Ексклюзиви
Середа, 13 липня 2016 13:10

"Бачу Україну успішною державою, якщо почуємо самих себе", - Василь Сліпак, 41 рік, оперний співак, боєць Добровольчого українського корпусу "Правого сектора" на позивний "Міф"

Я на фронті – не артист. Там я є собою. В Україні проживаю найсильніші та найунікальніші моменти свого життя.

Постійно співав. 6-річним виліз на стіл на сільському весіллі й затягнув пісню Мареничів: "Розкажи мені, любиш ти чи ні? І в очах сія: я – навік твоя". За чотири роки старший брат відвів в ансамбль "Дударик".

Напевне, це цікава історія: оперний співак – і тут, на фронті. Я брав участь у програмах, давав коментарі. Не для власного піару. Вибір воювати був особистий, а не публічний. Але через свої звернення можу передати, що відбувається на Донбасі, як людям не втрачати дух, як вони можуть бути корисними. Зрештою, я здатен дати свою оцінку цій війні: там справді борються за майбутнє України.

Чуба відростив, як пішов воювати.

  Василь Сліпак, 41 рік, оперний співак. Народився 20 грудня 1974 року  у Львові в сім’ї робітників. Із 1983-го по 1994-й був солістом у Львівській державній академічній чоловічій хоровій капелі ”Дударик”. Навчався у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. ”У 14 років я побачив Канаду й Америку, виступав у Carnegie Hall. Але у консерваторію вступив не одразу – через рідкісний голос. Контр-тенорів усього два в Україні. Два роки готувався на курсах. На іспитах співав двома голосами: контр-тенором і бас-баритоном. Тут не знали, що з таким рідкісним голосом робити. Але прийняли – на всяк випадок”. Концертну діяльність почав студентом. 1994-го виграв конкурс у французькому Клермоні. ”За два роки мені запропонували контракт у Франції. На сімейній раді батьки сказали, що треба їхати. Вони все життя пропрацювали на заводі”. Виступав на сцені європейських опер. Виконував твори Верді, Бізе, Каччіні, Фальконьєрі, Скарлатті, Вівальді, Моцарта, Березовського. 1997-го запросили до Паризької опери. Відтоді жив у французькій столиці. 2011-го міжнародне журі конкурсу-фестивалю визнало Василя Сліпака найкращим солістом – за виконання головної ролі у виставі Віктора Ульманна ”Атлантіс”. Потрапив до фіналу двоетапного конкурсу, що проходив у Будапешті, Лос-­Анджелесі, Нью-Йорку та Парижі. Із початком війни на Донбасі як волонтер допомагав українським військовим. Торік добровольцем пішов воювати. Був у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го батальйону Добровольчого українського корпусу ”Правого сектора”. Загинув від снайперської кулі поблизу села Луганське Бахмутського району на Донеччині 29 червня близько 6:00. Був неодружений.
Василь Сліпак, 41 рік, оперний співак. Народився 20 грудня 1974 року у Львові в сім’ї робітників. Із 1983-го по 1994-й був солістом у Львівській державній академічній чоловічій хоровій капелі ”Дударик”. Навчався у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. ”У 14 років я побачив Канаду й Америку, виступав у Carnegie Hall. Але у консерваторію вступив не одразу – через рідкісний голос. Контр-тенорів усього два в Україні. Два роки готувався на курсах. На іспитах співав двома голосами: контр-тенором і бас-баритоном. Тут не знали, що з таким рідкісним голосом робити. Але прийняли – на всяк випадок”. Концертну діяльність почав студентом. 1994-го виграв конкурс у французькому Клермоні. ”За два роки мені запропонували контракт у Франції. На сімейній раді батьки сказали, що треба їхати. Вони все життя пропрацювали на заводі”. Виступав на сцені європейських опер. Виконував твори Верді, Бізе, Каччіні, Фальконьєрі, Скарлатті, Вівальді, Моцарта, Березовського. 1997-го запросили до Паризької опери. Відтоді жив у французькій столиці. 2011-го міжнародне журі конкурсу-фестивалю визнало Василя Сліпака найкращим солістом – за виконання головної ролі у виставі Віктора Ульманна ”Атлантіс”. Потрапив до фіналу двоетапного конкурсу, що проходив у Будапешті, Лос-­Анджелесі, Нью-Йорку та Парижі. Із початком війни на Донбасі як волонтер допомагав українським військовим. Торік добровольцем пішов воювати. Був у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го батальйону Добровольчого українського корпусу ”Правого сектора”. Загинув від снайперської кулі поблизу села Луганське Бахмутського району на Донеччині 29 червня близько 6:00. Був неодружений.

Обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист – робити максимальну промоцію України у Франції. Вже рік з однодумцями збираємо гроші для військових потреб. Друга частина нашої роботи – благодійні виступи для допомоги дітям, які втратили батьків у війні. Зали завжди заповнені, і це надихає.

Дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї. Цю біду мали б вирішувати всі разом.

Найбільша радість – бачити, як діти усміхаються. На початку січня не стало Наталі Пастернак, яка очолювала українське товариство в Парижі. Вона мала страшну хворобу. Незадовго до смерті попросила рідних, щоб на її похованні не було квітів, бо це – гроші, які можна використати на благодійність. Ми зібрали кошти й повезли шістьох дітей, які втратили у війні батька, в табір відпочинку в місті Розе. Так вона заповіла.

