Минулого вівторка жителі села Буковець Міжгірського району Закарпатської області завершили період мішання — так у гірських селах називаються проводи овечих отар на полонини.

Починається мішання зазвичай на початку травня. Селяни збираються, щоби подоїти овець і визначити, скільки молока кожен із них отримає впродовж літа зі своєї отари.

Село Буковець розташоване за 25 км од райцентру. Хоч і не велике — всього 588 жителів, — сільську отару поділили на дві частини. У кожній — по 200 овець та кіз.

20-річний Юрій Тичка отарить уже четвертий рік. Під"їжджає за нами на підводі. У возі лежать трембіта, овечі гуні (накидки. — "ГПУ"), алюмінієві відра. Вирушаємо на гору Кичиру, за 6 км од села. Овець товариші Тички погнали в гори ще ввечері напередодні, щоби зробити для них кошару. До Кичири потрібно добиратися крутими схилами. Навпроти — полонина Боржава. Там літують вівці з іншої вулиці Буковця.

— Наша отара останньою вийшла, — каже Юрій Тичка. — Трохи припізнилися. Додому повернемося аж 14 жовтня.

Батько Тички Іван і дід Степан також вівчарили.

— Он мій батько, — хвалиться молодий вівчар, — 20 років пас овець. Це він змайстрував трембіту, — показує на інструмент. — Будемо влітку забавлятися з хлопцями.

Біля кошари на землі сидять близько сотні людей. На мішання посходилися цілими родинами. Біля колиби стоять вівчарі. Крім Тички, отару доглядатимуть 20-річні Василь Воробець та Іван Легош, 16-річний Юрій Коцур. Сільські парубки вперше вийшли з вівцями.

— Заробити тепер нема де, — скаржиться Воробець, — а селу потрібні вівчарі. Тому й подався.

Із кожної вівці чи кози селянин платить вівчару по 80 грн за літо. На чотирьох дістають 16 тис. грн.

— Як поділити на кожного, — рахує Воробець, — виходить по 4 тисячі за 5 місяців, по 800 гривень за місяць, — підбиває підсумок. — Хіба то много?

Я вибіг із колиби, а то ведмідь вівцю хапнув — і в ліс

Сільський голова Буковця Михайло Бедь гукає, що час доїти овець. Вівчарі пускають до кошари сільських господарів. Чоловіки з відрами сідають на дерев"яні стільчики, а жінки тримають худобу за голови.

— Овець доять тільки чоловіки, — розповідає Ганна Форда.— Так було споконвіку.

На Кичиру жінка прийшла з синами та батьком. Вона тримає вівцю, доки старий доїть молоко в алюмінієве відро.

Своєї черги доїти дочікується Іван Тичка, 47 років, — батько Юрія.

— Я теж із 16 років отарив, — каже. — Літував на полонинах Граб, Жид, Магура. Тепер старий. Коли хороша погода — вівчарити добре, але коли погана — звірі дуже нападають. Одного разу, — згадує чоловік, — на полонині Жолоби подоїли звечора худобу, повсідалися біля кошари. А ближче до півночі почали гавкати собаки. Чую, худоба в кошарі шибає. Я вибіг із колиби, а то ведмідь вівцю хапнув — і в ліс. Я з собаками — за ним. І звір, відчувши погоню, випустив вівцю.

Досвідчений вівчар каже, що для того, щоби вберегти отару від звірів, потрібно мати на полонині хоча б чотирьох собак. Найчастіше ведмеді та вовки нападають у зливи.

— Вони хитрі, — веде далі Іван Тичка, — знають, що вівчарі та пси у негоду міцно сплять.

Колишній вівчар піднімає трембіту. Підносить інструмент до вуст, нахмурює брови і починає трембітати. Схилами розносяться мелодійні звуки.

— Я змайстрував дві трембіти. Одну продав. Колись за трембіту давали вівцю, — говорить він.

Жителі Буковця вишикували чергу до вівчарської колиби. Там стоять три великі 120-літрові бочки, у які селяни збираються зливати своє молоко. Приймає надої Василь Легош. Для того щоби визначити, скільки кожен господар може взяти молока зі своїх овець, його вимірюють під час мішання. За кожні 2 л ґазди упродовж літа отримають одну гелету молока — 12 л.

Доки вівці пастимуться на горі, до колиби щодня по черзі приїжджатимуть кіньми сільські ґазди. Спочатку їдуть ті, котрим належить взяти від овець найбільше гелет молока, потім — дрібніші власники. Кожен господар забирає у металеві бідони стільки молока, скільки йому визначили під час мішання. Вдома селяни готують із нього сир і бринзу.

Найкращим ватагом Буківця називають 45-річного Василя Гельбича, у якого найбільший надій. Упродовж літа чоловік зможе забрати з полонини 63 гелети молока — 756 л. Для цього житиме на полонині два-три дні, поки вівчарі не надоять потрібну кількість молока. За ним піде Іван Тичка, у якого 61 гелета.

А з того молока, яке під час мішання надоїли селяни, вівчарі роблять сир для себе. Коли оголошують найкращого ватага, Іван Тичка трембітає на знак того, що мішання відбулося. Селяни виймають зі своїх пакетів принесену їжу. Діляться на невеликі групи і починають гоститися за успішне мішання.

×