Світові фінансові інститути мають бажання допомагати Україні, але не бачать чіткого плану дій – каже російський політик Володимир Мілов

 

На Донбасі активізувалися бої. До Росії знову зріс потік "вантажу 200". Коли ж росіян нарешті прорве?

– Тут досі нема повноцінного розуміння, що відбувається. Російські солдати на Донбасі справді гинуть. Офіційно це не визнається, всі вони начебто у відпустках. На сім'ї загиблих чи поранених дуже сильно тисне ФСБ. Залякують, погрожують скасувати пільги й компенсації. Тому ті мовчать. Але якщо масштаб економічних труднощів буде серйозний, як і кількість смертей, усе це прорве. Так було під час Афганської та Чеченської воєн. Як тільки кількість смертей перетнула певну межу, виникло запитання: а що ми там робимо? Воно й зараз стоїть у солдатів на повен зріст. Є конфлікт між Путіним і генералами генштабу. Путін вимагає від них змушувати солдатів помирати героїчною смертю. А солдати й офіцери не розуміють – за що. Все це є, але поки що не масово.

Путін помилився. Після кримської безболісної терапії він надто стрімко перейшов на нову сторінку – Донбас. Якщо Крим – це історія швидкого успіху, то Донбас – перетворився на розтягнутий серіал без будь-якого хепі-енду. Росіяни втомилися від новин звідти.

Коли ж почнеться масове невдоволення?

– Перша межа вже настала. Економічні труднощі країни вийшли на перший план і майже затулили собою новини з Донбасу. В грудні чимало хто витратив останні заощадження. Якщо колись середня зарплата в Москві була півтори тисячі доларів, то зараз – удвічі нижча. На ці гроші за старими стандартами жити неможливо.

Друге: у людей стає все менше важелів впливати на ситуацію через повсюдне скасування виборів мерів. Це теж гикнеться.

Путін не готовий до рішучих дій в економіці. А від зовнішньої політики за останній рік росіяни втомилися. Це ж не покладеш до кишені й не з'їси на вечерю. Якщо почне повномасштабну війну, його рейтинг обвалиться. Історія останніх 40 років свідчить, що наша влада завжди недооцінювала свого противника й переоцінювала свої можливості. Так було і з Афганською війною, і з Чеченською. У конфлікті з Україною буде те саме.

Однак Путін не припиняє війни проти України.

– Ідея контролювати весь пострадянський простір стала ключовою політичною ідеєю російського істеблішменту на початку 2000 років. 2003-го Анатолій Чубайс (бізнесмен, колишній російський політик. – "Країна") написав статтю "Ліберальна імперія". Пропонував відродити силу Росії через скуповування активів країн колишнього СРСР.

Путін цю логіку експансії і встановлення контролю над колишнім радянським простором підібрав і осідлав. Через це стався конфлікт із Заходом. Той не захотів укладати з Путіним пакт про розподіл сфер впливу, "віддавши" йому країни, що належали до Радянського Союзу. А без України такий контроль неможливий. Все решта з колишнього СРСР без України не таке важливе. Тож у цій війні для Путіна – "все або нічого". Якщо він не контролює весь пострадянський простір, значить, не відбувся як рішучий лідер Росії, – так він вважає.

Рік тому частина радників, яких Путін уже звільнив з адміністрації президента, запевняли його: якщо в Києві прийде до влади прозахідний уряд, то весь російськомовний південний схід, від Одеси до Харкова, від'єднається. Може, і не вступить до Росії, але далі мати справу з Києвом не захоче. Це була дуже поширена точка зору в російському політичному мейнстрімі. Але раптом з'ясувалося, що російськомовне населення, яке вони типу беруться захищати, їх не підтримує. Для них це був холодний душ, катастрофа. Ну, дійдуть танками до Києва, а далі що? На самому ж Донбасі добре видно, з якими труднощами стикаються сепаратисти без активної підтримки місцевих жителів.

Минулорічна ідея про те, що Україна розвалиться на дві частини йшла, зокрема, й від Суркова (Владислав Сурков – помічник Путіна, курує український напрям його політики. – "Країна") та його людей. Їх у листопаді гуртом звільнили з адміністрації Путіна. Він був страшенно розгніваний, що їхні запевнення про розвал України виявилися туфтою. Акції Суркова дуже сильно девальвувалися. Однак Путін вважає, що він ще може бути корисний.

 

Що ще для Путіна та його оточення пішло не так в Україні?

– У Кремлі не очікували такого спротиву від української армії. Минулої весни в Росії говорили, що її зімнуть за три дні. А виявилося скоріше навпаки. Тепер під великим сумнівом можливості російської армії. Може, вона не така вже й дієздатна, а просто прикрита фасадом із 20–30 тисяч сил для спеціальних операцій, які ми бачили рік тому в Криму? Бо з боєздатністю і мотивацією воювати на Донбасі є великі проблеми. Ці фактори змушують Путіна перегруповувати сили й переосмислювати те, що відбулося в останні місяці.

Але він не відмовився від планів повернути Україну. В довгостроковому плані Кремль хоче реалізувати грузинський сценарій – дестабілізація України через соціально-економічні й політичні важелі. Ослабити чинну владу й привести когось лояльнішого до Москви. Таке вдалося в Грузії, де прибрали найотруйнішого для себе противника – Михаїла Саакашвілі.

А як тоді розуміти активізацію воєнних дій на Донбасі? Взяти хоча б обстріл із "Градів" Маріуполя.

