Ексклюзиви
Пʼятниця, 02 березня 2012 14:15
Олег Шама
Олег Шама
Олег Шама

Донбаська ніч

Знаю, зараз це звучить, як шматок сценарію для недорогого фільму. Але на початку осені 2004-го мені справді приснилося, що президентські вибори виграв Янукович, і я прокинувся серед ночі, роззираючись, чи це в кутках моєї кімнати лише тіні, а не бабаї. У такі моменти розум кудись ховається, і, як у дитинстві, хочеться покликати маму. Вранці я її таки покликав. Тобто обдзвонив усю рідню й попросив заради всіх мертвих і живих не голосувати за земляка. Дискусії були переважно короткі й не на мою користь.

Найрідніших я поїхав переконувати наочно. До пізньої ночі згадували часи мого дитинства. Тоді ми з мамою і братом часто їздили до родичів у донбаські міста на літні канікули. Для нас, сільських дітей, - це було все одно що зараз мандрівка за кордон. Три основні принади цієї цивілізації просто зривали дах. Перш за все, це - балкони, на яких можна було стояти скільки хочеш, а коли ніхто не бачив - ще й кинути щось із них. Потім -  телефон. Ну, і звичайно, кілька сортів морозива.

Це там у містечку Жданівка, що 5 хвилин машиною від Єнакієва (того самого), я вперше побачив на вулиці й у магазинах жінок у довгих лискучих барвистих, як у мультфільмах, халатах.

Це там діти у дворі, з якими ми грали, називали нас із братом українцями. Ми говорили так, як балакають у Старобільську (це якісь 150 кілометрів на північ від тієї Жданівки), а вони, як нам тоді здавалося, по-рускі.

Це там я вперше спостерігав, як увечері грають у карти на реальні гроші. Чоловіки з чорними, як у балетних танцівників, повіками та золотими зубами тихо тасували колоду й обмінювалися дрібними не більше троячки - купюрами.

Три основні принади цієї цивілізації просто зривали дах. Перш за все, це - балкони, на яких можна було стояти скільки хочеш. Потім - телефон. Ну, і звичайно, кілька сортів морозива

Це там я вперше побачив, як женуть самогон - основний складник раціону тамтешніх сімей. Тобто його гнали й пили і в нас, але весь процес я побачив саме там. Пізнього вечора всі починали говорити мало не пошепки. Бо з гидкої смердючої каші через гнуті трубки текла прозора рідина, а тітка з мамою щось там регулювали і помішували, і на їхніх обличчях був особливий вираз відповідальності й водночас легкості. Дядько розказував, що без цього напою на шахті ніяк. Бутильок - трилітрову банку самогону - кожен мав виставити на день народження, на початок відпустки і на повернення з неї. Не кажучи про квартальні, преміальні чи 13-ту зарплату.

Це там мені не можна було виходити з дому самому. Не через те, що міг заблукати серед кількох десятків будинків. Тітка тривожно повідомила, що недавно у сусідньому кварталі хлопчика зґвалтували і вбили. Це теж було таїнство, бо що таке "зґвалтували" мені не пояснили, а вбивали на моїх очах тільки німці чи наші в кіно.

Коли до нас приїжджав хтось із родичів з Донбасу - черговий ковток маловідомого іншого життя. Перші півгодини за столом розказували про родини-хрестини і хвороби-лікування. А потім - найцікавіше: подробиці вбивств у донбаських містечках, про які я чув удома, нічим не поступалися голлівудським фільмам жахів про бензопилку. Тоді їх ще не було, і дорослі лякали одне одного, як ми, діти, - страшилками про чорну руку чи гроб на колесах.

Отож, денний світлий Донбас для мене був морозивом, а нічний - розчленованими трупами.

Не минуло й десятка років, як я зрозумів, що красиві жіночі халати -  пеньюари, у яких із дому не виходять, бо це майже спідня білизна. Чоловіки грали на гроші, бо за них не було чого купувати. Самогон допомагав з усім цим зжитися. Донбаська російська - не зовсім російська. А Старобільськ і Жданівка - це Україна. Хоч і східна, хоч і різна, і хоч вона вибере "свого" президента, матиме він їх в одному й тому ж місці.

Уже в Києві мені довелося редагувати репортаж про подружжя з Макіївки. Вони вбили й порізали на гуляш свого товариша, з яким за пляшкою чогось не поділили. Я дивився на фотографії розпатраного тіла і розумів - усі ті страшилки з дитинства були правдою.

От звідки був той нічний кошмар.

Тоді 2004-го я переконав рідних не голосувати за Януковича. Але коли він таки став президентом, усі мої, навіть ті, хто живе найближче до його батьківщини, відчули, що настала ніч. Ну, ота сама. І тепер я точно зекономлю на телефонних розмовах.

Зараз ви читаєте новину «Донбаська ніч». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

101

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода