Ми часто граємо якісь ролі в суспільстві й виконуємо якісь функції. Ходимо на роботу, приміром. Або – на дискотеку. І якби на дискотеці ми поводилися так само, як на роботі, на нас би дивилися з певним подивом.
Ще рік тому я жив у гуртожитку під Києвом і добирався на роботу електричкою. За півгодини можна доїхати з чистого соснового курортного лісу до брудного залюдненого, зате столичного Святошина. А вже звідти, пересівши в метро, – куди завгодно. В електричках постійно чимось торгували й на чомусь грали. Там було три типи людей: пасажири, продавці й контролери. Продавці – це окрема каста: туди не пускають новеньких, і навіть зараз, через сім років після своєї першої поїздки електричкою в гуртожиток, я бачу тих самих людей, що й тоді, – ті самі люди продають ті самі речі. Таке враження, що час тут зупинився, й у відчинені двері вагонів на зупинках не може проникнути ані дрібки нового. Ну, окрім, звісно, пасажирів: але пасажири – це минуще, вони не затримуються надовго. А продавці – вони ніби десь і ночують, але постійно з тобою. Щоранку пропонують палички, склорізи, казки, м'ясорубки, ножі, ножиці, лейкопластирі, час від часу грають на гітарах, а потім, наступного дня, виступають у новому для себе амплуа й заносять сумку, повну старих книжок, які продають майже задурно. Всі грають свої соціальні ролі: електричка, цей мікрокосм, рухається до мети, ніхто не збочує з дороги.
Найбільше з усіх цих продавців корисних і приємних речей мені запам'яталися двоє. Дідусь, який сім років торгував лише кукурудзяними паличками, й бабця, що продавала книжки. Спершу палички коштували 70 копійок, потім гривню, тепер – п'ять. Дідусь наче й не постарів – як ходив у стоптаних туфлях, м'ятих штанях і светрі, так і ходить; як пропонував палички з сюрпризом і без сюрпризу, так і пропонує; як розпродавав свій целофановий мішок за день, так і розпродує. Бабуся теж та сама: пропонує "словари, словники, толковые, тлумачные, языковые, русские, английские, пятьдесят разных сказочек про пятьдесят разных звирят – в том числе про Винни Пуха". Завжди уточнює: русско-английский словарь, это почти словарь Мюллера.
Через сім років після своєї першої поїздки електричкою бачу тих самих людей, вони продають ті самі речі
І незмінно закінчує словами: "Мне очень жаль, что вам сегодня некому сделать подарок". А коли хтось до неї починає грубо говорити чи за щось дорікати – кляне. Довго, жорстко, красивою книжною російською.
Саме ці двоє там постійно, й саме їх я полюбив ще з першого курсу університету. І якось навіть не ставив собі запитань, чим вони займаються, коли не продають палички й словники з казками. У них для мене завжди були палички й повторювані промови, у мене для них – очі й диктофон.
Але все колись трапляється вперше. Я вкотре їхав на роботу, дрімав, а вони стояли позад мене й неспішно говорили між собою. Зазвичай торговці між собою в електричках не говорять. Вони зустрічаються на якійсь із станцій і діляться досвідом уже там, поодаль від пасажирів. Дідусь казав:
– А я вот японский учу. С утра встаю и читаю. По нескольку слов в день заучиваю. Главное – не позволять себе лениться.
І я згадав, як один знайомий говорив, ніби їхав і читав книжку мовою фарсі, а цей самий дідусь розповів, що теж знає фарсі, бо вивчив у молодості.
А бабуся відповідала:
– А я хочу в Ушуайю поехать. Это далеко, на пароходе надо. Вот только годы уже мои не те. Я бы только посмотреть хотела.
І я згадав, як вона казала мені колись давно: "Для мужчины в жизни главное что? Иметь хороший словарь".
Потім вони розійшлися по місцях, продовжили торгувати. Повиходили десь у Бучі, й розчинилися в натовпі. Пішли далі виконувати функції – перед цим привідкривши для мене завісу до їхньої особистої Ушуайї. Більше з ними такого не траплялося. Бабуся й далі продавала непродані казки Пушкіна, а дідусь продовжував носити мішок із солодкими паличками. Бо в електричках усе має бути
Коментарі
6