Якщо в людини все гаразд, вона не пише поезії

Доля мене провадила, провадила й допровадила до художнього перекладу. Ще в дошкільному віці мені поталанило побувати за кордоном. Упродовж 12 років я щоліта перебував у франкомовній родині, де набирався мови. Згодом це переросло в мій перекладацький фах.

Мені пощастило, що французька мова для мене майже рідна, тому я перекладав не лише з французької, а й французькою. Було спілкування з провідними постатями української літератури через переклад – я перекладав Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Павла Мовчана.

 

Коли почалася війна, я віддав у друк антологію української поезії від Шевченка до наших днів, більш як 50 поетів, перекладених французькою, а також оновлений переклад "Історії українського народу" Михайла Грушевського. Ці проєкти зіграли свою роль у тому, щоб майже щодня на французькому та франкомовному телебаченні, радіо, у пресі інформували про стан речей в Україні, на фронті.

Причина війни – глибинний антагонізм між європейською і неєвропейською культурами. Українська культура бореться не лише за самоствердження, а й за ту систему цінностей, які сповідує європейська цивілізація.

Той час, що залишається поза викладацькою роботою, присвячую просвітницькій роботі. Завдяки цьому зросла кількість наших симпатиків у франкомовних країнах. Була підтримка нашого війська, волонтерського руху, переселенців. Тобто література також допомагає привернути увагу до України.

Довоєнне життя Києва наближалося до того, що я побачив іще в 1990-х у Франції. Ми впритул наблизилися до європейського способу життя.

Франція вразила тим, що в них повністю збережено історію. У нас багато що зруйновано, бо постійно велася боротьба за виживання.

У Франції розвинуті демократичні традиції, може, навіть занадто. Французи підтримують Україну, бо розуміють, що це боротьба за свободу й демократію, а це для них першочергові цінності.

Я добре розумію бельгійців. З одного боку, в них є комплекс меншовартості перед Францією – культурною метрополією, з іншого боку, в них розвинена самоіронія – кепкують із самих себе. Цим вони схожі на українців.

Після війни державні інституції мають дбати, щоб за кордоном виходили вершинні твори української літератури, а не лише сучасники.

Держава має створити панорамне бачення української культури за кордоном. Це дасть набагато більший результат, ніж перекладуть якогось окремого сучасного автора за державний кошт.

Серед діячів культури в Європі багато людей, які не розібралися, що нині відбувається між Росією і Україною, й агресивно підтримують проросійську лінію. Із часом їх стане менше, оскільки Росія перестане фінансувати власні європейські проєкти і відбудеться прозріння щодо того, чим насправді є російська держава і як вона використовувала культуру як засіб експансії.

Були спалахи інтересу до української культури під час Революції гідності, але Україна недостатньо цим скористалася.

Коли я приїхав до Кіото з Токіо і вийшов із поїзда, моя перекладачка, професор Маріко Сумікура, вже після першого погляду сказала: "Ми будемо великими друзями". В Японії глибше відчуття людини на всіх рівнях.

Японія – це той світ, куди хочеться повертатися.

Чимало хто з моїх друзів і колег іще перед війною виїхав за кордон і дивувався, що я залишився. Є таке прислів'я: "Де родився – там згодився". Ніде людина не почуватиметься так, як удома, і ніде не одержить стільки підтримки, як від своєї землі, своїх людей.

Формула комфорту досить проста, вона не залежить від матеріальних благ – це близьке коло. Воно може бути вужче чи ширше. Що ширше це коло в письменника і що сильніший вплив на це коло через слово, то більша його відповідальність за кожну хвилину свого життя.

Нині перед нами такі приклади героїзму на фронті, у волонтерському русі, що зупиняєшся й думаєш: "Ні, треба встигнути зробити щось краще, для того щоб допомогти".

 

Найбільша відповідальність у письменника – перед своєю землею, а вже потім перед рештою світу.

Служіння – найвищий вияв свободи. Свобода митця – не у служінні собі, а у служінні й допомозі якомога ширшим колам – допомозі знайти відповіді на питання, які люди шукали.

У нашій культурі ніколи не було "мистецтва для мистецтва". Письменники завжди були просвітниками. Ми це бачимо й тепер – більшість письменників зрозуміла, що має сприяти визволенню України. Ті, хто має міжнародні зв'язки, повинні максимально використати їх для підтримки своєї країни.

Нині часто чуємо: "Спілка письменників – колгосп, треба її розігнати". Перепрошую – у Спілці формувався Народний рух України, так само, як в Академії наук. І українські письменники брали участь у написанні Акта про Незалежність, Конституції, в дипломатичній роботі. В 1990-х письменники зіграли одну з ключових ролей у становленні Української держави.

Торік французьке посольство після консультацій, до яких долучився і я, нагородило орденом Почесного легіону Ліну Костенко – це був жест солідарності з людиною, життя якої є прикладом служіння слову.

Щоб стати світовим письменником, треба зробити якесь відкриття і здобути визнання не лише у фахових, а й у широких колах. Світове визнання здобуває письменник, який підноситься над особистими проблемами і стає вчителем. Тоді органічно розширюється коло його впливу.

Усі сюжети світової літератури зводяться до певних моделей. Те, що нас зворушує у разі відкриття талановитого твору, – це таємниця. Письменник може досягти високого рівня у формі. Великі письменники – це великі стилісти. А от у змісті він має донести до читача щось таке, що відкриє тому таємниці шляху письменника.

Успішне життя в письменника тоді, коли в нього немає розбіжності між помислом, словом і діянням. Ця триєдність здатна повністю змінити його життя і життя читача.

Поезія виникає зі священнодійства – викликання божества в давніх культурах. Мета поезії – гармонія. Поет, який це розуміє, прагне викликати в читача такий стан. Поезія не обов'язково має бути римована й ритмізована, хоча від початку її виконували під супровід музики. Наприкінці ХХ століття виникає нова форма подання – слем-поезія, де твори виконують під музичний акомпанемент. І це є поверненням до первісного прагнення гармонії.

Поезія, як і будь-яка людська діяльність, може рухатись у двох напрямках – до світла чи темряви.

Поезія здебільшого створюється з потреби гармонії. Якщо в людини все гаразд, вона не пише поезії.

І письменник, і викладач – це охоронці традиції. Ми хочемо її передати, щоб вона не загубилася. У цьому їхній історичний шлях.

З роками я дедалі більше переконуюся, що існує творча сила, яка тримає Всесвіт і нашу Землю. Людина в цій космічній одіссеї може створити витвір і себе самої – або піднестися до янголів, або уподібнитися до тварин. Вибір за нами.

Коли душа відчуває, що робить близьке для неї, тоді народжується творчість.

Я в Києві з першого дня війни. Кілька разів бачив, як наді мною пролітала ракета, й розумів, що ця мить може стати останньою. Ще стільки всього треба зробити, і усвідомлюєш, що на дрібниці вже немає часу. Коли я намагаюся це пояснити за кордоном, люди не можуть цього відчути, бо не мали такого досвіду.

У мене не було страху. Навпаки, війна дала мені мотивацію до праці, до громадської діяльності. Майже цілодобово – виступ за виступом. Лежиш у коридорі за двома стінами, але не припиняєш виступів. Бо вся країна жила в такому ритмі – всі щось робили. Страх перейшов у діяльність.

Мені пощастило: маю багато друзів у різних країнах – і спілкування з ними збагачує мене. Коли мандруєш, цікаво побачити життя зсередини. Я завжди намагаюся хоч на кілька днів залишитись у країні після офіційних заходів, щоб поспостерігати за людьми й відчути себе частиною їхнього життя.

×