Фільм "Живі" київського режисера 48-річного Сергія Буковського здобув другу премію на вірменському міжнародному кінофестивалі "Золотий абрикос". Картина розповідає про Голодомор 1932–1933 років в Україні.
— Із 2002-го я займаюся складними темами й великими форматами, — розповідає режисер "ГПУ" телефоном. На зустріч не погоджується, бо пакує речі — лаштується їхати до Берліна. — 1991 року зняли шість частин фільму "Сон". Головний герой — канівський краєзнавець Іщенко, народжений 1933-го. Він доглядає свою маму, яка не підводиться з ліжка. Ще тоді я зіткнувся з темою Голодомору. На студії документального кіно за часів перебудови створили кілька фільмів про великий голод. Один із них — "Ой горе, це ж гості до мене" Павла Фаренюка — шедевр. Я тоді знімав щось інакше. Випустили стрічки "Дах", "Завтра свято", "На Берлін!". Минуле мене не цікавило.
Прем"єра "Живих" у Києві відбулася в листопаді торік. Ініціював зйомки фільму президент Віктор Ющенко. На перших хвилинах стрічки він говорить з екрана. Далі — історія британського журналіста Гаррета Джонса. Він приїздив в Україну 1933-го і першим розповів Заходу про Голодомор.
— Їздили у Вельс, там зустрічалися з його племінницею та її сином, — розповідає Сергієва дружина Вікторія. Вона продюсувала стрічку. — У старому будинку, який збиралася продавати, вона знайшла валізу зі щоденниками свого дядька. Там він занотовував усе, що побачив в Україні 1933-го. Його слова почули лише в наші дні. Європа знала про голод, але ніхто не хотів сваритися зі Сталіним. Вважали, що він усе ж кращий за Гітлера. Незабаром зрозуміли, що це одне й те саме. Але було запізно, бо почалася війна.
Картину знімали майже рік.
— Перед знімальною групою до сіл виїжджали "рісечери". Вони готували й шукали людей, робили фотосесії. Щось на кшталт кастингу. Знімали переважно бабусь, бо дідусів уже не лишилося. Головне було — правильно вести розмову, щоб людина лишалася в доброму настрої після нашого вторгнення.
До фільму ввійшли історії 28 людей, які зазнали Голодомору.
Знімали переважно бабусь, бо дідусів уже не лишилося
— Найбільше вразила баба Настя з села Помоклі Переяслав-Хмельницького району на Київщині, — розповідає Буковський. — Вона так і не вийшла заміж. У неї кози по хаті бігають, кури. Сусідська дівчина Юля сидить на ослоні та грає на гітарі. У гітари одна чи, може, дві струни. Дівчині 25 років, у неї хвороба Дауна. До стрічки не ввійшов епізод, де баба Настя боса сидить на печі, слухає прогноз погоди по радіо. Сцена називалася "Колгоспний рай".
Фільм уже показали в Римі, Стокгольмі, Торонто, Лос-Анджелесі та Нью-Йорку.
— В Америці сміялися і плакали в тих самих місцях, де плакали і сміялися в Києві. Тільки сміх був голоснішим, і шморгали частіше. На початку фільму, де люди розповідають про себе, є кілька смішних моментів. Ми знімали одну бабцю. Камеру поставили далеко. Вона дивувалася: як же ми її звідти побачимо. Після перегляду мого фільму дискусія в Колумбійському університеті точилася понад 1,5 години. І тривала б іще, бо питань було чимало. Та викладач відділення україністики Юрій Шевчук зупинив нас — час оренди зали збіг.
Сергій Буковський хоче зняти фільм про Чорнобиль.
— Зараз з Андрієм Загданським шукаємо гроші. Це дуже дорогий проект. Треба багато спецтехніки — крани, повітряні кулі, прилади нічного бачення. У кадрі будуть лише тварини, птахи, дерева, мурахи.
5 
1
Коментарі