Мене вчили, що в неділю та на свята треба ходити до церкви і хоча б раз на рік, перед Великоднем, — сповідатися. За свої 27 я сповідалася приблизно 15–18 разів. Із них лише один-єдиний раз, стоячи на колінах перед священиком, я плакала. Тоді наша розмова тривала хвилин сорок. Це було щиро.
На Благовіщення у сихівській церкві люди каялись один за одним — автоматом. На кожного — не більше 2–3 хвилин. Після літургії в черзі залишалося ще з 20 осіб. Раптом вийшов священик і сказав, що більше нікого не прийматиме, аби всі приходили ввечері. Люди почали проситися, але той відповів: "А де ви були, коли п"ятдесят священиків сповідало? Ввечері приходьте!"
— Та ви скоренько, — скривилась одна жінка.
Священик зачинив двері.
Обурені ще трохи потупцювали біля захристя і порозходилися.
Цікаво, як би я поступила з усіма присутніми грішниками, якби була Богом?
Чоловікові в рясі, що дозволяє собі думати, наче він стоїть ближче до мене, не простила б нізащо. Бо саме через нього, два десятка людей на крок віддалилися від мене, Бога.
А тій жінці придумала б іншу кару: щоб до кінця життя не мала можливості покаятися. Хай би варилася у своїх провинах. А коли побачила, що далі вже нікуди, то сказала б їй: "Сповідайся, але скоренько!".
Гадаю, та жінка би плакала.
4 
1
Коментарі