– Перспектив великого наступу не бачу. Нинішньою локальною активізацією Путін хоче додати собі балів. Показує зуби – що західним лідерам із ним таки доведеться говорити. Поки що вони відмовляються й чекають від нього конкретних дій з виводу військ і припинення підтримки сепаратистів. Путін ображається. Але його нинішні дії можуть викликати тільки новий раунд санкцій.

Хто нині має найбільший вплив на Путіна?

– Люди, які зосереджені на геополітиці й налаштовані антизахідно. Це голова адміністрації Сергій Іванов. Він великий прибічник зближення з Китаєм і танців навколо нього. Це Микола Патрушев, колишній голова ФСБ. Зараз він секретар Ради безпеки. Третій – це Юрій Ушаков, колишній посол у США. Зараз він відповідає за зовнішню політику. Теж антиамериканський. Оці люди ллють Путіну у вуха те, що йому подобається слухати. Повторюють те, що він думає. Від цього "політбюро" й іде хвиля легенд про "бандерівсько-фашистський держпереворот", "хунту" в Києві, яка за допомогою США захопила владу.

Що зараз відбувається у владних кабінетах Кремля?

– Путін за останні 15 років витиснув з оточення всіх, хто міг прийти до нього і сказати: "Вова, ну не туди ти рухаєшся. Все погано, і нам треба щось глобально змінювати". У Кремлі зараз лише слухняні офіцери-технократи. Їх основним завданням є підтакувати.

Путін, коли говорить про економіку, то повторює заспокійливі записки Центробанку й Мінфіну. Про серйозність стану справ його бояться інформувати. А сам він, на сьомому десятку літ, так і не навчився розбиратися в економіці. Та Кремль розраховує, що вдасться добитися скасування європейських санкцій у липні. Так і говорять: нам лишилось півроку потерпіти, а далі санкції знімуть і все буде добре.

Але ж Анґела Меркель нещодавно заявила, що санкції скасують лише після повернення Криму Україні.

– Тішаться всякими ілюзіями. Спочатку думали, що ЄС не зможе запровадити санкцій, бо Росія має там кілька союзників, які триматимуть Європу розколотою. Але після збиття "Боїнга" ця лінія не спрацювала. Потім виникла інша чарівна паличка, за якою півроку ганялися, – Китай. Думали, той виділить кошти, яких не дає Захід. Але китайці не дали нічого. Зараз наступна чарівна паличка – що в липні скасують санкції.

У Кремлі роблять ставку на підкилимні ігри, бо вважають себе майстрами таких розводів. Хоч офіційні заяви із Заходу, усе тло – дуже неприємні для Москви. Але за останніх 15 років Кремль втратив зв'язок із реальністю.

Ще дуже сподіваються на провал ­соціально-економічної політики в Україні. Потім розказуватимуть Заходу: от бачите, ви на них зробили ставку, а вони такі нездари, у них усе знову розвалилося.

Ви недавно теж розкритикували кроки українського уряду. Зокрема, його співпрацю з Міжнародним валютним фондом.

– Наприкінці 1990-х я, хоч і на середньому рівні, брав участь у переговорах із МВФ і Всесвітнім банком. У Росії тоді й на початку 2000-х теж намагалися збалансувати бюджет. Уряд Гайдара встановив дуже високі податки 1991-го: 28 відсотків ПДВ і 40 – податку на прибуток. Бізнес у 1990-х цих податків не платив, а МВФ вимагав підвищити їх збируваність. Влада тиснула на бізнес, той її посилав подалі. Марнували купу часу, ресурсів і все це 1998-го закінчилося дефолтом. Потім прийшов уряд Михайла Касьянова, який почав знижувати податки. Бізнес в обмін на це почав платити їх. Це був такий собі соціальний контракт між владою і бізнесом. А Міжнародний валютний фонд якраз пішов із Росії.

МВФ усім нав'язує логіку, де центральним фокусом є обговорення бюджету країни. Вимагає його збалансування навіть в умовах криз. Але виникає запитання: за рахунок чого розвивати економіку? Насправді бюджет – це не так важливо. Україна може просити грошей у тих же США і Євросоюзу. Так, МВФ дають дешеві кредити, але в обмін діють стандартні правила, що з'їдять вам усі мізки і вимотають усі кишки на тему стабільності бюджету. Хоча прикладів успішних реформ від МВФ у світі нема.

Варто збалансувати бюджет іншим чином, попросити грошей у донорів, тих же США, провести конференцію країн-донорів. А що робить Яценюк? Підвищує податки. Для мене це – червона ганчірка. Не може бути жодних виправдувальних причин для підвищення податків. Вони вбивають економіку. Тяжкий удар впаде на малий бізнес, який для української економіки сьогодні може стати головним фактором виживання.

Але ж без грошей МВФ Україні загрожує дефолт.

– Дефолт – це не смертельно. Я не закликаю Україну оголосити його. Але якщо заради бюджетної стабілізації треба душити податками малий бізнес, то до біса її. Світові фінансові інститути мають бажання допомагати Україні. Головна перепона не в браку грошей, а в нерозумінні: що українська влада робить для того, аби покращити ситуацію. Вони симпатизують ідеї реформ, але не бачать чіткого плану дій. Тому уряду потрібна нова програма. Передусім це ставка на малий і середній бізнес, звільнення його від податків, а дефіцит бюджету варто просити компенсувати країн-донорів. Без дивних умов МВФ. Також слід демонополізувати газовий, комунікаційний сектори, авіаперевезення, залізницю. У цих галузях потрібно створити конкуренцію, збити ціни та зняти субсидії. Монополія їх завжди клянчить.

Де дно української економіки?

– Дна може й не бути, можна деградувати й деградувати без кінця. Тому краще придумати план, від чого відштовхнутися і як скинути старий тягар.

×