— Одразу після закінчення економічного факультету влаштувався на роботу. Зарплата невисока — до 4 тисяч гривень. Але тішився, що зможу досвіду набратися, — каже львів'янин 27-річний Андрій Палій. Чотири роки працював бухгалтером у будівельній фірмі.
— Обслуговував 80 працівників. Спочатку все виглядало перспективно, компанія мала розвиватися. Рік тому власник переніс інфаркт, пішов на пенсію. Справу передав синові. Йому будівельний бізнес виявився нецікавий. Зарплати почали затримували по три-чотири місяці. Мало того, що я сам сидів без грошей, ще й перед працівниками треба було звітувати. Податкова претензії висувала. Останньою краплею стало оголошення, що весь колектив із грудня йде у відпустку за власний рахунок. Власник сказав — коштів немає і невідомо, коли будуть. На Новий рік та Різдво всі були без грошей. Я написав заяву на звільнення. За мною ще 20 працівників пішли.
На біржу праці не хотів ставати, аби не втрачати кваліфікацію та час. У січні зайнявся пошуком роботи. Розіслав резюме на вісім фірм. З п'яти передзвонили. Два підприємці шукали економіста, який би вів бухгалтерію з дому. Обіцяли по 2 тисячі гривень зарплати. Робота нескладна, але не для мене. Не можу в хаті сидіти, хочу між люди виходити. Відмовився. Ще на двох фірмах були надто великі обороти. Злякався відповідальності. В одну компанію взяли. Пройшов співбесіду, навіть тиждень стажувався. Від працівників почув, що керівник змушує вести бухгалтерію нечесно. Попередній бухгалтер тепер має проблеми з законом. Не захотів такої роботи.
Колишній однокурсник влаштувався логістом у компанію, що перевозить вантажі. Гарно заробляє — за два роки іномарку купив. Сім'ю годує, одягає. Казав, компанія розширяється, будуть ще працівників набирати. Пообіцяв замовити за мене слово. Але треба півроку почекати. Мій сусід працює оператором на японському підприємстві з виробництва електричного обладнання для автомобілів за Львовом. Вирішив з ним поїздити. Робота важка, у три зміни. Перша зміна починається о шостій ранку, третя закінчується о 23:00. Цілий день — на ногах. Із режиму дня зовсім збився, живу однією роботою. За перший місць отримав 4 тисячі гривень, за другий — 5. Кажуть, далі більше заплатять. На дорогу грошей не витрачаю — працівників возять автобусом. На території є їдальня, обід обходиться в 10–15 гривень. Між працівниками чув, що одна дівчина з економічною освітою спочатку різноробом працювала. Керівництво її помітило, за три місяці забрало в адміністрацію. Я теж сподіваюся на кар'єрний ріст. Бо мої колеги — це люди зі школою за плечима. Мало кого з вищою освітою зустрінеш.
25-річний Олег Барановський четвертий місяць шукає роботу. Розглядає варіанти в столиці та Полтаві. За цей час пропрацював три тижні.
— Я за освітою менеджер із продажу. Два роки працював на фірмі, що виробляла молочну продукцію, — розповідає Олег. — Був представником у полтавському регіоні. Мав близько 8 тисяч гривень зарплати. На початку року потрапив під скорочення. Власник не хотів платити нову мінімалку. Перший місяць оббивав пороги підприємств. Був на меблевій фабриці, кондитерській, хлібзаводі. За моєю спеціальністю вакансій немає. Пропонували бути водієм, зарплата — 4 тисячі. Я звик до більшого, тому відмовився.
У лютому поїхав шукати роботу до Києва. Там живе мій товариш. Напросився до нього місяць пожити. Ходив на співбесіди два тижні. Склалося враження, що в столиці потрібні тільки айтішніки, адміністратори в фітнес-клуби і працівники на заправку. Зарплати, яку пропонували, вистачило б лише на житло. Від безвиході спробував піти охоронцем нічного клубу. Витримав три тижні. Ледь не щодня доводилося битися з п'яними клієнтами та спілкуватися з поліцією. Повернувся до Полтави. Мій батько — сантехнік. Бере мене на виклики. Дає 30 відсотків від заробітку. Така робота дратує. Хочу працювати за фахом. На днях пішов до колишнього працедавця. Попросився, аби взяв мене назад. Він обіцяв подумати.
406 800 безробітних зареєстрували в Державній службі зайнятості у квітні 2017 року. Це майже на 61 тис. менше, ніж рік тому.
На одне робоче місце в Україні претендують шість осіб. Рік тому було — дев'ять. Загалом в Україні 1,9 млн безробітних, повідомив віце-прем'єр-міністр Павло Розенко. На облік центрів зайнятості стають громадяни, які мають право на допомогу по безробіттю.
Сім років стоїть на обліку в центрі зайнятості
— Я вже сім років безробітна. Роботу не шукаю, — каже 43-річна Ольга з Вінниці. Прізвище просить не називати, щоб не було проблем у центрі зайнятості.
— Раніше була продавцем. Коли прийшла ставати на облік, тут працювала моя знайома. Вона допомогла оформити допомогу. Статус безробітної вперше отримала у грудні 2010 року. Працювати не хочу. Все рівно пенсію матиму таку ж, як і всі. Отримую мінімальну допомогу по безробіттю — 1200 гривень. На продукти вистачає. Я не шикую, живу скромно. Сир і м'ясо купую лише на свята. Решту днів їм кашу. Раніше ще платила за комунальні послуги. Два роки їх покриває субсидія. Нещодавно ходила на зустріч однокласників. То в однієї — рак грудей. В іншої на роботі недостача, грозить суд. Третя однокласниця лікувала нервовий зрив через проблеми на роботі. А в мене все добре. Встала, поснідала й дивлюся телевізор. Улітку весь час на пляжі. Торік мою знайому з центру зайнятості звільнили. То тепер доводиться побігати. Бо ж від вакансії просто відмовитися не можна. І на громадські роботи час від часу посилають. Продавців багато шукають. Я роблю все, щоб мені відмовляли роботодавці. Вдягаю на співбесіду найгірший одяг. Кривляюся, вдаю, ніби трохи слаба на голову.
З інспекторами домовляюся, щоб написали, ніби я була на громадських, сезонних роботах. За це плачу їм 200–500 гривень.
Наталія СТОЛЯРЧУК
5 
35413
Коментарі