До Ігор більше не прикута увага світу

Звання олімпійського чемпіона знецінене

24 липня в японському Токіо розпочинаються чергові Олімпійські ігри, відкладені на рік через коронавірус. Чим ця подія є для України та світу і які перспективи всесвітніх змагань?

 

Перші Олімпійські ігри на моїй пам'яті теж відбулися в Токіо 1964 року. Я тоді мав піти до першого класу. Саме навчився читати, тому запам'ятав переможні репортажі в радянських газетах. Перемоги наших олімпійців, які здобули найбільшу кількість нагород і посіли перше місце в неофіційному командному заліку, скасованому згодом у 1980‑ті, мали засвідчувати перевагу соціалізму над капіталізмом. Ігри Олімпіади були в ті часи змаганням двох систем, і весь світ спостерігав раз на чотири роки за олімпійським двобоєм між СРСР та США.

Насправді це все було марно. 1980-го Олімпійські ігри проходили у СРСР. Упродовж кількох років перед цим олімпійська тема була на перших шпальтах газет і щодня висвітлювалася на радіо й телебаченні. Того літа я проходив студентську практику в піонерському таборі і встиг до початку Ігор провести серед дітей кілька "олімпійських стартів", що були обов'язкові. Олімпіада не лише для олімпійців – гуділо тоді з кожної праски. Коли ж усе почалося, олімпійські транс­ляції по телевізору я дивився на самоті – більше нікому з двох сотень дітей та пів сотні дорослих у тому таборі вони не були цікаві.

Тоді сталася ще одна подія – після нападу СРСР на Афгані­стан Олімпійські ігри в Москві на знак протесту бойкотували понад 60 країн – майже вся Західна Європа, США, Японія та інші. І тоді вперше сталося те, до чого ми звикли в наші дні, – частина країн, які оголосили бойкот, як-от Велика Британія, Франція, Італія та Швейцарія, прислали команди не під національними прапорами, а під прапором Олімпійських ігор. Чому ні? За відсутності американців, японців та західних німців спортсмени цих країн отримали унікальний шанс стати олімпійськими чемпіонами. А політика – це таке. Тепер під олімпійським прапором виступатиме Росія, яку так "покарали" за масове вживання допінгу, організоване на державному рівні.

 

Після Олімпійських ігор 1980 року ці змагання поступово стали втрачати престиж. Цей процес триває досі – старти в Токіо вже не є подією, до якої прикута увага всього світу. Чому? Причин кілька. Є серед них і спортивні, і політичні – бо без політики у сучасному спорті нікуди.

Почнемо зі спортивних. Якщо пів століття тому, маючи час і натхнення, можна було спостерігати практично за всіма олімпійськими стартами, то тепер це неможливо фізично. Програма змагань роздута так, що стежити за всім не допоможе навіть комп'ютер. Але проблема на лише в цьому. Однакові олімпійські нагороди отримають разом зі справжніми всесвітніми зірками спорту представники таких спортивних дисциплін, про існування яких відомо лише їм самим та чиновникам Міжнародного олімпійського комітету. Чого варте хоча би "спортивне скелелазіння"! Звання олімпійського чемпіона знецінюється і вже не означає всесвітньої чи хоча б національної слави для носія цього колись найвищого спортивного титулу.

Тепер про політику. З одного боку, відбір на Ігри суворий – потрапити туди часом складніше, ніж на серйозніші змагання. Так, наприклад, Кубок світу з футболу виборюють у фінальному турнірі 13 європейських команд, а на Олімпійські ігри допускають лише чотири. З другого боку, в Іграх беруть участь понад 200 країн, у більшості яких спортсменів високого класу немає. Але кожна з них привезе до Токіо хоча б одного учасника, щоб той промарширував на параді відкриття, підтвердивши цим масовість олімпійського руху. Плюс цього року на Іграх буде так звана збірна біженців, у якій точно не буде претендентів на високі місця.

Суперечності між кількістю учасників та їхнім рівнем позбавляють Олімпійські ігри статусу змагань найсильніших атлетів світу. У Токіо не буде найсильніших футболістів, баскетболістів, тенісистів. Будуть лише окремі з них, для яких титул олімпійського чемпіона не є метою чи кульмінацією спортивної кар'єри. У кращому разі – додатковою цяцькою в колекції нагород, заради якої не варто особливо перенапружуватись. Усе це відчуває публіка – рейтинг олімпійських телевізійних трансляцій не порівнюваний із рейтингом найголовніших спортивних подій. Так Олімпійські ігри щораз більше стають святом спортивних чиновників і бюрократів, а не спортсменів.

На цьому місці настав час згадати про Україну. Наші олімпійці, на відміну від спортсменів, які представляли Радянський Союз, не мають на меті боротися виключно за медалі. Цей комуністичний атавізм ми давно залишили в минулому. Зовні олімпійська збірна України все більше нагадує групу тих, за чиєю спиною до Японії поїде купа бюрократів, щоб добре провести час. Жодних завдань перед нашою командою немає: виграє хтось нагороди – чудово, не виграє – нічого страшного. Вже другий десяток років досягненням для українця є не титул олімпійського чемпіона, а отримання "олімпійської ліцензії", що дає право виступити на Олімпіаді.

Це не значить, що серед українців немає претендентів на титули. Навіть у таких почесних видах спорту, як плавання та легка атлетика, ми маємо реальних кандидатів у чемпіони. Поки що маємо. Тому що кількість скандалів з українцями, спійманими на вживанні заборонених препаратів, стає непристойною. Чого варте відсторонення гімнаста Верняєва, що сталося цими днями. Недарма ж серед наших олімпійців немає цього разу жодного важкоатлета. А колись це був наш вид спорту, який регулярно приносив олімпійські нагороди. Коли ж допінг-контроль став досконалішим, кількість наших видів спорту почала невпинно скорочуватися.

Тому, вболіваючи за українця на Іграх у Токіо, доведеться думати, чи не знайдуть згодом у його сечі слідів якого-небудь мельдонію. Звісно, до Росії нам у цьому сенсі далеко, але ж ми, на відміну від країни-агресора, ні на що особливо й не претендуємо. Виросте десь здібний спортсмен – значить, повезуть його на чергові Олімпійські ігри наші спортивні і навколоспортивні бюрократи. Не виросте – теж нічого. Одного спортсмена, як у державі Палау, все одно на Олімпійські ігри запросять. Що, не чули про таку державу? Про Україну теж багато де не чули

×