Хотів іти на фронт, але не взяли. Записався в тероборону. З рідного міста їхати не хоче, – говорить Ольга. – Коли я вперше почула сирени, коли побачила очі людей на вокзалі, стало страшно. Хоч і в Угорщині теж важко було дивитися новини. Ця війна несправедлива й безглузда. В душі відчуваю, що ось-ось усе завершиться. Одразу після перемоги поїду додому в Полтаву. Обійматиму й цілуватиму всіх, – ледь стримує сльози жінка.

– У Полтаві сирени почали лунати на третій день війни. Ми живемо в багатоповерхівці, і я злякалася. Спершу ховалися в підвал, але потім звикли й перестали це робити, – розповідає донька Ольги 13-річна Ксенія. Вона здається спокійною, інколи усміхається. – У нас у школі поновили уроки, буду в Угорщині – виконуватиму всі завдання. А після перемоги обов'язково повернуся в Україну.

Волонтерка Світлана Видра до початку повномасштабного вторгнення працювала викладачкою-психологинею в дитячому центрі у Львові. В академії футболу "Рух" викладала українську мову. З 25 лютого по 16–17 годин на день волонтерить на Львівському вокзалі.

– В академії "Рух" живуть діти з усієї України. 24 лютого, о четвертій ранку, до нас подзвонили батьки одного учня й розповіли, що відбувається на Луганщині. Перше, що ми з колективом мали зробити, – максимально швидко зібрати й евакуювати дітей у безпечне місце. Наступного дня вже була на вокзалі. Зрозуміла, що, сидячи вдома перед телевізором, сходитиму з розуму. Вдалося швидко зорганізуватися й почати працювати. Уже 21-й день війни, але щодня, приходячи на вокзал, я бачу знайомі лиця волонтерів. Ніхто не кинув роботи.

Доки розмовляємо зі Світланою біля волонтерських наметів, до стійки реєстрації на отримання житла регулярно підходять люди.

– Найважчими були перші дні. До Львова потягами приїжджало багато народу. Зараз усе спокійніше. Наплив роботи є лише тоді, коли приїжджають потяги. Але з переселенцями стало спілкуватися важче. Бо прибувають із найгарячіших точок. Багатьом доводилося тижнями сидіти в підвалах, усі виснажені й розгублені. По 15–20 хвилин розмовляємо, щоб пояснити, що буде з ними далі, де можемо їх розмістити. Хоч у місті трохи колапс із біженцями, все ж знаходимо, куди їх поселити. Робимо це офіційно, через районні адміністрації. Співпрацюємо з хостелами, гуртожитками навчальних закладів. Людей приймають у школах і дитячих садках, які облаштували як притулки. Щодня нам телефонують приватні компанії. Дають під поселення приміщення фітнес-центрів, спортивних клубів, спа-центрів. Умови хороші. В такі місця насамперед поселяємо людей, які в місті на кілька днів, а потім їхатимуть далі. Тих, хто вирішив залишитися на Львівщині, скеровуємо в передмістя чи в менші населені пункти. В перші дні за добу ми приймали по 10 тисяч переселенців. Зараз цифри менші. В одному потязі приїздить приблизно півтори тисячі людей. Мінімум тисяча звертається до нас. Віримо, що найближчим часом усе завершиться. Люди, які ви­їхали за кордон, повернуться в Україну, й почнемо її відбудовувати.

Ліворуч від вокзалу – автостанція. Звідси курсують безкоштовні автобуси до польського кордону в Шегинях, рейсові автобуси до Ужгорода, Чопа, Івано-Франківська.

– Квиток до Ужгорода коштує 500 гривень, – каже 22-річна Марія Сироїд. Жінка стоїть біля автобуса, який рушатиме за 20 хвилин. Поруч – її сестра 17-річна Христина. –

Їдемо в Ужгород, а звідти – в Будапешт. Там післязавтра маємо літак до Мілана. Їдемо до матері, – пояснює Марія. Обидві сестри взуті у кросівки на високій підошві. За спинами мають малі наплічники. – Ми не планували їхати з України. Мама наполягла. Вона 10 років працює в Алесандрії баданте (доглядальницею. – Країна). Її почали діставати господарі: як то, у вас – війна, а діти в Україні? Вони постійно дивляться новини. Коли москалі захопили Чорнобиль, кричали матері, щоб ми здавалися, бо вони підірвуть атомну станцію. І страждатиме весь світ.