У Франції росіяни, які давно виїхали, стають на наш бік. Деякі дають гроші. Якщо росіянин витягує з гаманця 100 євро на потреби українських військових, це означає – він розуміє: його країна робить щось дуже погане. І підтримує бажання України відстояти свою незалежність, свої принципи і людей. До таких ставлюся з повагою.

Ми – нація дуже миролюбна. Не провокуємо агресії, ні до кого ніколи не пхалися. Але ті, хто приходить до нас воювати і вбивати, отримають адекватну відповідь. Бо ми вміємо захищатися. Маємо генетичне відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Україна сильна завдяки своєму народу. Він – мудрий. Послухайте будь-кого на вулиці, і він скаже, що треба робити. Я бачу Україну успішною державою, якщо почуємо самих себе.

Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримують більшість населення Росії. Проблема не лише в Путіні. Він – мавпа, яку всім показують. Проблема – у цих людях, які готові вбивати українців. Їх ми не вибачимо ніколи. Бог їм суддя.

Більшість українців мали б відчувати унікальність історичного моменту. Ми народилися два роки тому, 18 лютого 2014 року ("Беркут" почав вбивати протестувальників на Майдані. – Країна). Тепер наше завдання – перемогти і довести справу до кінця.

Партію чотирьох дияволів з опери Оффенбаха "Казки Гоффмана" на півдні Італії мені згадували дуже довго. ­Гастролював там наприкінці 1990-х. До того часу контр-тенор у мене зник і залишився бас-баритон. Глядачі аплодували стоячи і казали, що я – природжений Мефістофель. Тому взяв собі такий позивний. Командир скоротив його до "Міф", бо по рації це дуже довго звучить.

У нашій сім'ї не було зв'язкових УПА і героїв ОУН, але був постійний спротив. Це те, що супроводжує життя українців у всі часи. У цій боротьбі виростає покоління за поколінням. Однаково, війна надворі чи мирне життя. "Совєтське" ніколи не було нашим.

Змалку пам'ятаю, як родичі вінчалися в герметично закритих приміщеннях. Греко-католицька церква була під забороною, як і все українське. Однак ми старалися зберегти себе, націю, мову – попри агресію з усіх сторін. Зв'язок поколінь повертається до нас тільки тепер.

Смерть – це гидота. Але приємна. Не боюся її, однак намагаюся про це не думати.

Жодна пісня не викликала в мене таких емоцій, як "Горіла сосна, палала" у виконанні Олега Скрипки на помаранчевому Майдані. Мороз по шкірі відчуваю досі. Я був в Україні, підтримував Майдан, як міг. Тим важче було відчувати другий Майдан на відстані. Мав контракт в Опері, і я не міг вилетіли до Києва.

Досі пам'ятаю гордість від першої волонтерської допомоги – машини Ford для "Правого сектора", купленої за гроші від однієї паризької маніфестації. Українці Парижа збираються біля фонтана Сен-Мішель, де вбили Симона Петлюру. У лютому 2014-го ми об'єдналися по-справжньому.

Мінський формат не спрацював. Формула "мир за будь-яку ціну" – від лукавого. Це доводить уся історія України.

Вечір. Сутеніє. У двір заїжджає машина з "Утьосом" (кулемет. – Країна) нагорі. Усі в балаклавах. Тут я зрозумів, що це – війна. Це було у травні 2015-го у Водяному на Донеччині. Я приїхав із Парижа, щоб доставити на передову волонтерську допомогу й побути з хлопцями. "Надовго?" – запитали вони, дивлячись просто у вічі. Не міг залишитися через ­контракт у Парижі, але зрозумів: приїду ще.

Нерви здають у багатьох, але потрібно триматися. Я – оперний співак, а це робота нервів. Стрес постійно є при виході на сцену, треба контролювати себе. Це допомагає і на війні.

Відповідальність зросла в рази. Не маємо права на депресію. Треба витягати себе з неї за волосся і за вуха будь-якою ціною. Маємо унікальний шанс і не маємо морального права його втратити. Не маємо права втратити Україну.

Кров, яка сьогодні проливається за Україну, не має втягнути в депресію. Вона має дати імпульс для подальшої боротьби.

Не можна гребти всіх під одну гребінку. Всі співаки не підуть на фронт. Туди підуть і рецидивісти. Важливо подивитися на досвід країн, які зберегли свою історію. У Франції легіонера ніколи не судитиме загальний суд. Його не оголосять злочинцем. Бо він жертвував своїм життям заради народу і країни. Ви готові пожерт­вувати життям заради України? Тоді вперед, на фронт.

Нам потрібно залишатись позитивними і вірити в нашу силу. Вона є. Європейські друзі почудовуються нею. Ми змогли і ми зможемо.

Зараз ви читаєте новину «"Бачу Україну успішною державою, якщо почуємо самих себе", - Василь Сліпак, 41 рік, оперний співак, боєць Добровольчого українського корпусу "Правого сектора" на позивний "Міф"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 11376
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода