Точка дотику з Москвою

– Я в Москві, – пише подруга.

До війни вийшла заміж за росіянина й залишилася жити в одному з великих міст. Вперше вибралась у столицю.

– Бачила будиночок, у якому помер Гоголь. Квартиру, де відбуваються дії в "Майстрі і Маргариті", Патріарші ставки й Нескучний сад, – розповідає.

Згадую свою подорож до Москви 15 років тому. Стосунки з містом не склалися одразу. Зупинили в метро.

– Гражданочка, пройдемте! – поліцейському щось не сподобалося в моїх документах. Веде у відділок. Там у кімнаті капітан допитує молдаванина:

– Где живешь? Каким автобусом добираешся на работу? Что видишь в окно, когда едешь?

У затриманого тремтить голос. Мене переймає жах, бо уявляю себе на його місці. Щось белькочу. Коли молдаванина роздягають до трусів, плачу.

– Будем вас депортировать, – чую крізь шум у вухах.

– Та в мене квитки на сьогодні, сама поїду, – відповідаю.

– Идите. Неохота с вами возиться 1 мая.

Пізніше дізналася, що відпустили, бо мій супутник заплатив хабаря.

Вдруге була в Москві по роботі за два роки до війни. Дві доби напруження не відпускало. Скрізь патрулювали молоді поліцейські з собаками. Усюди металодетектори. У центрі в мене намагалися видурити мобільник, а на вокзалі оточили бомжі.

– Хорошая страна Украина. Только жалко, что своего газа и нефти нет. И зачем вам в Европу? – допитувався дядько в потязі.

Розповідаю про свій досвід подрузі. Питаю, як їй Москва.

– Не сподобалося. Все вихолощено. Пусте, мертве, без душі. Імпресіоністів не побачила в Пушкінському музеї. Їх забрали в Париж. І зала з Рембрандтом зачинена.

– Точно! Париж, – накриває хвиля тепла. – Краще туди їздити дивитися на улюблених художників. Моя точка дотику з Москвою зникла давно. І не через імпресіоністів.

×