Орест Дель Соль 20 років тому переїхав із Парижа в село на Закарпатті
– Щоб мати більше свиней, треба більше землі. Та й мені доведеться більше працювати. А я – лінивий – справжній закарпатський чоловік, – сміється фермер Орест Дель Соль із Нижнього Селища Хустського району на Закарпатті. Стоїть у кирзових чоботах посеред великого двору й дивиться на загородку, де рохкають свині.
Орест – італієць, народжений у Франції. 20 років тому переїхав в Україну. Одружився із закарпаткою Йоланою. Веде фермерське господарство, виготовляє ковбаси і твердий сир
Двоповерховий дерев'яний будинок Ореста стоїть на горі під лісом, кілометрів за 5 від центру села. З подвір'я відкривається панорама осінніх гір. Орест широкими кроками ходить від хліва до хліва. Доглядати за поросятами, коровами, козами йому з дружиною Йоланою допомагає односельчанка.
– Можна найняти людей і розширити господарство, – кажу.
– Платити їм по 2 тисячі гривень, потім кричати на них. Я маю дружно жити, – господар веде до стійла з трьома коровами.
Кожна має свою кличку.
– Лора, Лейла, Ромашка, – йде по ряду Орест. – Це – місцеві корови. Довго живуть. До 12–13 років дають молоко.
Прямуємо до комори, де дозріває ковбаса. У невеликих сінях Орест робочі кирзові чоботи міняє на капці. При вході в ніс вдаряє солоний запах в'яленого м'яса. Коричневі кільця ковбас висять на дерев'яних жердинах. Окремо – витриманий сорт ковбаси, покритий попелястою пліснявою. В'яляться тут від п'яти тижнів до півтора року. Ковбасу виготовляють за французькими, австрійськими й італійськими технологіями.
– Своїм свиням не даю антибіотиків. Навіть бабушки у селах дають, аби не було поносу. Магазинне м'ясо – обов'язково з ними. А тепер – обідати, бо я буду злий.
Біля ґанкУ будинку бігають кудлаті чорні вівчарки альпійської швейцарської породи – дві старші самиці й кількамісячний круглий цуцик.
У просторій кімнаті з довгим обіднім столом та кухнею зустрічає дружина Ореста, тендітна блондинка Йолана – закарпатська угорка. На спеціальному столі відстоюються кілька десятків невеликих білих грудок козячого сиру.
Господар запрошує за стіл. На ньому – м'ясна нарізка, твердий козячий сир. Орест пропонує червоного сухого вина органічного виробництва від свого французького друга.
– Не дуже хороше. Трохи чути присмак від корка, – ставить надпитий келих на стіл.
На батьківщині працював сомельє в ресторані. За хвилину з'являється з пляшкою каберне українського виробника. Хвалить його.
Йолана підносить у великій тарілці смажену свинину й печену картоплю. Сідає біля чоловіка.
Видно, що отримуєте задоволення від фізичної роботи. Чому українські селяни скаржаться на важку працю на землі?
– Я мав вибір, а вони – ні. Бо так жив його батько, дідо. Я своїх дітей не заставляю, бо буде гірше, – Орест вивчив українську мову у спілкуванні з місцевими жителями.
Колись думали, що так житимете?
– Завжди цього хотів. Люблю природу. А мусив мешкати в центрі Парижа, біля опери, там – жахливе повітря. І від сусідів ніколи не почуєш: "Добрий день!"
Працювали метрдотелем у прем'єр-міністрів Франції?
– У Мішеля Рокара. Потім – у Едіт Крессон. Ужасна жінка. Після неї пішов у сільське господарство.
Крессон належала до Соціалістичної партії, яка нібито за рівність усіх людей і повагу до бідних. Я саме тоді почав захоплюватися соціалізмом. А вона мені в грудні каже: "Іди по черешню". Або відкривають на своїх застіллях 200-річний коньяк за 20 тисяч євро. Надпивають 100 грамів і лишають. Я брав почату пляшку, їхав до друзів. Ми гуртом вечеряли й говорили, яким має бути світ за соціалізму.
Коли у вас з'явилися ліві погляди?
