42-річний Валерій Лантух зі Львова чотири роки тому відкрив міні-пекарню. Випічку продавав по області. Зараз має замовлення з Тернопільщини й Івано-Франківщини. Хоче розширити виробництво. Для цього потрібно збільшити штат працівників.
— Коли ми з дружиною починали бізнес, то намагалися обходитися власними силами, допомогою родичів. У пекарні були задіяні теща з тестем, мої батьки, брат. Його дружина вела бухгалтерію. Самі купували продукти, місили, пекли, шукали клієнтів і розвозили випічку по магазинах. Усе працювало, як добре збалансований організм. Але в кожного — своє життя. Тому довелося брати працівників із вулиці, — розповідає Валерій Лантух. — Спочатку шукав серед знайомих. Запрошував далеких родичів. Згодом зрозумів, що так не варто робити. Він тобі брат у п'ятому коліні, а поводиться ніби співвласник бізнесу. Коли приходить зарплата, кривляться. Наче безкоштовно весь місяць працювали. Тому вирішив шукати людей через оголошення. Ніколи не думав, що це так важко. Усі плачуть, що в Україні немає роботи. Насправді люди не хочуть працювати. У мене пекарі отримують 10–12 тисяч гривень. Працюють по змінах. Але більш як півроку ніхто не затримується. Узимку з працівниками простіше. Починається літо — всі збираються на сезонні роботи в Польщу. В однієї жінки питаю, яка там зарплата. Каже, 500–600 євро, працює щодня. Виходить, що заробляє менше, ніж удома.
Найважче знайти водіїв. Товар треба розвозити швидко. Тому шукаю відповідального працівника. Уже п'ятьох звільнив. Один після кожної зарплати на два-три дні йшов у запій. Другий постійно запізнювався.
— Інколи за оголошенням дзвонять по 100 осіб. Влаштовуватися на роботу приходять не більш як десять. Працювати залишається один, — говорить підприємець із Черкас 43-річний Олег Дроботенко. Будує котеджі під Києвом.
— У багатьох підприємців брак кадрів не через те, що люди виїжджають на заробітки. Більшість громадян живуть сьогоднішнім днем. Прийшов, відробив, отримав гроші. Щось не сподобалося — не вийшов на роботу. Тому й не оформляються офіційно. Бо за недоліки керівник може вирахувати із зарплати. Вигідно просто отримувати 500 гривень за день. Недавно в кума працівник на жнивах спалив електричне оснащення комбайна. Щось неправильно підключив. Наступного дня не вийшов на роботу.
Із недобросовісними працівниками є проблема в багатьох організацій, фірм. Цікаво, що за кордоном наші люди подібного собі не дозволяють. Якщо збирається бригада з українців, то може один попадеться ледачий або недобросовісний. Але і він згодом підтягується. У моїх бригадах є й такі, що просять вказувати на недоліки. Хочуть розвиватися і рости в кар'єрі. Якщо бачу, що людина старається, віддячую премією. Віднедавна над бригадою ставлю наглядача. Йому плачу більшу зарплату. Він відповідає за технічний стан інструментів, їх збереження.
Чому працюєте за кордоном?
Тарас Куций, 47 років, Львів:
— Три роки працюю водієм громадського транспорту в Польщі. За кордон поїхав після того, як удома за рік поміняв чотири роботи. Спочатку у Львові працював водієм міської маршрутки. Автобус давно потребував ремонту, але перевізник заплющував на те очі. Казав: доки їде — нехай. Звільнився, сів на міжміську маршрутку. Там автобус трохи кращий попався, але з прикрими пасажирами. Більшість — пенсіонери. Всі з посвідченнями на безкоштовний проїзд. За день вислуховував масу прокльонів. Не витримав. Знайомий запропонував возити керівника банку. Мене вистачило на три місяці. Начальник увесь негатив виливав на мене. Влаштувався в супермаркет. Але мене не попередили, що треба не тільки розвозити товар, а й розвантажувати. В Польщі маю напарника. Працюємо по три місяці. Мене не одразу допустили до роботи. Спочатку пройшов тримісячне навчання, підтвердив кваліфікацію. Коли сів за кермо автобуса, вперше відчув себе людиною. Зручне сидіння, кондиціонер, одягнув білу сорочку. Отримую понад 19 тисяч гривень.
Світлана Олефір, 44 роки, Черкаси:
— Працюю маляром-штукатуром багато років. У нашому місті заробітки невеликі. Наприклад, за поклейку шпалер беру 50 гривень за квадратний метр. У Києві платять удвічі більше. Торік запросили на роботу в Австрію. Платили за наклеювання шпалер по 300 гривень за квадрат. Шпаклювання в Черкасах коштує від 80 гривень квадратний метр, в Австрії — 700.
Олена Малик, 48 років, Чоп, Закарпатська область:
— Удома працювала на заводі, де складають плати на електроніку. Графік — три дні працюєш, стільки ж удома. Був безкоштовний обід, давали по 15 хвилин на перекури. Заробляла 7 тисяч гривень. Потім донька вийшла заміж, син вступив до університету. Зарплати ні на що не вистачало. Знайомі запропонували поїхати до Чехії на заробітки. Влаштувалася на завод фасувати продукти харчування. Отримую 15 тисяч гривень. Житло дають безкоштовно.
3 
1
Коментарі