Володимир Малаш склав трактор у чотирнадцять років

 

29-річний Володимир Малаш ходить по своєму подвір"ї у селі Немовичах Сарненського району на Рівненщині й показує змайстровану своїми руками техніку.

— Оце спеціальна діжка, щоб воду відкачувати з відстійника. Ми ж не в місті, каналізації не маємо. Оце сінорізка, оце граблі для трактора, оце така штука, щоб картоплю з грядки гребти.

— А це бурякорізка. Відійди-но, сину. Дивіться, — у розмову втручається 56-річний Степан Малаш, батько Володі. Бере за хвостик невеликого гарбуза і опускає у діжку на ніжках. Посічений овоч дрібною соломкою миттєво висипається на землю. — Син такий агрегат за три дні робить. Розпиляв газовий балон — ось і корпус, моторчик від пральної машинки, бажано круглої. Там підпиляв, там припаяв, там два провідочки під"єднав — ось і готова техніка.

— Бурякорізок на зиму дванадцять штук замовили. Зараз гаряча пора — від клієнтів відбою нема, — розповідає Володимир. — Фермерам сінорізки роблю, шоферам — мотори. Причіп також трофейний — вісь зняв із солдатської польової кухні, колеса обміняв на шиномонтажу за картоплю.

Володимир мешкає в Немовичах у батьковій хаті. Будинок Малашів невеликий, зате у дворі аж п"ять сараїв. Один — для саморобного млинка, інші — для інструментів, дров, запасок. Посеред двору стоїть старий синій трактор МТЗ-80.

— Свій перший трактор я склав на першому курсі ПТУ. Мені ледь чотирнадцять виповнилося, — Володимир не кваплячись прикурює цигарку. Втягує в себе дим. — Батько в мене не вірив, сусіди сміялися. Зате тепер все село бігає. Навіть старший брат Льончик.

— Подивіться, це той самий, — Степан Малаш підходить до старого трактора МТЗ і кладе руку на колесо. — Досі працює. Я викупив у голови колгоспу іржавий каркас, а син усе доробив. Склав якось ще маленького тракторця, але продав у Березнівський район. Люди їхали у своїх справах, а машина зламалася. Наша хата при дорозі, син полагодив. Побачили тракторець і давай просити: продай, продай.

Володимир кидає цигарку і прямує до сарайчика з дровами. Поряд лежать акуратно складені автомобільні шини, сокира, різний залізний мотлох. Більшість інструментів Володимир тримає у великому гаражі.

До воріт під"їжджає фура, запряжена старою кобилою.

Працює день через три на автозаправці, сили береже

— Гей, сусіди! Я вам дещо привіз. Завтра зранку заберу, — гукає молодий чоловік на фурі. 28-річний односельчанин Руслан Рябков вивантажує шість мішків вівса, пшениці та ячменю. — Ну, то я поїхав.

— О, так завжди, — батько допомагає синові занести мішки у невеликий сарайчик. Киває головою на двері. — Цей млинок змайстрував Володя. Приходять люди — поросятам змолоти. Нікому не відмовляємо.

— Володю, збирайся, малий вередує.

— Дружина, — коротко пояснює Володимир. — Маємо їхати у райцентр, до зубного.

Надвір вибігає русява жінка у простій спідничці. За нею з криком несеться чотирирічний Славко, син Володимира. Кидається до тата.

— Де машина?

— Буде тобі зараз машина, — каже той і прямує до гаража по бордові "жигулі". За мить виїжджає на вулицю.

— Сідай з малим, — кидає до дружини, — я до хати, переберуся.

— Машину чоловік три роки тому купив, — 26-річна Світлана вмощується із сином на задньому сидінні. — Я все нарікала, що мушу до Сарн на базар маршруткою добиратися. Володя склав із мотлоху ще один трактор і продав за 500 доларів. Трохи доклав і взяв "жигулі".

Славко тягнеться до керма.

— Чоловіка з гаража тільки на вечерю можна докликатися. Сидить до десятої. По господарці все сама роблю, — Світлана шукає у сумочці дзеркало. — До одруження Володя бігав на побачення зі мною вечорами, а опісля йшов у гараж майструвати. Батько забирав його до хати десь під ранок. А як одружилися, то трохи вгамувався. Працює день через три на автозаправці, сили береже. Я мушу глядіти за малим.

Із хати у "вихідному" костюмі й куртці виходить Володимир. Сідає в машину, грюкає дверцятами. Степан Малаш хрестить "жигулі" перед дорогою.

— Ех, досі шкодую, що продав той маленький тракторець. У житті такого не видів — сягав мені до плеча, — Степан Малаш із гордістю тиче правицею на своє ліве плече. — Я не дав би, але готувалися до весілля, грошей треба було. Хотіли гучно відгуляти. Гостей із двісті прийшло. Невістка гарна, ну, я й дозволив, — розводить руками чоловік.

×