Там постійно по телевізору дурню транслюють, а італійці це хавають, – додає Христина. – То, що Україну вже захопили, що через нас в Італії буде криза, що Путін робить усе правильно і його потрібно підтримувати. Мама від першого дня до нас дзвонила й перепитувала, чи то правда. Ми попросили її не дивитися телевізор і скинули прямі трансляції на ютюб.

 

До початку повномасштабної війни сестри жили в Києві. Винаймали квартиру на Троєщині. Старша працює піарницею магазину українського бренду одягу, молодша навчається в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Родом із Ходорова на Львівщині.

– Христю перед нападом я відправила провідати бабу. А сама лишилася, бо мала йти на роботу. Проснулася від вибухів. Не зрозуміла, що відбувається, одразу почала читати чати в телеграмі. Так перелякалася, що навіть воду пити не могла, весь час хотілося блювати. Наступного дня зідзвонилася з друзями й домовилася відправитися з ними в Ходорів. Доки була в таксі, вже й Троєщину почали обстрілювати. Молилася всю дорогу, щоб доїхати. У Ходорів їхали машиною три дні. Пробки були страшні, спали в машині. Майже нічого не їли, бо не лізло. Коли дома нарешті відіспалася, пішла плести сітки. Навіть думки не мала, щоб їхати з України. Але мама весь час кіпішувала, не давала спокою. Домовилися, що таки приїдемо. Хотіли бабу брати. Їй 78 років. Навідріз відмовилася. Каже, що біженців прийматиме, – розповідає Марія.

Дівчата вдруге намагаються поїхати в Угорщину, щоб звідти перелетіти в Італію. Перші квитки, які брали на 2 березня, згоріли. Не могли сісти в автобус, пояснюють.

– Тут таке творилося, що капець. Купа людей, усі в паніці, штовхаються, страшенні черги до автобусів. На потяг навіть не розраховували. На вокзал страшно було зайти. Нині значно легше, не така кількість людей. Христю лишу в мами в Італії, а сама повертатимуся в Ходорів. Там купа роботи: сітки плести, гуманітарну допомогу сортувати. Візьму ліки, які мама купила для українських солдатів. Думаю, до літа все закінчиться й нам треба буде відбудовувати країну, – додає Марія.

48-річний Василь Михайлович – водій. Курить із вікна безкоштовного автобуса Львів – Шегині. Просить не фотографувати його й пасажирів.

– За день встигав робити дві-три ходки. На 100 кілометрів тратив 3–4 години в одну сторону. Наші, як завжди, понаставляли блокпости, на кожному перевіряли документи. І що менше село, то вищий блокпост. Сварився. Курича мать, де Мостиська, а де Харків. Всі перестрашені. Казав їм, що москалі бояться сюди поткнутися. Знають, що тут одні бандерівці й усі готові партизанити. Автобус – переповнений, люди як сільодка. Чоловіки, жінки, діти, старші, чемодани, тварини – всьо вперемішку. І з ними сварився. Нашо чоловікам сідати в автобус, якщо їх за границю не випустять? Попрощатися можна й тут – на вокзалі. Але, що то казати. Всі такі розумні, що немає ради. Більше біди робили з чергами на кордоні, ніж помочі. Було, що двоє мужиків підійшли до мене й питали, чи не маю блату на кордоні, щоб їх пропустили. Так зматюкав, що вони, певно, такого в житті не чули.

Автобус Василя Михайловича напівпорожній. Каже, що зараз набагато менше людей їде в Польщу.

Всі, хто хтів, уже виїхав. Тільки нерозумно то всьо робили. У перші дні рванули мєсні. Тоже не розумію нашо. Так, війна, але тут всьо спокійно. Ну їм легше в Польщі. Мають друзів-родичів на заробітках, то вони їм і хату знайдуть, і роботу підкинуть. Але кордон повний, черги довжелезні, по 7–8 годин стояли. Ніхто ж не був готовий до такого. В останні дні лютого більше возив киян і харків'ян. То вже місцеві і їсти носили біженцям на кордоні, і палатки порозкладали, щоб зігрітися могли. Зараз на кордонах спокійно. Щодня людей меншає. Блокпости трохи позабирали. Коли бачать, що автобус, пропускають швидше, – чоловік збиває попіл із цигарки, а недопалок кидає в коробку в салоні.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×