– Десь у 12 років. Після того як 8-річним почав читати романи Еміля Золя. Мої батьки переїхали до Парижа з Італії. Нас було четверо дітей. У самому центрі буржуазії відчув боротьбу класів на собі. Тут люди теж бачать цю різницю, але не мають у культурі боротися з нею. Змирилися, що ми – бідні, а ті – багаті. І це не тільки норма, а більше: голосуй за багатого! Кажуть: у нього вже всього досить, зміг забезпечити себе, значить – зможе допомогти і мені.
Чим тоді був Майдан?
– Я там був і був дуже задоволений. Набрид на Закарпатті наш клан. Поїхав піднесений надією, що щось зміниться. Та й у самій столиці цікаво – це інший рівень розмов, знайомств. Але доки Майдан буде тільки київським, інтелектуальним, зі столичними мізками – нічого не зміниться. Революція буде, коли село боротиметься за свої права.
Це не була класова боротьба. Бо Майдан фінансували олігархи. Раз вирішив поїхати туди автобусом, що спеціально віз людей на вихідні. Підійшов до старшого. Може, щось заплатити за бензин треба – питаю. Той відповів, що за все заплатив Балога. У мене руки опустилися. Я йду туди проти олігарха, а він мені платить.
У Франції Орест Дель Соль вступив до кооперативу "Лонго май". 1973-го прихильники лівих поглядів започаткували його в Провансі. Досі ведуть колективне господарство, займаються ремеслами. Усі фінансові й організаційні питання вирішують спільно на зборах.
Господарства мережі "Лонго май" діють в Австрії, Швейцарії, Німеччині, Коста-Риці. Ферма Дель Соля теж належить до "Лонго маю". У Провансі він вирощував виноград.
— Я була в групі студентів Ужгородського університету, які поїхали на двомісячну мовну практику до "Лонго маю", – розповідає Йолана Дель Соль, за фахом – французький філолог. – Новий 1990-й ми зустріли там. З Орестом познайомилися наступного року, коли вже супроводжувала групу як перекладачка.
Виникла ідея перевезти це в Ужгород. Спершу в Україні все йшло добре. Усі – молоді, вільні, впевнені у своїй ідеї. Ми відкрили мовну школу. Потім почали одружуватися, закохуватися в людей, які на це все дивилися великими очима, не хотіли так жити, мали інші цінності. В Ужгороді це протрималося роки чотири. Жити у спільноті цікаво. Але нелегко. Нелегко.
— Якщо є спільна мета, то легко, – каже Орест.
Ваша мета була – змінити світ?
– Так, це була одна з цілей.
В Україні не знайшлося ідейного підґрунтя?
– Коли говорити тут про спільну роботу, почуєте: я не вірю.
У кооператив без начальника теж не вірили. В історії України комунізм і анархізм конфліктували. А "Лонго май" їх поєднав. Насправді, це все тільки -ізми. Довершеної філософської течії немає. Над нею потрібно постійно працювати.
Спільнота без лідера – це не утопія?
– У "Лонго маї" нема лідера. Все вирішують на зборах, в обговореннях. Але більшість людей хочуть мати лідера. З ним легше жити – перекладаєш на чужі плечі відповідальність.
В Україні є симпатичні вам люди, які могли б бути лідерами?
– Може, та молодь, яка намагається щось змінити. Але вони одразу хочуть іти в депутати. В Україні важко знайти людину, яка матиме 100 тисяч доларів і на цьому зупиниться. Тоді їй треба мільйон. І його стане мало. Якась дивна хвороба, – сміється Орест і наколює на виделку буру пластинку копченого м'яса.
Петро Порошенко?
– Порошенка на президентство не поклав народ. Його поклали Америка, Європа. А перемога на виборах – то був випадок. Справжнього лідера, без зв'язків з іноземними спецслужбами, Захід дуже боявся. І Майдану боявся. Ліві партії в Європі нарікали на неонацизм, на "Правий сектор". Я пояснював, що це – не неонацизм, а направлений проти Росії антиімперіалізм. Не вірили, що спершу студенти чай пили і розмовляли про те, як повинна жити Україна. Та що про них балакати, коли наші сусіди говорять: "Що нам дала Україна? А Росія роботу дає".
Ви прихильник того, щоб Європа приймала емігрантів з Близького Сходу?
– Обов'язково. Україні було б вигідно запросити їх. Купа земель. Біженці – це молоді люди, активного віку, більшість – із вищою освітою. Правда, теж обирають, де краще. І хочуть, скажімо, в Англію, бо там матимуть хорошу грошову допомогу. Самою землею важко заманити.
