Два місяці у Вінницькому дитячому будинку "Гніздечко" живе 6-річний Ігор Мартинюк із села Борівка Чернівецького району. Ніхто з рідні його не провідує.
До цього у хлопчика три з половиною місяці лікували лейкемію і злоякісну лімфому на шиї в онкологічному відділенні обласної дитячої лікарні. Там з ним була бабуся Ніна, яку поклали лише за умови, що вимиє голову й постриже волосся.
— Знаєш, хто це? — показує фотографію мами та бабусі вихователька Валентина Петровська.
— Нє, — каже Ігор і відвертається.
У нього землистий колір обличчя, після хіміотерапії тільки почало відростати волосся.
— Впізнав, але не признається, — хитає головою вихователька. — Боїться, що його назад заберуть.
Валентина Петровська розпитує хлопчика про батьків, братів, сестер. Ігор складає руки за спину і бубонить: "Ненаю". Вихователька питає, чи не хоче він додому.
— Атася, Аніна, Юя, Вітасік, — перелічує хлопчик сестер Наташу, Аліну, Юлю та брата Віталика. — Не хоцу нікуда, хоцу тута бути.
У дитбудинку Ігор називає братиком старшого на рік Дмитра Богатчука. З ним сидить разом за обідом і на уроках, Дмитро допомагає Ігореві застеляти ліжко. Богатчук теж із багатодітної сім"ї: його брат навчається у школі-інтернаті в Жмеринці, а менша сестра живе в іншому дитбудинку.
19 травня Ігорю виповнилося шість років. Йому подарували великий іграшковий автомобіль.
— Якщо дізнаємося, що він не хрещений, то похрестимо, — каже вихователька. — Із хресними проблем не буде. До нього досі студентки з медичного коледжу, які допомагали лікувати, приходять. Ігор дуже радіє.
За останні півроку він пройшов шість процедур хіміотерапії. Лікарі відмовляються говорити про шанси хлопчика на одужання.
Хата 35-річної Людмили Мартинюк у селі Борівка перекошена, подвір"я без паркану. Деякі вікна забиті дошками. Людмила із 62-річною матір"ю Ніною доять корову.
— Нема свободної минутки, — бідкається жінка. — Тільки від чоловіка прибігла, там корову подоїла. З Ігорем тоже в больніцу не могла лягти, бо за коровами дивилася.
Людмила — маленька, худенька, при ходьбі сильно розмахує загорілими руками. Говорить швидко. У темній кімнаті біля вікна стоїть диван з купою випраних, але не прасованих дитячих речей. З іншого боку — стіл і сервант. Хазяйка відкриває скляні замацані дверцята серванта й дістає фотографії.
— Це — Наташенька, їй 11 років, вона розумничка, в школі добре вчилась. А це восьмирічна Юлька — актріса погорєлого театра: де яку пісню почує, тут же співає, — розповідає про дітей. — Це дочки від першого чоловіка Міші, який спився. Їх у Жмеринку забрали, вони там вчаться.
Ось знову бумагу прислали, шоб на суд прийшла
Від другого чоловіка, Володимира Верстюка, Людмила народила Ігоря, 4-річну Аліну та Віталика, якому зараз дев"ять місяців. Нині вони в Тульчинському дитбудинку.
— Отако сяду і плачу над ними. Ну чого їх у мене забрали? — жінка починає плакати. — Є ж і другі, що гірше живуть, і дітей в школу не пускають. Поможіть мені дітей вернути!
Людмила раптом зривається і біжить до столу.
— Ось знову бумагу прислали, шоб на суд прийшла, шоб дітей у мене забрали. А я її беру і в них перед носом рву, — з усього розмаху роздирає на дві половини кілька паперів з районного суду. — Я не піду.
Уже майже рік Людмила живе з третім чоловіком — 34-річним Іваном Очеретним. Спільних дітей не мають. Очеретний мешкає на іншому боці села, до Людмили ходить рідко.
— Вона меншого хтіла на мене записати, — розповідає Іван, сидячи на лавці біля свого дому. — Я кажу: "Так не пойдьот". Вона собі там живе, хата грязна, немастяна. Разом з курми, вошей повно. Сюди тільки деколи приходить, помагає моїй мамі.
Людмила сподівається, що Іванів брат Сергій допоможе повернути їй дітей:
— Він розумний, связі має.
За недбале ставлення до дітей Людмилу хочуть позбавити батьківських прав.
У селі про неї говорять по-різному.
— Хороші діти були, але що з них при такій мамі требувати, — каже вихователька сільського дитсадка Катерина Капеліста. — Люда не п"є дуже так, але... странна якась. Не може нічому раду дати, за що не візьметься. Хата повалилась, ще й діток цих понароджувала.
2 
1
Коментарі