"Україна може стати другим Ізраїлем. Перебуватимемо у стані перманентної війни" – Костянтин Ульянов

Ідея курсу виникла багато років тому, до війни 2014-го. В одному нічному клубі неадекватний відвідувач використав проти охорони ніж. Після чого багато охоронців пішли з роботи. Це були міцні хлопці, але не готові до такого психологічно. І начальник охорони попросив написати програму психологічного вишколу. Їм сподобалося. Відтоді ми почали цим займатися.

Коли почалася війна, треба було спочатку до деяких підрозділів людей готувати, відбирати. Потім розповідати, як після війни повернутися до нормального буття. З цього склався "Броньований розум". Через нього проходили в основному військовослужбовці ЗСУ, були нацгвардійці, поліцейські. Загалом півтори, може, дві тисячі людей.

Курс складається з двох частин. Теоретична – це лекції. Розповідаю, що таке стрес, бойовий стрес, як це працює. Які механізми спрацьовують у людському організмі та психіці, що можемо з цим зробити на побутовому рівні. Друга частина – практична. Основна її задача – показати, що в стресовій ситуації вона реагуватиме певним чином, і що із цим можна зробити.

Думки можуть виникати не просто неочікувані, а навіть шкідливі. Ми – люди, і наша психіка складна. Коли опиняємося у ситуації, де треба застосувати максимальну силу волі, щоб виконувати бойові завдання, наш досвід іноді може заважати. Але якщо людина не проходила через випробування, не знає, який у неї насправді досвід. Які у неї когнітивні звички, як готова себе переборювати.

Чому важливо знати ці звички до того, як ти опинишся у критичній ситуації? Тому що це як з тактичною медициною. Людина спочатку повинна потренуватися накладати турнікет, і лише потім може спрогнозувати, чи вийде це у неї в реальному житті. Там може бути багато чинників, які заважатимуть, але навичку має здобути заздалегідь.

Найбанальніший приклад, який розповідають десятки разів, коли під час артилерійського чи мінометного обстрілу, людина намагається вилізти з бліндажа. Це нелогічно, тому що навпаки треба ховатися. Але суть нашої стрес-реакції для частини людей – це діяти. Сидіти на місці й чекати – це дія, що йде в розріз з природою людини.

У стресовій ситуації людина робить не те, що правильно чи потрібно, а те, до чого звикла чи до чого її підштовхує природа.

Магічних таблеток не існує. Але змінити деякі поведінкові шаблони, щоб підготуватися до бойової ситуації, можна. Наприклад, коли стріляєте з вогнепальної зброї, то інтуїтивно заплющуватимете очі. Тому що така природа людини. Але щоб влучно стріляти, людина не має мружитися. Стрілецький вишкіл готує до того, що ви не кліпаєте. Підготування до бойового стресу працює так само, але вона не про стрільбу, а про поведінкові шаблони. Однак і вона не дасть стовідсоткової гарантії.

2014 року основна маса людей, що стали в стрій, це були або вже військові, або добровольці. Це трошки специфічні люди, які формували саме наш військовий дискурс. Після 24 лютого до війська пішло багато звичайних людей, які ментально були дуже далекі від цього. Дехто до 2022-го взагалі робив вигляд, що війни немає. І тут післязавтра вже можуть бути російські танки у Києві – і з цим треба щось робити. Тому багато змінилося у війську, бо багато інших людей до нього потрапило.

Якщо раніше була одна людина, яка не була готова до бойового стресу і всі інші могли її підтягнути, то зараз таких людей більше і вони впливають на тих, хто поруч. Але реакція на стрес у нас одна, що 2014-го, що зараз.

Змінилася соціальна підтримка військових. У 2014–2015 роках, не кажучи про якийсь 2018-й, військові й добровольці могли лише мріяти про те підтримання, яке військо має зараз. Велика частина українців намагалися абстрагуватися від війни, загрози, втрат. Зараз у них вже не виходить, бо тепер ракети літають над їхніми головами.

 

Небагато українців втратили оселі, когось з близьких, зазнали поранень. Але тим людям, що живуть в Умані, теж страшно, хоча їхня ситуація не така, як в Ізюмі. Проблема в тому, що військовий може хоч щось зробити. Навіть якщо ти просто сидиш і дивишся у тепловізор, кажеш іноді щось у рацію. Кожа хвилина твоєї роботи – це ти захищаєш батьківщину, друзів і рідних.

Цивільний цього не має. Їм надто важко знайти точку прикладання сил, щоб робити щось, що допомагає захищати. Переказати частину своїх грошей – це круто й похвально. Але це велика психологічна дистанція між дією і наслідком. Саме тому важливо підкреслювати, що люди, які кидають 50 гривень щотижня на волонтерські справи і які можуть хоча б якось підтримувати видимість нормального життя, роблять важливу справу. Військові рухають нашу перемогу, а цивільні – це кістки перемоги. Без них теж нічого не буде.

Перше – компетентність. У нас є велика проблема з гарною фаховою підготовкою як до вступу до війська, так, на жаль, вже в ньому. Якщо з тактичною медициною завдяки ентузіастам у нас все плюс-мінус працює, зовсім маразму немає. Коли зараз сміємося, що росіяни для зупинки кровотечі носять прокладки чи тампони, то у 2014-му у нас теж були люди, які казали це робити. Нам пощастило, що було кому розвивати тактичну медицину.

З тактикою не так все добре. Основна порада – шукати компетентних інструкторів і пам'ятати, що зайвих навичок не буває. Краще вчитися, ніж чекати, що хтось потім навчить.

Мені здається так. Якщо зі стрілецькою підготовкою ще можуть бути проблеми. Вам треба знайти хорошого інструктора, тир, платити за оренду зброї та набої. Але вже зараз можна вчитися малювати картку вогню чи схеми орієнтирів. Можна вже зараз купити книжку рейнджера і отримувати хай навіть теоретичні знання. Які допоможуть також відрізнити фахового інструктора від шарлатана.

Без чітких критеріїв дуже важко сказати. Навіть фізична підготовка у всіх різна. Боєць номер один – спортсмен. Може витримати шість годин гарних тренувань на день і після цього зберігати адекватність, номер два – не витримує три години. Ми не можемо залучити його до великих відпрацювань на рівні взводу. Першого можна навчити за півтора-два місяці. Другого – за півроку. Швидких результатів у нормальній підготовці не може бути. Якщо ми не говоримо про марафон знань, що ось автомат, ось гранатомет, а це відділення – і воно воює ось так.

 

Якщо ми говоримо про "Броньований розум", то якщо до кінця курсу доходить половина від групи, це вважається дуже гарним результатом. Тому що як будь-яка система стрес-підготовки – це про відбір. Це як і загалом про людину, і про тих, хто конкретно зараз не може конструктивно справлятися зі стресом.

Якщо говоримо про курси тактичної підготовки, то там теж є відсів. Іноді просто через банальні лінощі. Люди не хочуть сім годин ходити у лісі під дощем, вони хочуть гарні фото у мультикамі для соцмереж.

Загалом так. Нам пощастило, що у нас є більш позитивіська психологія. Розцінюємо складні ситуації як виклики, а не як трагедію. І у нас є багато крутих людей, які вміють транслювати такі ідеї.

Головна риса образу мислення росіян – це амбівалентність (психічний стан роздвоєності; співіснування протилежних відносин або почуттів. – Gazeta.ua). Вміють, коли треба, робити швидкий реверс кольорів. З одного боку, намагаються виставляти себе лицарями у блискучих шатах, з іншого – хизуються Бучею. Підлість вміють називати "смєкалочкой". Вони це гарно використовують в інформаційно-психологічних операціях.

Росіяни зараз говорять, що Херсон "здали", бо там нібито були американські найманці. І ця ідея рятує їх від усвідомлення, що програють війну саме українцям. Тому що визнати цього вони не можуть.

Це насправді дуже логічно. Вони сидять і ліплять коників з гівна. Вміють цим хизуватися. Росіяни об'єктивно культурно, технологічно відсталий народ – вони це розуміють. Але навчилися робити з цього свою перевагу. Чим у них гірше, тим більше хочуть показати це світові.

Чим більш примітивна людина, тим менше у неї інструментів. У росіян немає іншої мови, крім насильства. Тому що їх амбівалетність найкраще розкривається у насиллі та ворожості. Це їх єдиний інструмент, який можуть використовувати.

За часів Другої світової у японців були цілі інститути, які вивчали людські страждання. Могли заморозити 100 полонених, щоб подивитися як вони помирають, наприклад. Наразі Японія – це сучасна розвинена країна зі своєю самобутньою культурою. Чи змінилися вони? Виходить, що так. Велика Британія була жорстоким колонізатором. А зараз вони нам найбільше допомагають.

Чи можуть вони змінитися? Так. Але чи станеться це – невідомо.

Життя складніше за будь-яку модель, що його описує. Тому така вірогідність є. На даному етапі я можу лише фантазувати про фактори, що впливають на це. Але коли дивишся на розбомблені міста, те, що відбувається зараз у Бахмуті, то важко у це повірити. Шлях до цього наразі не бачу.

Важкість виявлення їх ІСПО в тому, що вони гарно в цьому розуміються. Найпростіший спосіб – рухатися за принципом: кому це вигідно. Шукаємо в інформаційному просторі конкретного бенефіціара – Росію. І маємо намагатися знайти, в чому вони виграють.

Росіянам вигідно, щоб ми всі занурювалися у болоті відчаю. Розпізнати ІПСО важко. Але завжди треба думати, чи можна наш емоційний заряд використати на їхню користь. Якщо так, то скоріше за все, вони вже це роблять.

Якщо у вас намагаються викликати якусь емоцію, то вами скоріш за все намагаються маніпулювати. Якщо у рекламі хтось щось їсть і йому це дуже подобається, вас намагаються змусити це купити. Маніпуляція – це не завжди щось погане. Командир може казати щось, що підвищує бойовий дух, і при цьому, можливо, маніпулює. Але питання в тому – як він це використає.

Росіяни завжди маніпулюють нами для нашої ж шкоди. І неважливо, яку саме емоцію для цього хочуть викликати. Гнів, відчай, навіть радість. Бо наприклад, коли вважаємо, що перемога вже у кишені, то можемо розслабитися і підтримка армії падає.

Звісно є. Тому що світ втомлювався від усіх воєн. Під час Першої світової війни, коли багато країн та людей брали участь у ній, якийсь англієць міг повертатися з війни, а його колеги у магазині могли питати: "А ти що, у нічну зміну працював? Так давно не бачилися?". Це історичний факт. Люди втомлюються і суспільство теж. Але це не значить, що ми повинні зменшувати зусилля.

В якийсь момент вже не вийде просто сказати, що воюємо з Росією. Треба буде змінювати комунікаційні стратегії, як на рівні міністерств, так і на рівні дописів у соцмережах. Нам треба буде адаптуватися.

Якщо працює, то це дієвий механізм. Питання лише в тому, наскільки сильна його зворотна сторона. Місяць тому ми зі своїм підрозділом були в одному селі на Донбасі. Там дуже багато мертвих росіян, які лежать на дорозі, подвір'ях. Спочатку ти думаєш, що наші класно повоювали. А потім бачиш, що дідусь їде на старому велосипеді і об'їжджає ці трупи. І тоді вже думаєш, що краще їх прибрати, щоб цей чоловік не жив поруч із мертвечиною.

Теж саме з інформаційним простором. Ми повинні казати людям, що знищуємо росіян, вони програють, кожного дня їх багато гине і вони втомлюються. Але робити це треба так, щоб через якусь кількість років люди не картали себе за те, що дивилися на фото трупів і отримували задоволення від цього. Є частина війни та смерті, яку не треба дивитися звичайним людям. Щоб вони потім не переживали той досвід, від якого їх можна було захистити.

Я сподіваюся, що ні. Але це можливо. Навіть військові можуть на війні починати гризтися один з одним. Ми такий біологічний вид, що нам легше спрямувати агресію на того, хто поруч, а не на причину. Треба притомно рефлексувати, що з нами коїться. Не треба переносити на близьких свої негативні емоції.

Треба знаходити конструктивні шляхи, куди подіти свою накопичену психологічну енергію. Бо нам всім страшно, важко. Треба знайти конструктивний вихід. Найкращий – це психотерапія. Але в рамках мільйонів людей це буде важко.

Обмежувати – це не значить ховати. Можна показати тіла вбитих росіян. Але демонструвати мертве тіло, у якого відірваний шматок голови чи очі з хробаками – не треба. Є лінія, за яку краще не заходити.

Наші ІСПО працюють набагато тонше. Наприклад, проти найманців Вагнера йде інформаційна атака щодо знецінення їх як військової сили. Вони самі надали нам козир, коли почали набирати криміналітет.

Діяти на морально-психологічний стан ворога треба. Це одна з дуже важливих деталей війни. Чим залякати? Банально, смертю. Одного разу виклав на своєму Ютуб-каналі відео, де з побратимами стріляли з міномета. Написав під відео: "Всех мобилизованных ждем". Мені росіяни почали писати, що мого друга мобілізували, він не хотів, не вбивайте його. Я не можу зрозуміти, хто чий друг і шанс, що він опиниться мене в прицілі, дуже малий. Але це значить, що бояться.

Дуже часто у матеріалах, які можуть потрапити росіянам в очі, так і кажу: "Ми вас вб'ємо". Тому що ви зробили цей вибір. Вас мобілізували? Треба було з другого поверху військкомату стрибати, зламати ногу і не їхати. А тепер – ми вас вб'ємо.

Страх – це дуже цікава комплексна емоція. Страшний ССО-шник, який накосив два полка росіян, дуже далеко. А наряд Росгвардії, який веде до військкомату, ближче. А коли вони до нас приїжджають, то страх смерті стає найголовнішим у житті. А до того – вони бояться свою державу, бо та придушувала їх вже багато років. У росіян вироблений страх перед їх державою більше, ніж перед нами. Але це тимчасово.

Що дуже важливо знати про переживання екстремальних і критичних ситуацій. Що винесемо з важких часів – шрами чи переваги, це залежатиме у великій мірі від нас самих. Якщо військовий переживав страх, відчував біль і холод, втрачав побратимів, але повертається до люблячої родини, суспільство каже йому, що йому вдячне, то вся темрява зробить його сильнішим. Так само це працюватиме з суспільством. Мені хочеться вірити, що після всього станемо сильніше як нація. Для цього доведеться докласти багато зусиль. Але ця війна, яку виграємо, зробить нас сильнішими.

Найперше, що треба розуміти – не треба поспішати. Тому що хтось повертається з війни і вже за тиждень йде на роботу. Комусь треба пережити рік, щоб рухатися далі. Сім'ям раджу ще до повернення ветерана чи ветеранки знайти гарного психотерапевта, розказати йому про свій запит, що людина повертається з війни і вам треба навчитися з нею комунікувати. Якщо багато людей так робитимуть, то це настільки полегшить процес знаходження ветеранів в нашому суспільстві, що це буде дуже важко переоцінити.

Я всім своїм курсантам та побратимам розповідаю, що це нормально після травматичних подій йти до психолога чи психотерапевта. Якщо людина отримала поранення чи травму, то вона піде до лікаря. Бо це здоровий глузд. Будь-яка критична ситуація залишає слід на нашій психіці. Тому здоровий глузд звернутися до людини, що може допомогти. І важливе ставлення до цього – що ти ніби йдеш до травматолога, який випише тобі протизапальні чи накладе гіпс.

Мабуть, є. Але не беруся це прогнозувати. Тому що на початку вторгнення росіяни брали з собою парадну форму і реально їхали на тиждень. Вже у березні це була інша армія з іншими поведінковими шаблонами. Вони змінилися влітку, міняються і зараз. Але від них варто чекати будь-чого. У той же час, росіяни просто люди – їм теж страшно, вони теж втомлюються. І рано чи пізно вони самі захочуть здатися. Нам треба просто їм допомогти.

Від однієї доби до ніхто не скаже. Може статися щось, що вже через тиждень жодного росіянина зі зброєю в руках не буде в Україні. А може статися так, що ми станемо другим Ізраїлем. І ми завжди перебуватимемо у стані перманентної війни.

Навіть коли ми їх виженемо і з Донбасу, і з Криму, завжди житимемо з постійною загрозою другого акту. З'являться політики, які захочуть зіграти на реваншистських настроях росіян, і вони захочуть це повторити. А такі політики знайдуться. Бо росіяни дикуни, які розуміють тільки насильство. Наше завдання зробити так, щоб частина тих, хто захоче повторити у російському суспільстві була мінімальною.