"Якщо не пам'ятаєш, звідки ти, то й не маєш напряму, куди йти"

Намагаюся щодня бути кращою за себе вчорашню. Притому розумію, що я жива людина і теж можу налажати. Але й мені з цим жити.

Робити хороші речі, бо хтось так заповів, – інфантильно. Ти постійно оглядаєшся на якісь догмати.

Війна не стала для мене шоком. Усвідомила 2014-го, що повномасштабне вторгнення станеться раніше, ніж я помру старою реалізованою художницею.

Ми показали росіянам, що нас не можна покарати за вільнодумство і прагнення до кращого. Вони ненавидять нас, бо не можуть зізнатися, що хочуть так само. А на колективний психоаналіз не здатні.

 

Культура – код, сенси, пам'ять нації. Якщо не пам'ятаєш, звідки ти, то й не маєш напряму, куди йти. А з нуля, без бази почати неможливо. Така діяльність – лише ілюзія. Росіяни це розуміли, тому нищили й нищать нашу культуру.

Війна мене не втомлює. Не тому, що я у Львові й майже її не бачу. Я чітко усвідомлювала, із чим зіткнемося. Хоча не була готова до Маріуполя. Це рана, яку ми ще довго будемо заліковувати.

Втомлює самотність. Ідеться не про секс, а про банальні обійми та фізичну присутність. Але все, що я можу, – смиренно чекати.

Уперше захотіла, щоб після смерті щось було, коли пі­шла в засвіти бабуся. Було б добре, якби вона зустрілася там із дідом. Вони пообіцяли собі померти в один день, але бабуся пережила його на 25 років. Сумувала і злилася щодня.

Тато вчив мене ніколи не забувати про добро. А мама казала, якщо люди приносять тобі лише біль, то не важливо, наскільки вони близькі, треба мати силу від них відмовитися. Так я з нею і зробила.

Коли мені було 2 роки, я малювала на шпалерах ручкою. Тато підійшов і вказав на закарлючку: "Що це?" "Хрю-хрю" – відповіла я. Він іще двічі питав – і я відповідала те саме. Згадував, що я дивилася на нього, як на ідіота. Відтоді й малюю.

Натхнення не робить людину професіоналом.

Маю два хобі. Перше – куховарити. Це момент чистої творчості, яку не буду монетизувати, вона лише для мене. Друге – робити своє помешкання затишним. Не лише прибирати, а й добирати меблі, інтер'єр, дрібнички.

Успіх – це про те, що тебе мають визнавати інші. А мені важливо, щоб я себе визнавала. Якщо вдається цього досягти через котрісь свої роботи, отримую величезне задоволення. Авжеж, хочу, щоб моя творчість приносила гроші. Але про мільйони не йдеться.

Література допомагає рухатися вперед. Або зупинитись і побути в моменті, познайомитися з минулим, переосмислити. Книжки – це завжди пригоди.

Не знаю, чи я у щось вірю. Не певна, що й агностик. Маю грецьке коріння. Подобаються грецькі міфи. Цікавлюся скандинавською міфологією. Із Валентином дотримуємося традиції святкувань Колеса року. Вона не так про божественне, як про зв'язок людини з навколишнім світом.

Ніщо фізичне не заважає бути справді хорошою людиною.

Вибираю особистість, а не стать. Що я від цього менше котів із вулиці рятую, чи менше допомагаю Збройним силам? Це не порушує безпеки інших людей, бо я на неї не зазіхаю.

Бачилися з Валентином тричі на фестивалях історичної реконструкції. Між тим листувалися. А тоді я переїхала у Львів – і ми стали жити разом.

Двоє митців часто формують пари. Але рідко такі стосунки ідеальні, бо митці постійно конкурують. У нас із Валентином цього немає, бо навчилися говорити одне з одним. Хоча стосунки наші доволі непрості.

 

Під час однієї з криз ми вигадали гру: назвати три речі, що не подобаються одне в одному. Гра добре заходила. Коли ж вирішили назвати по три речі, які подобаються, – зависли. Бо говорити про добре – це про партнера, про його вибір зробити тобі приємно, про твоє розуміння цієї потреби. Коли ми зізналися, що сказати нема чого, я зрозуміла: до останнього триматимуся за Валентина. Бо така відвертість трапляється рідко.

Оформлені стосунки – це про доступ до тіла. Даєш партнеру право у критичні моменти вирішувати, як вчинити з тобою.

Ми одружилися на передовій, коли я проводила навчання на позиції біля Валентина. Комбат сказав, що хоче свята, й влаштував нам його. Наказав одягтися пристойно. Довелося позичати вишиванку та спідницю у волонтерок.

Веду щоденники для чоловіка. Два йому вже віддала, коли приїздив у відпустку. Пишемо одне одному паперові листи, хоч і зідзвонюємося часто. Отримати лист – короткотривала можливість відчути людину поряд і побачити світ її очима, вранішній туман, чи птаха, чи шину, застряглу в багні.

Нічого героїчного в тому, що я дружина військового, немає. Важко постійно переживати, не контролювати ситуації. Найгірше – соціум не знає, як спілкуватися з такими, як я. Нас жаліють, а це неприємно. Коли не даєш себе жаліти, намагаються підтримати. Краще нічого не вигадувати, а сказати: "Я не знаю, як підтримати, як допомогти".

Народжу дітей лише для того, щоб навчити їх ненавидіти москаля. Жартую, звісно. Не дуже прагнула стати матір'ю, але чоловік хоче. Лише тепер я зрозуміла чому.

Пів року після 24 лютого малювала мало – п'ять картин, які відправила Валентину. Аж раптом пробило. На 2 години випала з контексту, забула, що війна, і малювала, малювала, малювала…

Не чекаю на перемогу. Бо можна вигоріти за крок до неї.

Будь-яка катастрофа є поштовхом до натхнення через біль. А в нас так багато болю. Щобільше – у нас є вільна ніша: російської культури тут не буде. А ще туризм. Хоча будуть проблеми з розмінуванням територій. Ми подорожуватимемо країною, і світ сюди приїде – пізнати нас.

Після перемоги тиждень плакатиму за тим, за чим не плачу тепер. А потім хочу з Валентином поїхати в Ірландію.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×