Мабуть єдине свято, яке впродовж усієї історії поєднує релігійне та мілітарно-державне, – Покрова Пресвятої Богородиці. Саме воно крізь майже ціле тисячоліття (за винятком часів радянської окупації) пов'язує з Богом не кожного окремого молільника, а військо та народ, цілість, яку небесна Володарка огортає захистом свого покрову-хустки, наче небесним куполом.
Згаданий релігійно-політичний характер свята проявився сьогодні в тому, що з переходом Православної церкви України та Української греко-католицької церкви на григоріанський календар зі зміщенням дати святкування Покрови змістилася й дата державних свят: День захисників і захисниць України, День українського козацтва та День Української повстанської армії (хоча останнє не є офіційним, усе ж слід пам'ятати, що УПА теж завжди мало цей день своїм празником і днем народження) спільно перебазувалися на нову позицію в календарі. Відтепер святкуватимемо їх не 14, а 1 жовтня.
Стамбул, Фатіх, берег затоки Золотий Ріг, яка є відгалуженням протоки Босфор. Район, у якому зосереджено більшість історичних пам'яток колиски візантійського християнства й ісламу. Серед них Свята Софія, знаний українцям Фанар – місце, де вирішувалася доля Томоса про автокефалію Православної церкви України, а також храм Влахернської Богородиці, в якому "народилося" свято Покрова Богородиці.
Сьогодні туристичною Меккою залишилася Свята Софія, а от від Влахернської церкви зосталася відбудована після чергового знищення простенька непоказна святиня. А до цього в неї була багата і славна історія, пишність імператорської молитовниці. У часи величі Візантійської імперії згаданий Фатіх був передмістям Константинополя, називався Влахерна і тут містилася імператорська резиденція, а поруч – величний храм Влахернської Панагії (в перекладі "панагія" означає "всесвята").
Історія цієї церкви бере свій початок із V ст. Будувати його почала імператриця Пульхерія біля "святого джерела", цілющі води якого спершу й були головною святинею храму. Згодом імператор Лев І подарував храмові ризи, хустку й частину пояса Пречистої Богоматері, привезені в V ст. із Палестини. З ризою пов'язано переказ про порятунок міста від облоги русичів 860 року. Одяг Діви Марії патріарх Фотій занурив у води затоки, й після цього здійнялася сильна буря, яка спричинила трощу руських кораблів. Уцілілі залишки війська втекли, і так місто врятувалося від загарбання.
Згодом великої популярності серед константинопольців набула ікона Влахернської Богородиці, якій завдячують чудами перемоги над аварами (одне з тюркських племен) 626 року, арабами 718-го, болгарами 916 року. Ікону вважали покровителькою столиці та всієї Східної Римської імперії – Візантії. Вона особлива тим, що створена у формі барельєфа, не є пласкою, як типові східні ікони. Згідно з переданням, ікону було виготовлено з воску, змішаного з порохом убитих християнських мучеників.
Після завоювання Константинополя турками ікону перевезли на Афон, а звідти у 50-х роках XVII ст. вона начебто потрапила до Московії. Проте ікону, яку московити називають Влахернською, науковці датують XIII–XIV ст., тому вона, радше, має мало спільного з автентичною чудотворною рятівницею візантійської столиці.
910 рік. Чергова спроба завоювати багатий Константинополь. Мури міста штурмують араби. Тим часом жителі перебувають у Влахернському храмі на гарячій молитві-проханні про боже втручання й порятунок. Серед молільників є преподобний Андрій Христа ради юродивий та його учень Епіфаній. Під час цілонічного чування обидва бачать видіння: Пресвята Богородиця разом із вірянами молиться зі сльозами на очах у супроводі святого Івана Хрестителя і святого Івана Богослова та при співі великого хору святих. Після молитви Матір Божа підходить до престолу і знову молиться навколішки. Тоді встає, знімає з голови хустку-покров-омофор, грецькою "мафоріон", і широко розпростирає її над людьми у храмі. Очевидці чуда збагнули: небесна Цариця в такий спосіб показала їм, що зробить те, чого не можуть досягти військові зброєю, – оборонить народ своїм заступництвом. Видіння сталось у храмі, де зберігалися й були шановані елементи одягу Діви Марії.
