— Ягоди — то наше чорне золото, — каже секретарка Тур'янської сільської ради Ольга Завалій. — Із ранечку люди до лісу йдуть. Хто поодинці, хто цілими сім'ями. Навіть учителі на канікулах на чорницях просиджують.
Село Тур'я Буського району розташоване за 100 км від Львова. Тут живуть близько 3 тис. осіб. Основний заробіток людей у червні-липні — продаж чорниць. Збирають їх у лісі, за 3 км від села.
— Кілька років тому ми залишалися єдиним селом на Львівщині, в якому заробітчан взагалі не було, — продовжує Ольга Іванівна. — Та і тепер їх не так багато — пару чоловіків у Москву періодично їздять на будівництво, зо п'ять жінок в Італії. Решта якось тут обходяться. Хоча роботи в селі немає. Після того, як два роки тому колгосп закрили, усі живуть тільки з господарки і ягід.
У п'ятницю в обід на вулицях села порожньо. У центрі машини з'являються раз на 10–15 хв. Маршрутки зі Львова їздять сюди кожні 3 год. Уздовж центральної дороги — огороджені дротами чи дерев'яними парканами невеликі цегляні будинки. Виділяються двоповерхові сільрада та школа.
У продуктовому магазині чоловік років із 40 у сірій футболці замовляє безалкогольне пиво. Розповідає, що до закриття колгоспу працював трактористом.
— У таку пору село вимирає — всі в лісі чорниці збирають, — відкриває пиво об край прилавка. — Сам щойно звідти. Не вродили того року ягоди. Скоро поспіли, бо спека була по Зелені свята. Але так само скоро облетіли, бо потім дощі влили. Важка це робота. Комарі кусають, бомки труть, а ти ходи раком.
— Але наші люди люблять то діло, — перебиває його продавщиця. — Одні пішки до лісу ходять, інші роверами, деякі фірманів наймають. Зранку на роботу вийшла, шість фір повз магазин їхало.
— Якби мати машинку для збору, то легше було би, — продовжує чоловік. — Кум із Волині колись таку привозив. Стоїш собі, тільки за мотузок смикаєш і ягоди в торбу скидаєш. Ту машинку сусід кума змайстрував, у магазинах таку не купиш.
— Є в селі такі, що мають драпачки, — каже жінка. — Але за то й оштрафувати можуть, бо вони обривають листки і цвіт. Після того рослина всихає. Якось ішла по ягоди. Дивлюся — мужчина чужий, не наш, стоїть собі і рве тим драпаком із корінням. Я налетіла: "Що робиш? Хочеш, щоб після тебе нічого не росло? Зігнися, та й збирай собі". Засоромився. Більше його там не бачила.
— А ще гадюки в лісі здоровенні, — говорить чоловік. — Правда, жінки не їдної за всі роки не вкусила. А чоловіків кількох хапали. Учора сусідці гадина в колеса ровера замоталася. Та перелякалася, казала, більше ноги її в лісі не буде. А сьогодні дивлюся — з самого ранку по хащах бродить.
Заходжу на подвір'я Марії Шевчук, 56 років. Вона має шістьох дітей. Усі пішли по чорниці.
— Наймолодшому Іванкові 14, а деколи найбільше додому приносить, — сміється. — Найстарша Наталя вже в невістках, але влітку приїздить, допомагає. А Ірина у Львові вчиться, має практику зараз. То відпрошувалася, щоб на ягоди потрапити. Це ж гроші під ногами ростуть. Сама чорниць не люблю, то собі майже не лишаємо. Хіба іноді вареників із ними зроблю.
Шевчуки продають ягоди на ринку у Львові. За літрову банку просять 25 грн. Якщо кожен із дітей збере хоча б по 5 л — виходить 700–800 грн заробітку в день. Сезон триває до місяця. До лісу ходять щодня, крім неділі й церковних свят.
— За ці кілька тижнів маємо заробити так, щоб цілий рік прожити, — каже Шевчук. — Дітям на науку, собі на харчі. Чоловіка ніколи в ліс не відправляла — не для хлопа то робота. Він у мене взимку підробляє кочегаром у школі. А влітку їздить в Москву на будову.
По дорозі до лісу 31-річна Марія Козел веде корову.
— Здати ягоди можна в селі, — каже. — Увечері приїжджає кілька машин. Одні на зупинці біля сільради стають, інші під самий ліс їдуть. Місяць тому здавали по 30 гривень за кілограм. Потім ціни впали до 20. Тепер знову піднялися трохи. Хто багато збирає, вигідніше до Львова возити. Там стільки, як тут за кілограм, платять за літр — це майже в 1,5 раза більше.
700
Стільки тисяч гектарів займають ліси на Львівщині. Це 31,8% території. Область є одним з найбільш лісистих регіонів України. Основна частина лісу припадає на гірські райони Карпат, Розточчя, Гологори, Мале Полісся.
Кожен другий чоловік уміє різьбити
— Нам в області й заводів не треба. Природа така, що і нагодує, і роботу дасть, — каже житель Дрогобича 50-річний Дмитро Іванович.
На місцевому ринку торгує сухими квітами первоцвіту, глоду, чебрецю, хвоща польового, подорожника, травневими гілками чорниці. Має і минулорічні сухі ягоди брусниці, ялівцю, шипшини, глоду, калини. 100-грамові пакети цінить по 10 грн.
— Навіть при найпаршивішому торгу можна за день заробити 120–150 гривень, — каже. — Маю закази від жителів зі Східної України. Наші трави в них мають попит. У нас же мало підприємств, нема радіації.
Місцеві жителі збирають трави з середини квітня до жовтня. Хто не має часу торгувати на ринку, здає їх оптовикам.
— Зараз беру квіти липи по 25 гривень за кілограм, звіробій — по 8, подорожник — по 10, корінь кульбаби материнки — по 12, — каже пенсіонер Богдан Веселий. Приймає сировину для львівської фірми "Едельвейс".
Жителі лісистих районів збирають також на продаж суниці, малину, ожину, гриби.
Селяни з Сопошина на Жовківщині торгують кошиками з лози та віниками — із рути або козельцю. Село розташоване вздовж траси Львів — Рава-Руська. Місцеві виставляють товар біля дороги. Кошики продають по 50–60 грн, віники — по 20.
Чимало жителів Турківського і Старосамбірського районів займаються столярством.
— У нас деревину по-дєшовці можна дістати. То в селах кожен другий мужик уміє різьбити, — каже 25-річний Володимир Гірчак із села Дністрик на Старосамбірщині. Із батьком виготовляє у своєму міні-цеху вікна, двері, ліжка, тумбочки, столи, табуретки. — Замовлень маємо багато. Двері цінимо від 600 гривень, вікно — від 300. Тумбочку під телевізор можу за два дні зробити. Мій сусід уміє дитячі коники-гойдалки робити. Продає їх по 180 гривень.айбільш лісистих регіонів України. Основна частина лісу припадає на гірські райони Карпат, Розточчя, Гологори, Мале Полісся.
1 
1
Коментарі