— Вдома завжди спілкувалися суржиком. Батьки родом із Чернігівщини, тому проглядався тамтешній діалект. Але за межами дому говорила російською. Тоді тиснула загальна атмосфера в школі, — розповідає 32-річна Тетяна Швидченко з Києва, працює в Інституті українознавства. — Навчалася у звичайному закладі в спальному районі столиці. Україномовність засуджувалася. Саме тому більшість дітей не сприймали українську. Вчителі уроки проводили державною, але на перервах спілкувалися російською.
Після школи вступила на історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
— З'явилося багато україномовних друзів. Вони мене тоді дивували, не звикла перебувати в такому оточенні. Вивчення історії змінило мій світогляд. Зрозуміла, що мова — це маркер ідентичності народу і треба свідомо на неї переходити, — продовжує. — Це було нелегко й відбувалося в кілька етапів. Мову я знала, проте запас слів був критично бідний. Для початку хотіла навчитися розмовляти українською не перекладаючи в голові слова з російської.
Боялася говорити повільно. Щоб не склалося враження, ніби я розумово відстала. Складно було навіть у побуті, заважав певний психологічний бар'єр. Тоді не було ніякий курсів або хороших посібників для вдосконалення знання мов. Мені допомагали якісні переклади книжок і фільмів. Надихали авторитетні для мене люди, які спілкувалися українською — викладачі в університеті, нові друзі. Хотіла бути схожою на них. Головне — чітко розуміти, чому варто говорити українською і не соромитися цього. Зараз існує безліч програм вивчення мов, є навіть безкоштовні, що працюють у режимі онлайн. Тому вдосконалюватися неважко.
Багато людей не сприймали бажання жінки говорити державною мовою та просили перейти на російську.
— Це відбувалося на початку 2000-х. Українську вважали немодною. Знайомі дивувалися моєму рішенню. Питали, чи можу я нормально спілкуватися, чи надовго в мене таке бажання, — каже Швидченко. — Були й агресивно налаштовані до україномовних. Чіплялися в метро чи магазині, питали — чи я зі Львова. Чому так говорю. Це ображало, дратувало. Спершу намагалася ігнорувати таких осіб, уникала конфліктів. Коли вже ствердилася у своїй україномовності, аргументами почала доводити правоту. Говорила, що ми зобов'язані шанувати державну мову.
Раніше працювала в Міністерстві молоді та спорту. Обдзвонювала представників різних регіонів. Із Донбасу, Одещини, Криму відмовлялися говорити українською. Вимагали іншого співрозмовника.
— Згодом Київ став лояльніший, я почала відчувати повагу до своєї позиції, — говорить Тетяна Швидченко. — Пробували говорити, як я. Приємно згадувати, що є люди, яких я надихнула. Серед них — мої батьки й подруга. Вони намагаються говорити літературною мовою. У розмові не підлаштовуються під російськомовних, а навпаки.
Найбільша проблема в тому, що люди не розуміють — навіщо треба говорити українською мовою. Останнім часом Київ помітно українізувався і став толерантніший до своєї мови. Проте є міста, де стихійно все затоплене русифікацією. Народ живе в російському інформаційному полі й не розуміє навіщо необхідна українська мова. Має бути внутрішня впевненість, що це потрібно тобі, твоїм дітям, державі. Їм мабуть треба нагадувати погрози Путіна про захист "русского міра" в Україні.
Важливо усвідомити, що захищати свою країну — це не лише допомагати військовим або вести активну громадську діяльність. Спілкуючись рідною мовою, зміцнюємо позиції країни. Це імунітет нації та бар'єр від зовнішніх впливів. Яскравим прикладом стає Білорусь. Там білоруською говорять лише 7 відсотків громадян. Мене це прикро вразило. Народу без ідентичності загрожує втрата державності.
5 
35413
Коментарі