Майже 14 тис. гостей відвідали 2–3 серпня Ватряне поле неподалік райцентру Монастириська Тернопільської області. Делегації з усієї України, а також із Польщі, Сербії, Молдови та Росії приїхали на Х Всеукраїнський фестиваль лемківської культури "Дзвони Лемківщини".
Лемки — це етнічна група українців, які жили на найзахідніших землях України. Назва походить від загальновживаного слова "лем" — "лише", "тільки". У 1944–1946 роках їх примусово переселили із території Краківського та Підкарпатського воєводств Польщі до УРСР.
Із Польщі депортували 482 тис. українців. Приблизно 180 тис. із них були лемки. Переважна більшість оселилася на Тернопільщині. Найбільше — у Монастириському районі.
Свято починається із традиційної ходи гостей із райцентру до урочища Бичова. Ватряне поле розташоване за 8 км, тому охочі можуть їхати своїми автобусами. Уздовж висять плакати "Витаме" (вітаємо. — "ГПУ").
— Монастириська — це наш "лемківський Єрусалим". Тут не просто концерт, а спілкування людей, які не бачилися багато років, — говорить голова Всеукраїнського товариства лемків Олександр Венгринович, 68 років.
Бюджет свята не розголошують. Під час попередніх фестивалів падав дощ і було болото. Спеціально до цьогорічних фестин за спонсорські кошти проклали асфальтовану доріжку від лісу й до сцени.
— Хтеме од вас вашої допомоги, лемки й нелемки. Якщо купите програмку за 7 гривень, то ми зможеме оддати за друк іще на другий фестиваль будеме мати на машину щебня гроші, — ходить між рядами глядачів продавщиця програмок.
Люди сидять на довгих зелених лавах і на траві. Щоб захиститися від сонця, відкривають дощові парасолі. Поряд запалили традиційну лемківську ватру, тому стає ще гарячіше.
— Я рік по фестивалях їжджу. Був на Шешорах, то там купували дорогі речі. Продав дві пушки по 800 гривень, годинника за 3,5 тисячі. Але переважно люди купують дешеві сувеніри. Ходовий товар — топірці по 30–50 гривень, булави по 10–15 і люльки по 10, — каже народний майстер із Чернівецької області Остап Григоряк, 40 років.
— "Дзвони Лемківщини" — то набат по тому, що залишили наші родини в Польщі, — каже 63-річна монастирищанка Парасковія Трач. — Як нас переселяли, я мала три місяці. Не пам"ятаю того. Але в дорослому віці їздила на рідну землю, у село Мисцова Кроснянського повіту в Польщі. Хати нашої нема. На тому місці усе заросло лісом, змії повзають. Переселення нам і досі болить. Тому збираємося — щоб згадати, бачити одне одного й чути.
3 
1
Коментарі