- Усе добре, - пишу нові п'єси, - каже Всеволод Нестайко. Я подзвонила привітати улюбленого письменника з 82-річчям. Він бадьоро дякує, а я радію, що можу чути його голос.
- Ти можеш зустрітися з будь-ким. Вибирай, - сказала мені редактор, коли брала п'ять років тому на роботу.
Зупинилася на художникові Анатолію Василенку. Він класний карикатурист. Кілька ліній - і готовий вайлуватий дядько чи носата тітка. А які коти в нього виходять: жирні, задоволенні життям. Але Василенко мені милий ще й тим, що ілюстрував книжки Нестайка. Після зустрічі дарує картину: кіт сидить на дашку й дивиться на зорі, завбільшки як його очі.
Можеш зустрітися з будь-ким. Вибирай
За кілька місяців запити мої зростають: хочу зустрітися із самим Нестайком. Тремтячими пальцями набираю номер.
І тут голос, наче рідний вже давним-давно. Він розпитує, хто я, чи маю дитину, яка вона і як навчається. Зізнаюся, що досі перечитую його книжки. Навіть слова виписала, щоб застосовувати в матеріалах. Моє улюблене - "укошенячила". Так Нестайко пише про кицьку, яка всиновила левеня.
Зустріч усе відкладалася, і побачилися ми з письменником тільки через кілька років. Він не сказав нічого, що не читала б у його попередніх інтерв'ю. Повторював речі, які звик казати нашій братії. Але вперше я не засмутилася, що не матиму ексклюзиву.
Защеміло через інше. Сивий чоловік із гарною, наче аж з військовою виправкою жартував, відповідав на питання, але очі були, як у того котика на картині: великі й сумні. Письменник мене майже не бачив.
4 
1
Коментарі
28