"Щонеділі з дітьми гуляємо в Шевченківському гаю. Для нашої сім'ї — це святе. Сьогодні півтори години разом провели", — говорить 33-річний Володимир Гірняк, кандидат у мери Львова від партії "Україна соборна".
Зустрічаємося біля під'їзду 5-поверхівки на вул. Ніжинській.
Гірняк тримає на руках сина 1-річного Ігоря. Старша донька Марта, 7 років, веде за руку 2-річну сестру Ольгу. Піднімаються на третій поверх. На сходовій клітці — дитячі візки.
— У нормальний період життя я повертаюся з роботи додому о сьомій-пів на восьму. Зараз довше затримуюся. Не раніше дев'ятої приходжу, — розповідає Володимир Гірняк. — Якось повернувся після десятої, моя старша донечка говорить: "Тато, мені вже не подобаються ті вибори, бо тебе вдома ніколи нема". Неділя у нас — сімейний день. Ми завжди гуляємо з дітьми. Зранку йдемо до церкви. Після обіду до нас гості приходять чи ми візити наносимо.
У квартирі на третьому поверсі відчиняють вхідні двері. Із-за них виглядає дружина Гірняка — Галина.
— Сьогодні залишилася вдома. Доки батько з дітьми гуляв, пляцок з яблук спекла, — ставить на кухонний стіл нарізаний пиріг.
Господар робить чай. Дружина у дитячій кімнаті переодягає сина та доньок.
— Можна мені цукерочку? Я ж уже велика, — прибігає на кухню Марта.
Батько ствердно киває головою. Босими ногами приходить Ольга у білій сукні. Бере доньку на руки:
— Ми не маємо якихось особливих методів виховання. Єдине правило — ніколи не б'ємо дітей. Хоча наші дітлахи інколи бувають нечемними, та з ними розмовляємо. Щоранку старшу донечку веду до школи. 15 хвилин по дорозі ми спілкуємося. Говоримо про уроки, стосунки, друзів. Наразі вона мені все розповідає, довіряє. Надіюся, так буде й надалі. Мене запитує про роботу, вибори. Зараз хоче стати лікарем. У нас є дуже хороша сімейна лікарка, яка приходить і до неї, і до Олі, і до Ігорчика. Вона Марті дуже сподобалася.
— Тата тепер частіше бачу по телевізору. Він все ходить по ефірах, — Марта п'є чай. — Тому я краще лікарем стану, ніж юристом. Хочу дивитися під мікроскопом. Вчуся у 37-й школі. Дуже люблю фізкультуру. Математику не дуже люблю. Хоча рахувати навчилася швидше, ніж читати. Але рахувати — то добре, задачі розв'язувати — погано. Я тяжко вчилася читати. То було щось страшне. Мене тато навчив. Кожен вечір читав мені по дві-три сторінки. В останній день перед 1 вересня я сама почала читати. Танцювати та співати страшенно люблю. "Ой у лісі на полянці стояли повстанці", — заводить.
Галина садить на коліна Ігоря. Дає йому пляшку з чаєм. Малий задоволено усміхається.
— Зараз Ігорчик почав ходити, стало легше, — розповідає мати. — Найважчий період був, коли синочок тільки народився. Йому приділялося більше уваги. Тільки я над ним схилюся, як молодша донечка ображено голосить: "А Оля?". Одразу на порозі з'являлася Мартуся зі словами: "Я також маленька дівчинка". Зараз вони звикли, що їх троє. Піклуються одне про одного. Якщо даю цукерку, яблучко чи горішок Марті, вона одразу запитує: "А Олі та Ігорчику можна таке їсти?". Оля несе половинку ласощів сестричці. Тепер можна знайти час для себе, почитати, відпочити. З'явилося більше часу на доньок. Допомагають мої та Володині батьки. Особливо тато. Він Марту і зі школи забере, і на танці заведе. Олю в садочок водить. Вона в наймолодшу групу ходить.
— Ми її лагідно "терористкою" називаємо, — сміється Гірняк. — Вона у нас все на ходу ловить. Подивилася телевізор, я приходжу, а вона каже: "Счас спою" або "Привет, бабушка". Хочемо, щоб діти вчилися гарно розмовляти українською мовою. Зараз дуже велика проблема знайти україномовні іграшки, українські компакти, мультики. Як тільки щось таке бачимо, одразу купуємо. Часто дітям даруємо книжки. Мартусі на день народження портфель подарували. Не скажу, що ми є дуже бідні, але й не олігархи. Коли побачили, що портфель коштує 2 тисячі гривень, пішли в інший магазин.
— Мені татко на Миколая подарував комп'ютер. Найбільше чекаю, коли подарує мобільний телефон. Пообіцяв, що купить, як буду аж в п'ятому класі, — донька сідає на іграшкового лева. — Тато, а коли ми підемо на "п"?
— Це ми так скорочено плавання називаємо, — пояснює Володимир Гірняк. — Не знаємо, як це буде, бо Марта боїться води. Чотири рази в тиждень займається французькою мовою. Ходить на танці. Є такий театралізований гурт "Юрашки". Вона у нас майже доросла. Дружині по господарству допомагає, за молодшими доглядає. Сьогодні, якби не вона, я не дав би собі ради з Ігорчиком та Олею. Малий — на руках, а Оля поривається кудись бігти. Марта сестричку повністю взяла на себе. Шкода, що у мене зараз бракує часу дружині помогти з прибиранням, вечерею. Я, на жаль, не вмію готувати. Можу зробити канапку, посмажити яєчню, начистити картоплі. Ну, ще зробити чай. Проте продукти — на моїй совісті. Щоранку у суботу граю в футбол. Потім заїжджаю на Винниківський ринок по продукти. В однієї жіночки завжди купую м'ясо, в іншої — молоко, ще в однієї — фрукти.
— Чоловік у мене до їжі невибагливий, — говорить Галина. — Їсть, що приготувала.
— Усе люблю, крім манки, — додає Гірняк. — Особливо полюбляю печінковий торт та гречку.
Господар дивиться на годинник, починає збиратися на ділову зустріч.
— Я не проти, що чоловік йде у мери, — каже дружина. — Йому це потрібно для самореалізації. Як я від материнства черпаю внутрішню енергію, так він від служіння громаді відчуває себе чоловіком. Більше дітей уже не плануємо. Це надто велика відповідальність. Треба тим, які є, приділити максимум уваги. У Мартусі — шкільні інтереси, перше захоплення. В Олі — дитячий садок, інші ігри, інші книжки. Ігорчик — хлопчик, для нього взагалі все має бути по-іншому, ніж в Олі та Мартусі. Там важливіша увага батька.
Володимир цілує дітей, дружину, виходить з квартири:
— Не хочу звідси ніколи переїжджати. Тут близько Шевченківський гай. Але з часом діти підростуть, стане тісно. То подумаємо про більшу квартиру. Але в цьому ж районі.
3 
1
Коментарі