Звістка про з'яву швидко ширилася містом. Араби відступили. Чудо. Відтоді культ Богородиці-Покрови, захисниці від воєнних загроз, шириться по всій імперії й за її межами. Завойовницькі та й просто грабункові набіги одних народів на інші були явищем перманентним, того й питання захисту було постійно актуальне.
Саме свято Покрова запроваджує, за однією з найімовірніших версій, Патріарх Константинопольський Євтимій на початку Х ст. На теренах Київської Русі воно швидко набуває популярності, й саме в Україні ця популярність віками тримається на високому рівні. Натомість в інших помісних східних церквах, зокрема й Грецькій, свято дещо втратило свою первісну вагу.
Віддавна наступний день після великих церковних свят присвячено "дійовим" особам празника. Наприклад, у день після Різдва Христового відзначаємо пам'ять святого Йосифа та Діви Марії, після Різдва Богородиці маємо в календарі спомин праведних її батьків, Йоакима й Анни, після свята великомученика Димитрія згадуємо пам'ять його учня Нестора тощо. Подібно й із Покровою – наступного дня Церква молиться до святого Андрія Юродивого, адже саме з ним пов'язано виникнення цього свята.
Культ Покрова Діви Марії на Київських землях бере свій початок від правління Ярослава Мудрого. Пізніше яскраво проявляється в добу Козаччини і з новою силою відроджується на початку ХХ ст., у період активної боротьби за українську незалежність і становлення держави. Тоді Покрову за свою патронесу беруть вояки Української повстанської армії, а мало не кожен український митець чи мисткиня того часу звертається до тематики Покрови у своїх працях (Олена Кульчицька, Юліан Буцманюк, Модест Сосенко, Михайло Бойчук та інші).
Найдавніші на теренах заходу України ікони (на дереві, склі чи полотні), присвячені Покрову Пресвятої Богородиці, датовано XIV–XV ст. А це значить, що культ свята був тут поширений геть на зорі зародження козацтва, а то й доволі далеко від його "колиски". Це важливе свідчення того, що почитання Богородиці-Покрови було "рівномірне" по обидва боки Дніпра, хоч землі перебували під впливами різних культур і чужої політики.
Ікони Покрову Богородиці є свого роду фотографіями суспільства різних епох, бо фіксували зовнішній вигляд людей різних класових станів.
Упродовж майже тисячі років Покров Пресвятої Богородиці умовно розпростертий над українською землею у вигляді храмів, присвячених цьому празнику (сьогодні їх понад 200), численних ікон, хоругов, піснеспівів, назв сіл і міст (Покровськ, Покрівка тощо), а так само глибоко вплетений у культуру народу.
Свято стало уявною межею, яка відділяла літній діяльний період від зимового. Після Покрови чумаки не їздили по сіль, козаки поверталися до своїх домівок, починався період весіль, а в деяких регіонах – вечорниць. І з цим пов'язано появу численних варіантів приповідок-молитов незаміжніх дівчат: "Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку – хоч кленовеньким листочком, хоч біленьким платочком", "Святая Покрово, почорни мої брови, а личко білеє єсть, якби ще й був мені тесть", "Святая Покрово, покрий мені голову. Сякий-такий аби був, аби хліба роздобув", "Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку хоч ганчіркою, аби не зосталась дівкою", "Свята мати Покровонько, завинь мою головоньку чи в шматку, чи в онучу, най ся дівкою не мучу!"
"Свята мати" – глибина близькості, довіри, надії… Покрова – про ці емоції, а теж про два полюси – кризу безнадійності ситуації та несподівану соломину порятунку. Може, тому, що ці на позір безнадійні ситуації постійно нас переслідують, надія на Покров така завжди актуальна?
Сьогодні українцям добре відомо, що означає і чому так важливо "закрити небо" над країною, а в переносному сенсі, саме свято Покрова є "закриттям неба", повна й надійна надприродна охорона тих, хто про неї просить у Бога.
2 
1
Коментарі