Мамо, я, напевно, переберуся в Чернівці", — заявляю вдома після чергової поїздки на Буковину. Мама лише хитає головою. Мовляв, куди тебе тільки не носило, а додому поверталася. Та цього разу я вірила, що стану чернівчанкою. Там люди такі привітні, доброзичливі, щирі. Зовсім не схожі на гонорових та хамовитих львів"ян. Ні, я туди переберуся, тільки знайти б недорогу та затишну квартиру.
І ось я знову в Чернівцях. Дощ ллє як із відра. А мені треба знайти приміщення обласної адміністрації. Знаю, що десь у центрі міста. А де? Підходжу до жіночки, яка щойно відвела дитину в садок.
— Ой, це ж такими вуличками треба блукати. Мені зовсім в іншу сторону, але я вас проведу. Такий дощ, а ви без зонта, — вона не дала можливості й слова сказати, як ми вже йшли поряд під її парасолею. Так, я хочу жити серед таких людей. У Львові таких не зустріти.
Того дня познайомилася з губернатором
Того дня познайомилася з буковинським губернатором. Вийшла від нього з позитивним зарядом енергії — сердечний чоловік. Не те, що наш — ні собі ні людям. У маршрутці попросила водія підказати, де вийти. Після того всі пасажири пильнували, аби не проґавила зупинки. Буковина — казковий регіон. І раптом згадала, що скоро в мене поїзд, а відрядження не проштамповане. Куди бігти? У суботу державні установи не працюють. На вулиці Головній, 50 побачила відчинені двері до нотаріуса. Моїй радості не було меж. "Ви не підкажете, де можна поставити пе...", — не встигла договорити, як на мене визвірилася юрист. "Ходять і ходять тут всякі. Бач, відрядження в неї. Їдь до свого Львова і сиди там", — кричала.
Я мало не плакала. Дико захотілося до Львова. Там образи не такі болючі. Проти рідного хамства виробився імунітет.
4 
1
Коментарі