У Парижі мали друзів серед мусульман?
– Я певний період працював серед них. Ходив до мечетей, читав Коран. Але побачив там таку ж дурницю, як і в християнстві, – життя після смерті.
У селі виникають непорозуміння через те, що ви – не віруючий, а всі навколо себе такими вважають?
— Мусульмани за мою думку про їхню релігію можуть побити. А тут за це ще не били.
Як ви пустили коріння на Закарпатті?
– Одногрупник Йолани, з яким вона вперше приїхала у "Лонго май", якось сказав: "Ходімте до мене в Нижнє Селище, щось зробимо". Вирішили робити господарство "Лонго май". Стали будувати спільне житло. Батьки його це побачили так: о, француз будує хату для нашого сина. Через 10 років виник конфлікт через те, що ми ніби прижилися, а син – відійшов. Вирішили виїхати, щоб конфлікт не розрісся.
Через те, що я – з Франції, вважали, ніби багатий. Хоча тут значно заможніші люди є.
Вас намагалися використати?
– Часто просили, чи не можемо зробити документи за кордон, знайти там роботу.
Ви маєте невелике виробництво. Стикаєтеся з хабарництвом у державних інстанціях?
– Ми працюємо як особисте селянське господарство, часто по кабінетах не ходимо. Відкрито хабарів від нас не вимагали, бо мене бояться. Знають, що прямо кажу свою думку. Тут навіть, коли не просять взятку, то понесуть. А ті допоможуть! Хто то ще? – Орест виглядає з місця через шибку.
Стежкою до будинку йдуть дві жінки. Господар виходить надвір.
— Скажи, що у нас вихідний! – гукає Йолана. – Бо не маю сил. Часто питають, чому туристів не приймаємо? А робити коли буду? Постійно або роблю сир, або гній виношу, або хліб печу.
З туристів можна мати вигоду.
— Якщо хочу вигоду, то кажу: Орест, поїхали на ярмарок чи на ринок і будемо торгувати, – Йолана йде готувати каву.
Повертається Орест.
Як ваш переїзд в Україну сприйняли близькі?
– Кум живе в Парижі. Доктор історичних наук. Він – єдиний із близьких, хто на 100 відсотків підтримав. Часто сюди приїжджає. Брат жодного разу не був. Все боїться. Сестра живе в Нью-Йорку. Так само. Раді зустрічатися зі мною в Італії чи Франції, але не тут. Сестра-близнючка раз приїхала. Але, мабуть, уже не буде. Тут нема того комфорту, до якого звикли – лікарні, страховки, вертолітного майданчика.
Ви вже все маєте, чого прагнули?
– Значно більше, ніж планував. Це все – не моя власність. Це належить "Лонго маю". Ця ферма, усі інвестиції. Але разом з тим усі інші землі кооперативу по Європі – теж мої. Це тяжко усвідомити. Всюди я у себе. Документ про право власності – хіба це важливо? Ви їх щодня їсте? Важливо мати хату, де тепло, і ви не переживаєте, що її заберуть.
Знаєте вислів Григорія Сковороди "Світ ловив мене, та не спіймав"?
– Нема абсолютної свободи. Я люблю свою жінку й дітей – я вже не вільний. Не можу робити, що хочу, бо залежний від них.
Свобода – це коли щось робите самі, руками. Це дає впевненість і незалежність. Я мав начальників, і знаю, що таке дисципліна. Зараз уже не зміг би, щоб хтось керував мною. Ліпше мав би менші достатки.
Що вам треба для щасливого життя?
– Дуже люблю це місце. Тут не видно сусідів. Можна ходити голим, вийти, попісяти на той горіх, і ніхто мені нічого не скаже, – Орест дивиться поперед себе – за шибкою горіх з опалим листям. – Будь-коли можу сісти в машину й поїхати до друзів у Європу з малою сумою грошей у кишені. Бо кругом знайду, де зупинитися, де обігріють і нагодують.
Щасливими не народжуються. Бути таким треба вчитися. Потрібно просто жити. Бо після смерті перспектив нема.
На настінному годиннику за кілька хвилин проб'є 17.00. Орест заводить на подвір'ї авто, щоб їхати по сироватку до "Селиської сироварні" в центрі села. Йолана готується йти в хлів порати худобу.
3 
1
Коментарі
1