Дві тисячі пластунів — українських скаутів — з'їхалося минулого тижня до Львова. Святкували 100-річчя своєї організації. Зараз "Пласт" об'єднує 5 тисяч осіб в Україні і 12 тисяч — у діаспорі. Пластуни з різних країн світу розповідають, чому пішли в скаутинг і чи допомагає це їм відчувати себе українцями.
Андрій Галушка, 24 роки, Антверпен (Бельгія), безробітний.
З двох років живу в Антверпені. Але вдома з батьками спілкуємося виключно українською. Тримаємо контакт з діаспорою. Дев'ять років тому мені розповіли про табір у Німеччині, бо у Бельгії ще не було "Пласту". Мене зацікавило — українська подія, молодість, табори, ватра. От і поїхав. Вперше побачив скаутів, мені сподобалося. Зараз у нас є гурток, плануємо зробити курінь, але бракує людей. Тому підпорядковуємося німецьким пластунам.
Українською говорю краще, ніж фламандською. Але останню вивчав у школі, буду розмовляти нею на роботі. Достатньо знаю про Україну, щоб почуватися українцем, і досить про Бельгію, щоб бути бельгійцем. Жити хочу в Бельгії — я там виріс. Навіть не знаю, що мало б статися, аби я переїхав в Україну.
В Чорткові біля Тернополя живе моя бабуся, тому навідуюся часто. Мало що змінюється. Дороги які були, такі й лишаються. А за політикою я не дуже слідкую, нехай твориться. Два тижні тому загубилися біля Говерли, блукали до півночі, змокли на дощі. Тоді вперше матюкався українською мовою. Нещодавно був на українському весіллі. Мене здивувала традиційна частина, викуп, саме святкування, зняття вельона. На цілу Бельгію є лише одна хатка, схожа на будинки із Шевченківського гаю.
Ментальність фламанців та українців досить подібна. Фламанці також довго були фермерами під чужим керівництвом. Хоча зараз виростає нова генерація, багато іммігрантів. Узагалі в Україні мені подобається сама привітність. Приходиш у гості до людини, яку бачив кілька разів у житті, а тебе нагодують, У Бельгії такого немає. Після півночі ніхто двері не відчине, на мобільні не дуже відповідають вночі.
Остап Гладун, 20 років, Нью-Йорк (США), навчається на інженера-будівельника.
Батьки переїхали в Штати зі Львова, коли мені було сім років. Чому так зробили — не знаю, мене це не цікавило. Одразу віддали мене в українську школу. В другому класі вчителька розповіла нам про "Пласт". Ходив в гурток по суботах після школи — сподобалося.
Колись на Манхетені компактно проживали українці. Там був Український дім, церква, станиця "Пласту", магазини. Зараз здебільшого усі живуть розкидано по місту, бо той район став дуже дорогим. Але хоч місто і велике, добратися з одного кінця в інший досить просто. Проїзд на метро чи автобусі коштує близько 18 гривень на ваші гроші. Місячний проїзний — десь 850 гривень. На Манхетені щороку проводять український фестиваль, і ми туди приїжджаємо.
Шевченка читав ще у школі, уже й не згадаю жодного твору. Узагалі на читання часу не маю, бо в університеті часто затримуюся до 10 вечора. Стипендії у нас немає. Підпрацьовую в бібліотеці, розставляю книжки на свої місця. Маю дівчину-американку. Дітей обов'язково віддам до "Пласту". Але в Україну не повернуся ніколи, хоч і люблю її. В Нью-Йорку вже є певні знайомства, зв'язки. Знаю, де зможу влаштуватися після закінчення університету. Тут довелося б починати все з нуля.
Нью-Йорк брудний, всі кудись поспішають. Одного разу я заблукав, просив допомогти, ніхто не звернув на мене уваги. У Львові люди значно привітніші, ніколи не відмовляють. Тут є родичі, бабуся. В Україну приїхав вчетверте. Востаннє був шість років тому. Мені тоді влаштували тур старовинними церквами. Дуже сподобалося, але назв вже не згадаю.
Марко Кульчицький, 42 роки, Сідней (Австралія), досліджує пустелі.
Мій батько — з Києва, мама — німкеня. Після війни виїхали в Австралію, там я і народився. У "Пласт" змалку віддав батько. Зараз я в його курені "Брати Моуглі". Навчався у недільній українській школі. Не можу розібратися, хто я — австралієць чи українець. Знаєте американський гамбургер? От я — це котлета між двома булками.
У "Пласті" змінив би підхід до дорослішання. Вивчаю звичаї аборигенів Австралії. У їхніх племенах перехід юнака до чоловіка пов'язаний з випробовуваннями, ритуалами, які доводять силу і мужність. А у пластунів це лише вікова ознака. А ще додав би йогу до переліку спортивних занять. Це сучасно і здорово, сам займався. Якби мав дітей — віддав би їх в "Пласт" в Австралії. Вони б вже не вагалися, хто вони, як я. Були б австралійцями, які поважають і знають традиції батьківщини предків.
В Україні я вперше. Знаю про неї з творів Шевченка, Франка і Лесі Українки. Трохи батько розповідав. Але в його історіях це довоєнна бідна країна. Приблизно так все і уявляв. Добирався сюди майже два дні із пересадками у різних країнах. Вперше спав лежачи у поїзді. Ніколи і ніде не бачив полиці із білизною. Вразили гори Карпати. Я геолог, для мене це цікаво. Міг юи жити в Україні, але лише в горах, де є спокій. А тато вже не повернеться, він хворіє. Україну згадує щодня. Везу йому лляну вишивану сорочку.
Оксана Мотика, 29 років, Лондон (Великобританія), лікар швидкої допомоги.
Народилася у Трускавці. Мій прадід Іван Мартинків — засновник Пласту в Коломиї. Коли мала 13 років, мама хотіла, щоб я частіше бувала в горах. Тож відправила мене, малу, у пластунський табір. Затягнуло. Відтоді відвідувала всі табори, які могла. Одного разу наш курінь посів третє місце на конкурсі талантів у Луцьку. Я вміла досить посередньо грати на піаніно. Але спеціально вивчила "Професіонал" Еніо Маріконе. Подруга акомпонувала на скрипці.
Коли мала 17 років, вийшла заміж за колишнього львів'янина, який живе в Лондоні. Маємо трьох донечок — Любу, Олю і Христину. Місцева станиця відродилася лише кілька років тому завдяки новій хвилі емігрантів зі Львова і Німеччини. Зараз там близько сотні пластунів. Минулоріч долучилася із своїми дівчатками. Трохи лякають відстані — Лондон велике місто, важко добиратися до станиці. Найменша донька Христина — ще пташатко. Мені не страшно на кілька днів залишати її з таборовими виховниками.
Як на мене, штучно поєднувати українські ідеали у чужій країні. Але Лондон — мультикультурне місто. Багато національних общин. Мене би не зрозуміли, якби я не підтримувала українську культуру та традиції. Щороку буваю в Україні, а діти навчаються екстерном і в українській школі у Львові, і в англійській у Лондоні. Під час помаранчевої революції разом з чоловікам були у виборчій комісії, підтримували. А потім розчарувалися. Хочу повернутися додому, але друзі відмовляють. В Україні все знайоме, навіть хамство якесь рідне. Люди порядні і розумні. Ось сьогодні повернули загублений дорогий телефон.
Богдан Печеняк, 30 років, Філадельфія (штат Пенсільванія, США), працює у біотехнологічній компанії "Кібов".
До "Пласту" вступив у Львові коли мав 12 років. Мій дід у міжвоєнні роки був членом куреня "Лісові Чорти", тож я також подався в цей курінь. Тоді це була розвага, гарне проведення часу. А через 5 років виїхав з родиною в США за програмою "Грін кард".
Неподалік Нью-Йорку є велика оселя "Вовча тропа". Там щоліта збираються американські пластуни. Вразило, що майже всі говорять між собою англійською. Сучасні українські діти в США — це вже третє покоління еміграції. Вони не можуть збагнути, навіщо вчити мову країни, де жили їхні бабусі й дідусі. Для них це чуже.
В Україні пластуни мають основні обов'язки — бути вірним Богу та Україні. Громадянин США не може так казати. Тому робиться упор на честь, братерство, збереження традицій і культури. Американським друзям кажу, що "Пласт" — це українські скаути. Але тут є певна різниця. Для них скаутинг — це розваги, подорожі. З настанням повноліття про все це забувають. А пластуном можна бути до смерті. Для мене це спосіб життя а не певний проміжок.
Дружина Олена — також пластунка. За кілька років плануємо переїхати жити в Україну. Хочу, щоб мої діти народилися тут. І тут ходили до "Пласту".
4 
79692
Коментарі
5