"РПЦ треба призупинити" - Людмила Филипович розповіла, як бути зі священиками російської церкви в Україні

Діяльність деяких церков не зовсім адекватна моменту агресії проти України. Вона порушує і загрожує цінностям нашого суспільства, національній безпеці. Експертне середовище ще з початку війни у 2014 році неодноразово зверталося до різних владних структур. Наголошувало на тому, що діяльність певних церков, а особливо УПЦ – політизується. І це яскраво проявлялося в підтримці певних політичних партій та діячів. Невідповідна природі церкви антидержавна активність має бути призупинена відповідними рішеннями влади.

Але популістська вимога "заборонити церкву" свідчить про нерозуміння суті релігії, природи церкви, особливостей релігійного життя. Можна заборонити діяльність управлінських струкрур, парафій, які співпрацюють з ворогами. Можна притягнути до кримінальної відповідальності священників, чия вина буде доведена в суді. Але для будь-якої дії-рішення потрібні докази. Механізми впливу на різні структури і людей в тому числі і заборонного характеру у держави є. Вона просто ними не користувалася.

Перш за все Лаври як загальнонаціональну спадщину треба повернути у власність держави. Частково по Києво-Печерській лаврі це вже зроблено. Вона була передана УПЦ не завсім на законних підставах. І поступово ця церква "віджимала" у держави корпус за корпусом, храм за храмом. Це було політичне рішення тодішньої влади.

Щодо Святогірської і Почаївської – є окремі процедури. До КПЛ, як православної обітелі, немає сумнівів щодо її конфесійної належності. А от Почаївська лавра тривалий час належала греко-католикам і була їхньою у період найбільшого розквіту. Вони докладали для її розвитку як центру духовності, друкарства, паломництва і навчання багато зусиль. Більше ніж православні. А тепер виникає питання: якщо передавати Лавру в користування, то якій церкві? Бо це спадщина загальнонаціональна. На неї можуть претендувати всі християни, які ведуть свій відлік від Володимирового хрещення. Має бути відновлена певна історична справедливість. Греко-католики мають такі самі права, як і православні.

Договір між УПЦ і Києво-Печерським заповідником, як основним розпорядником будівель і майном Лаври про оренду двох храмів на території Верхньої Лаври - завершився 31 грудня 2022 року, а новий не підписали. Складніше із Нижньою Лаврою. В 2013-му було видано спеціальне розпорядження Кабміну про передачу УПЦ її у безстрокову оренду, про що в договорі нічого не сказано, що є порушенням законодавства.

Щодо Почаївської Лаври, то там угода укладена на 49 років - аж до 2052 року. Її законність давно викликає питання у суспільства. Тому держава може не чекати строку закінчення договору, а розірвати його достроково. По Святогірській лаврі також буде прийнято окреме рішення. Але на всі рішення мають бути законні підстави.

В Україні – свобода совісті і свобода її маніфестувати. Тому священики мають право і можуть виходити на протестні демонстрації, писати листи, виступати із заявами, скаржитися в суд. Якщо це зроблено у законний спосіб, без використання силових методів і засобів – протестуйте. Це дозволено в демократичному суспільстві. До речі, віряни УПЦ не раз користувалися цим правом. Наприклад, протестуючи хресними ходами проти приїзду Папи Римського. Тому можуть бути мітинги, а тим більше за фінансової допомоги головного спонсора.

В 1990-х за Києво-Печерську лавру особливо ніхто і не бився. Бо тоді влада просто віддала обраному на Харківському соборі митрополиту УПЦ Володимиру (Сабодану) лавру під адміністративні структури церкви. Нині ж ситуація і політична, і релігійна принципово інша. Масових борців, тітушок, які захищатимуть лаври - немає. А ті монахи чи прихожани – слабо вмотивовані. І ми це побачили 7 січня, коли ПЦУ проводила богослужіння в Успенському соборі. Тоді був шанс тим 200 монахам зібратися і попротестувати з плакатами. Але вони цього не зробили.

30 років у вірян УПЦ формували хибні стереотипи: інші церкви - це розкольницькі і єретичні, а одна і єдино істинна - це Московський патріархат. Щоб зруйнувати ці стереотипи - знадобиться вдвічі більше часу. Хто це має робити? Священики, які підтримують "русский мир" не будуть цим займатися, бо самі залежать від російських ідеологем. Служителі, на яких зійшло озаріння неправильності раніше сповідуваних істин? Волонтери-просвітники? А де їх набрати стільки? Держава? Вона не втручається у внутрішні справи церкви.

Всі ці уявлення про канонічність УПЦ і визнання її всіма православними церквами – зруйновані фантазії після отримання томосу для ПЦУ. Статус УПЦ нині вкрай незрозумілий і невизначений. А от статус ПЦУ підтверджений документально за підписом патріарха Варфоломія – першим серед рівних. Визнання (іншими церквами. – Gazeta.ua) прийде. Сама Московська церква чекала такого визнання понад 140 років. А тут тільки 4 минуло.

Щодо парафіян УПЦ, то непросто буде повернути цих людей в дискурс українського православ'я. Від 1686 року, після приєднання Київської митрополії до Москви, церква формувала у них почуття малоросійства, другосортності, неповноцінності, меншобратства. Гідність православного українського християнина за рік не збудуєш. І патріотизм таких людей, він скоріше ситуативний, неглибокий, неусвідомлений. Не здивуюсь, якщо і після переходу до ПЦУ або документально підтвердженої автономії чи автокефалії, вони ще довго будуть вважати, що росіяни нам браття.

Загалом ми погано знаємо свою історію, де можна віднайти прямі докази нашого християнського першородства. У 988 році, коли князь Київський Володимир хрестив киян-русичів, де була Москва? Московське царство, яке переросло в Російську імперію? Як поставала церква у московитів? Яким шляхом вони отримали патріархат? Як жила їхня церква за царів та імператорів? Вірно служила поневоленню інших народів, в тому числі й українського. Що про це знає пересічний православний християнин в Україні? Всі ці роки нашим людям розповідали про світ Христової віри з Москви, про святість московських патріархів, про щиру православність російських царів і цариць іноетнічного походження. А наївні українці вірили в це все. І досі вірять! Бо носяться з тими царськими портретами в своїх хресних ходах. Яке відношення до християнства має цар Микола ІІ? От такі наративи поширювала УПЦ серед своїх прихожан.

Правдиву історію про православ'я в Україні та й про всі конфесії світу може правдиво розповісти тільки релігієзнавство – світська наука про релігію. Але в школі вона не викладається. Її виключили як обов'язкову з навчальних планів університетів. І звідки пересічний українець отримає знання про те як будувалася і зростала Церква в Україні?

Питання у тому, що робити і кому? Державі, суспільству, церкві? Головний підхід, якщо до цього дійде - адресність. Не всіх гамузом висилати на Сибір, а врахувати контекст. Все залежить від місця, часу, особистості. Хтось навіть пропонував провести люстрацію, як в свій час люстрували держслужбовців. Питання: хто цим буде займатися? Хто створить такі люстраційні комісії та хто туди увійде? І зрештою, як це буде відбуватися?

На 2020-й рік в УПЦ було близько 10 тисяч священиків. А що буде з тими парафіями, де вони правлять? Як ви собі уявляєте перевірку на лояльність? Чи є зв'язки із Росією – це справа СБУ, чим вона, власне, і займається. Тут інакше треба поставити питання: не що робити із священиками, а що робити тим священикам? Самовизначатися! Це складні процеси світоглядного вибору. Не тільки політичного: ти за Україну чи за Росію? А саме світоглядного: з якою системою цінностей ти себе ідентифікуєш? Чи правдиво сповідуєш Ісуса Христа? Чи справжній ти християнин в своїх намірах, думках, діях?

РПЦ на час війни треба призупинити. Так не може бути, щоб в Україні існувала і діяла церква держави, яка з нами воює. У нас є українці-росіяни. Їм треба дозволити, якщо буде запит, створити парафію російської православно церкви. Але тільки після перемоги.

В Україні не судять за віру. Судять за дії, до яких приводить ця віра. Так було з Білим Братством. Судили не за те, що люди вірили в Марію Деві Христос, а за те, що вчиняли суспільно небезпечні дії, організовували антисоціальні акції. В Україні існує багато різних церков, і ніхто їхніх прихожан не засуджує за те, що вони неправославні чи не україноправославні. Але повідомте суспільство і державу про вашу правдиву конфесійну належність.

За останніми даними, близько половини українців відвідують богослужіння, і це та цифра, яка майже не змінилася з 2000 року. Найактивнішими в цьому є вірні УГКЦ – 93,3%, далі йде УПЦ МП – 76,8%, ПЦУ – 66,9%. Загалом же 15,6% українців ходять до церкви раз на тиждень або частіше, ще 18% – раз на місяць і 34,6% – лишень по великих святах. Українці ходять до церкви утричі частіше, ніж росіяни (в самій Росії), але рідше, ніж сусіди-поляки, і рідше, ніж греки чи грузини.

Релігійне життя - це та сфера, де не відбуваються швидкі зміни. Церква - найконсервативніший соціальний інститут. Але навіть при цьому науковці фіксують помітні зрушення в житті православ'я. Ну от хто очікував, що 7 січня буде правитися в Києво-Печерській Лаврі українською мовою українським митрополитом Української церкви? Надія і бажання були, наміри окреслился, але все вирішилося за декілька днів завдяки політичному рішенню влади. Церква стала сміливішою, вона формулює свої запити державі, яка чує потреби.

Не можу сказати, що православна проблема в Україні остаточно вирішена. Так, Помісна автокефальна православна церква створена, що підтверджує отриманий від Вселенського патріарха Варфоломея Томос. На цьому рух до повнокровного православного життя ПЦУ не призупинився, він динамічно триватиме до досягнення патріархійного статусу і всеправославного визнання.

Величезний виклик стоїть перед УПЦ, яка сприймається Вселенським патріархом "об'єднанням єпархій Московського патріархату на території України", тобто за всіма внутріцерковними документами вона є структурною частиною РПЦ із невизначеним канонічним статутом. От з цим потрібно розібратися. Але процес самовизначення православних парафій і віруючих, який надзвичайно прискорила російсько-українська війна, без сумніву має завершитися духовним звільненням тисяч українських вірних від проросійських церковних структур, від впливу релігійної Москви.