— Трамваями не користуюся 20 років, відколи опинилася в інвалідному візку, — говорить львів'янка 40-річна Наталія Курило. — У старих посередині є ручка, не проїдеш. У нових моделях вхід просторіший, але посадка висока. Без сторонньої допомоги всередину не потрапиш. Треба, щоб хтось на руках піднімав у візку й заносив у салон.
Спілкуємося на вул. Сахарова. Міська рада обіцяє встановити тут на двох зупинках спеціальні платформи, за допомогою яких люди на візках зможуть потрапити до трамвая. Наталія погоджується прогулятися вулицею, щоб подивитися, наскільки вона пристосована для людей з обмеженими можливостями. Каже, про облаштування зупинок на Сахарова платформами не чула.
— В ідеалі всю зупинку мали би підняти до рівня підлоги трамвая. Бо знаючи наших водіїв, толку буде мало. Зупинить дверима мимо платформи, спробуй докричися, щоб від'їхав убік.
Під'їжджає трамвай. Сходинки на півметра вищі рівня землі. Без сторонньої допомоги потрапити всередину на візку неможливо.
— Вам допомогти піднятися? — запитує чоловік у чорній кепці. Решта пасажирів не звертають уваги на Наталію.
Прямуємо на протилежний бік вулиці. Асфальт на зупинці побитий, з ямами. Наталія мусить постійно дивитися вниз, щоб об'їжджати перешкоди. На світлофорі загоряється зелене світло. Допомагаю виїхати на пішохідний перехід з високого бордюру.
— Цю вулицю відремонтували перед Євро, — каже Наталія. — Мали б поставити пологий заїзд на тротуар, не більш як 2 сантиметри заввишки. А що зробили? У центрі виробила свій маршрут, якими вулицями пересуватися. Але водії паркують автомобілі де попало. Часто їдеш знайомою вулицею, а там тротуар повністю перекрила чиясь машина. А як бути сліпій людині? Вулиця, на якій я живу, узагалі ґрунтова. Іноді такі ями утворюються, що перекидаюся на землю. На таксі грошей не маю. Раніше працювала в реабілітаційному центрі "Джерело", могла два рази в місяць собі дозволити викликати машину. Тепер отримую лише пенсію.
За кілька метрів від переходу — аптека. Ліворуч від сходів прироблений 2-метровий металевий пандус. Наталія пробує на нього заїхати. Кілька хвилин силкується, підтягується за металевий поручень. Але вибратися нагору не вдається.
— Не розумію, навіщо вони такі пандуси роблять, — зітхає. — Лише для галочки? Але ж кошти на то витрачені, праця. Могли б зробити його на 2 метри довшим, щоб був пологим. Часто трапляються закручені пандуси або під кутом майже 90 градусів.
Добираємося до найближчого продуктового магазину. Щоб потрапити всередину, потрібно піднятися на чотири високі сходинки. Ні пандуса, ні дзвінка, за допомогою якого людина могла б викликати продавця, немає.
— У таких магазинах навіть купляти нічого не хочеться, — їде далі. — Магазинів із пандусами мало. Якщо треба потрапити всередину, махаю у вікно до продавця. Якщо помітить, вийде. Можуть і перехожі допомогти. Але це принижує, соромно. У центрі є всього два кафе, де ми з друзями можемо вільно пересуватися — "Креденс" і "Опера-пасаж". "МакДональдз" тільки один нормальний — на проспекті Чорновола. Продукти купую на ринку або у великих супермаркетах. Там зазвичай є всі необхідні умови — пандуси, ліфти. Із директором найближчого ринку мала окрему розмову. Після того облаштував заїзди.
1 
1
Коментарі