Ексклюзиви
Пʼятниця, 24 січня 2014 13:45
Олександр Стукало
Олександр Стукало
Олександр Стукало

Хай чабан

Два місяці у Києві триває Майдан. Спершу виходили за те, щоб підписали Угоду про асоціацію. І був Майдан лагідний, співочий, барвистий, і очолила його, можна сказати, Руслана. Бо кому ще? Вона вміє співати, про неї вже встигли забути, як і про Євробачення, й треба якось реабілітовуватися. "У нас мирний протест! Гріємося тільки чаєм!" – скандував натовп услід за Лижичко – і загалом слухався її. Та там і слухатися особливо не було чого: стій, усвідомлюй, що ти – Європа, повторюй про це частіше собі й друзям і, щоб не змерзнути, стрибай і співай гімн. Щогодини. Оскільки тоді ще ніхто не знав, що скоро буде ніч на 30 листопада, потім перше віче, захоплення будівель і, зрештою, Банкова. Тому провідник усіх влаштовував. Масові розважальні заходи – родзинка і коник нашого народу, в цьому ми ніколи не пасли задніх і добре тямимо, кого хочемо бачити на сцені під час концерту.

1 грудня Микола Катеринчук, не врахувавши ставлення українців до самопроголошених вождів, назвався комендантом Києва. І навіть більше – поставив намет із написом "Комендатура". Але українці страшно не люблять, коли співвітчизники оголошують себе провідниками, та ще й так пафосно. Пропав Катеринчук. Мов корова язиком злизала. Того ж дня Майдан уперше перейшов у збройну площину. Кадри із зображенням чоловіків у масках, касках, із палицями й ланцюгами облетіли весь світ. Доки на Майдані стояли кількасот тисяч і слухали пісні, на вузькій Банковій кількасот озброєних хлопців спробували пробратися до Адміністрації президента. Згодом трійця обізвала їх провокаторами й повернула людей співати.

"Я аплодую Майдану!" – казав наш гарант. Справді, було чому аплодувати: самоорганізації, пісням, щоденним концертам

За два місяці наша опозиція скликала вісім народних віч. І на кожному доводили, що ми все правильно робимо, – присмачуючи свої промови словами "провокатори", "стоїмо", "накази злочинної влади" і найголовніше – "планування підготовки до всенародного страйку". "Я аплодую Майдану!" – казав наш гарант. Справді, було чому аплодувати: самоорганізації, пісням, щоденним концертам. Ніхто жодного разу не сказав, що очолить протест. "Ми підемо на вибори втрьох", – натомість заявили вони.

19 січня почалася нова фаза протистояння. Ті самі провокатори, зрозумівши, що Руслана у Брюсселі, а трійця досі планує страйк, почали штурмувати вулицю Грушевського. І стало зрозуміло: владу брати ніхто не хоче. Влада лежить на бруківці, летить із кожним видертим камінчиком, і всі, хто зараз стоїть там, хотіли б, аби їх бодай хтось очолив. Але всі мовчать. Це так нетипово для України – не брати того, що лежить під ногами.

Дивлячись на хлопців із "Правого сектора", я розумію: саме зараз – при вибухах гранат, у струменях водометів – можна забути, хто вони і звідки. Забути, що з "Правого сектора". Що на щитах у них часом свастики. Що їх два місяці тому називали провокаторами. "Хай чабан за отамана буде", – писав колись класик про іншу революцію на майдані. Тоді теж ніхто не знав, за ким іти. Час спливає, а потреба в чабані не зникає – особливо коли владу, що лежить на дорозі, можуть підібрати як не ті, то інші – набагато неприємніші. Тому хай хоча б чабан

Зараз ви читаєте новину «Хай чабан». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода