Ісса Саді Діалло родом з Гвінеї. В Україні живе 30 років. Він – віце-президент Африканської ради в Україні. Разом із дружиною Надією займається бізнесом. Мають мережу магазинів чоловічого одягу. Виховують двох дочок - 18-річну Мар'яму та 14-річну Діану. Сповідує іслам. З ним говоримо про адаптацію до погоди та української кухні, розвиток власного бізнесу, захист прав іноземців і ксенофобію.
Як приїхали в Україну? Чому вирішили тут лишитись?
Уперше потрапив в Україну 19 вересня 1986 року. Приїхав навчатися цивільній авіації. Після закінчення Національного авіаційного університету поїхав назад у Гвінею. Там на мене чекало місце роботи, сім'я. Була наречена. Я мав лише закінчити навчання, повернутись додому, одружитись і почати працювати. Але все вийшло не за планом. Коли приїхав одружуватись, то дізнався, що моя наречена вагітна від іншого і вже заміжня. Батьки одразу запропонували декілька нових наречених. Але на той момент я вже був знайомий зі своєю майбутньою дружиною, тому вирішив, що спробую завоювати її серце.
Також поки я навчався, старі літаки розпродали, а нових не закупили. Щоб ви розуміли: авіація в Гвінеї - це декілька літальних апаратів. Тому, коли я повернувся, залишилось усього два літаки: президентський і комерційний. Конкуренція за роботу в них була шалена і я не хотів включатися в ці інтриги. Тим більше, працівникам платили мало і невчасно. Це було не те, що я очікував як молодий спеціаліст. Тому вирішив знову повернутися в Україну.
90-ті - непрості часи в економічному плані для українців. Наскільки складно було починати свою діяльність у 90-ті? Чим займалися?
Ще в університеті я почав займатись підприємництвом. Коли був студентом, то майже кожні канікули їздив за кордон. У Німеччину, Францію, Італію, Туреччину. Щоразу, як виїжджав за кордон, купував там техніку й продавав її в Україні. Так заробляв гроші на життя й навчання.
На четвертому курсі до такого бізнесу почав залучати знайомих. Запрошував їхати зі мною закордон. Купував їм квитки туди й назад, оплачував проживання. А дорогою назад ми разом купували комп'ютери, ксерокси, магнітофони. Тоді кожен мав право привезти з-за кордону тільки по одному такому технічному виробу. Потім усе закуплене ми тут реалізовували.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 10 маловідомих фактів про політичне життя країн Африки
Після таких поїздок я зрозумів, що хочу займатись бізнесом. Коли стало зрозуміло, що в Гвінеї роботи не знайду, з другом почав вести бізнес між Україною та Африкою. Продавали КАМАЗи в Гвінею. Спочатку привезли дві вантажівки, аби їх просто роздивились. Як на виставку. За три дні їх забрали. Потім шукали замовлення в Гвінеї: розповідали людям про вантажівки, їхні можливості, про те як експлуатувати. Наступне замовлення було вже не 2, а 19 КАМАЗів. Коли відправили другу партію, реклама вже пішла поміж людьми. Але нашу ідею з експортом вантажівок скопіювали інші українці. Вони бачили, що машини користуються популярністю і теж почали їх продавати. Так з'явилась конкуренція і ціни на вантажівки почали падати. Тому згодом ми припинили поставки.
Натомість почали продавати одяг. Цим заняттям з дружиною займаємось і досі. Тільки зараз уже маємо декілька магазинів чоловічого одягу в Києві. А в 90-ті - продавали на ринках. Одяг возили його з Польщі "кравчучками". Я досі пам'ятаю: цілі групи людей їздили зі смугастими сумками, пакували в них речі й тягнули їх в Україну. Так "подорожували" кожні два тижні. Мали місце на Володимирському ринку та Республіканському стадіоні, а потім - на Троєщині.
90-ті роки був перехідний період. Складно було всім. Але люди, які хотіли крутитися, завжди знаходили роботу. Так ми вижили. З друзями допомагали одне одному. Коли хтось дізнавався про дешеві товари, які можна тут продати, то разом їх купували. Якщо в мене були "вільні" гроші, я міг їх позичити партнеру і разом з ним щось закупити.
А в Україні намагались працювати у сфері авіації?
В Україні я досі періодично проходжу курси підвищення кваліфікації. Самостійно вивчав різні типи літаків, проходив практику в аеропорту "Бориспіль". Про деякі літаки я читав, вивчав теорію, а потім оплачував собі стажування. Аби на практиці покрутити всі гвинтики й деталі. Слідкую за новинами в цій галузі, на форумах спілкуюсь зі спеціалістами. Маю допуски до різних видів літаків, але за спеціальністю не працюю.
Як проходила адаптація до нового, українського, суспільства?
Звісно, що спочатку було складно. "Перерыв" і "шахматы" - з таким словниковим запасом я приїхав в Україну. У Гвінеї були викладачі з України та Росії, ще з тодішнього СРСР. Вони говорили французькою, але інколи окремі слова казали російською. Тому під час занять усі діти вивчили слово "перерыв". А "шахматы" знали через те, що викладачі запрошували до себе грати в шахи місцевих.
В Україні вже були викладачі, які знали іноземні мови. Вони викладали нам російську на підготовчому факультеті. Через три місяці я вже міг ходити в магазин і говорити не лише: "Дайте це, і це", показуючи на щось пальцем, а міг чітко сказати: "Дайте молоко. Я хочу кефір. Мені потрібен хліб. Де знаходиться якась вулиця?" А через півроку вже міг писати диктанти російською в університеті.
Було дуже важко адаптуватись до погоди. Зими в Гвінеї немає. Там найнижча температура +15. Тому перша зима була складною. Я ніяк не міг зігрітись. Особливо страждали руки. Які б рукавички не одягав - пальці все одно мерзли. Навіть зараз через стільки років узимку я не можу зігріти руки.
Також були складнощі з харчуванням. Коли приїхав в Україну, нічого сам не вмів готувати. У мене в сім'ї було п'ять старших сестер, тому до плити я не підходив. Тим більше, у Гвінеї вважається, що кухня - не чоловіча справа. Їжа з їдальні не подобалась. Коли вперше її побачив, не зміг їсти. Я не розумів у стравах ні смаку, ні запаху. Ходив постійно голодним. Пізніше навчився смажити яйця та картоплю. Рецепти останньої мені розповідала викладачка російської мови. За три місяці я вже міг готувати собі сам. А згодом освоїв супи, салати, африканські страви та навчився готувати традиційний плов.
До всього іншого було адаптуватись простіше. У цей період мені дуже допомогли заняття спортом. Я бігав на стадіоні. Зранку і ввечері. Там знайомився з людьми і таким чином практикував знання мови. Також біг дуже допомагав знімати стрес.
Що вам сподобалось в українській культурі?
В українській кухні я обожнюю борщ. Дуже люблю млинці зі сметаною або з полуничним чи вишневим варенням. А також яблучний пиріг.
Люблю слухати традиційні українські пісні. Моя теща дуже гарно співає. Завжди, коли лишається з дітьми, постійно їм щось наспівує: то колискові, то народні пісні. Мені ця мелодія нагадувала Батьківщину. Якісь мотиви перегукувались із африканськими. Душа співає - це якраз про українську пісню. Із сучасних українських виконавців слухаю "Океан Ельзи", Руслану та Софію Ротару. Але найбільше подобається як співає Вакарчук. Мене вражає його стиль, мелодії пісень і слова.
З українських авторів читав і знаю деякі вірші напам'ять Лесі Українки, Павла Тичини, Тараса Шевченка.
Як добре ваші дочки знають свою рідну мову?
У Гвінеї є наш рідний діалект - поларський. Доньки по декілька слів на ньому знають. Але взагалі в Гвінеї говорять французькою. Так от старша дочка добре знає англійську, вивчає французьку.
Ви - мусульманин. Ваша дружина - християнка. Хто приймав рішення про те, що доньки будуть сповідувати іслам?
У нас сім'я інтернаціональна не тільки через походження, а й через релігію. Ми відзначаємо як християнські, так і мусульманські свята - Різдво, Великдень, Рамадан. Жодному зі свят не надаємо перевагу – серйозно ставимося до всіх однаково. Єдина умова: будь-які святкування проходять без спиртного.
Доньки, Мар'яма та Діана, як і я сповідують іслам. Такою була наша домовленість з дружиною ще до весілля: діти стануть мусульманами. Ми з ними разом читаємо Коран перед сном. Кожна знає по 15 сур з цієї священної книги Постійно обговорюємо прочитане, ходимо в мечеть. Доньки відвідують мечеть переважно на Рамадан або в свята. Я – частіше – намагаюсь щоп'ятниці. Обов'язково дотримуємось посту. Для дочок – не такий строгий, бо й для дорослих людей строгого посту складно дотримуватись. Але сім-десять днів у Рамадан обов'язково утримуються.
Наша сім'я завжди сповідувала толерантний помірний іслам. Ми не примушуємо дружин чи дочок ходити в хіджабі. Одружені жінки можуть покрити голову платком – але не більше. Тому я не буду нав'язувати власну думку донькам щодо майбутнього чоловіка. Єдина умова: мої майбутні зяті повинні сповідувати іслам.
Дружину не примушував і не примушую змінити свою віру. Я не люблю лицемірства. Якщо в людини не лежить душа до якоїсь релігії, то не потрібно її примушувати. Коли дружина захоче прийняти іслам – звісно, я буду дуже радий. Але зараз вона християнка. Краще нехай щиро вірить у свою віру, ніж нещиро в іслам.
На вашу думку: як потрібно популяризувати африканську культуру на рівні громадських організацій, держави та всього суспільства?
Сказати, що є один унікальний рецепт - це неправильно. Усе залежить від можливостей. Найелементарніше - це організувати різні заходи: круглі столи, лекції, семінари, культурні події. Ці програми можна реалізовувати і в школах, і бібліотеках. Адже саме з дітей формуються наступні покоління.
Робити різноманітні виставки, де можна демонструвати елементи африканської культури. Обов'язково давати куштувати африканські страви. Кухня зближує. Можна проводити кулінарні майстер-класи. Аби люди знали, як готується якась страва, як вона називається, з чим її їдять та коли ставлять на стіл. Коли розумієш такі побутові дрібниці, починаєш більше розуміти цілий народ.
На мистецькому рівні варто демонструвати документальні фільми, зокрема, про історичні події в Африці. Адже історія нашого континенту маловідома. Стрічки варто не просто показувати, а потім обговорювати. Можна організовувати "живі бібліотеки". Коли люди з різних країн Африки розказують свої життєві історії, розповідають їх як у книзі, за сюжетом, з головними та другорядними героями.
На громадському та державному рівнях варто організовувати більше різноманітних форумів. Бізнес-зустрічей, наприклад. Дискусії, наукові дослідження, лекції на рівні інститутів. Використовувати засоби інформації.
Ми в нашій організації намагаємось розповісти не лише про Африку в Україні, але й про Україну в Африці. Подаємо в їхні ЗМІ інформацію через інтернет, аудіо, тексти - аби люди могли читати, знайомитись з українською культурою. Коли є можливість, то організовуємо там зустрічі африканців з українцями. Так формуємо діалог культур.
Щоб ви змінили в українському законодавстві на рівні забезпечення прав іноземців?
У першу чергу, амністував би нелегалів, які незаконно перебувають на території України. Прийняв би закон для спрощення легалізації іноземців або отримання ними статусу біженців чи додаткового захисту. Нелегалів багато в нашій державі. І вони - це джерело корупції для недобросовісних чиновників і працівників правоохоронних органів. Їм не дають можливості легалізуватись. Якби спростити легалізацію, то ці люди могли б платити гроші державі. І далі працювали, збагачуючи нашу економіку.
Друге - ввів би подвійне громадянство. Зараз воно і так є в багатьох, але неофіційно. Чиновники теж мають подвійне громадянство - по два, по три-чотири паспорти різних країн. Але офіційно забороняють це іншим. Якби це узаконити, Україна стала б більш відкритою.
Чим Україна може бути привабливою для вихідців з Африки?
Україна приваблює африканців можливістю для навчання. Більшість тих, хто сюди приїжджає - це студенти. Найчастіше - на медичні факультети. Медицина зараз дуже затребувана в Африці. Там часто люди гинуть просто від нестачі кваліфікованих працівників. Тому люди намагаються відправити своїх дітей за кордон на навчання. Бо знають, що в тих завжди буде робота.
Мізерна частина мігрантів - підприємці. Але стиль ведення бізнесу в африканських країнах і Україні суттєво відрізняється.
Чим?
По-перше, є мовні бар'єри. По-друге, психологічні моменти для ведення бізнесу. Африканці не звикли вести бізнес за контрактом чи по передоплаті. Вони перед тим, як щось купують, хочуть це побачити, скуштувати, доторкнутись, зрозуміти, як воно працює. В Україні цього ще не хочуть розуміти. Наприклад, Франція, Індія, Китай організовують різноманітні виставки. Техніки, сільського господарства, іншої продукції. Вони демонструють зразки. Люди приходять на виставки, обдивляються все, мацають і тоді вирішують: купувати це чи ні. Зрозумійте: в нас багато бізнесменів неосвічені. Вони мають гроші, але продавати чи купувати можуть лише те, що самі бачили і знають, яка від цього користь.
Ще один момент, який ускладнює налагодження економічних стосунків з Африкою - недобросовісність українських підприємців. Бувало так, що з Африки надіслали товар, але не отримали за нього кошти. Або, навпаки, перерахували кошти за товар, а товару не отримали. Це дуже підриває довіру і накладає відбиток на всю державу.
Африка могла б стати чудовим ринком збуту і партнером для України. У той час, коли на європейських ринках велика конкуренція, а російські стали закриті, африканські ринки могли б стати хорошою ініціативою. Це було б джерело і валюти, і корисних копалин, і розширення ринку праці для вузьких спеціалістів.
Які ніші на африканському ринку зараз перспективні? Де Україна могла б закріпитись?
Найактуальніша галузь - будівництво. Зараз там багато чого потрібно будувати: дороги, житло, залізниці, торговельні центри, гідроелектростанції. Також є потреба в будівельних матеріалах: арматура, бетон, залізобетон. Українська арматура не зрівняється за якістю з китайською. Остання - непогана, але не підходить для масивних стратегічних об'єктів, мостів, багатоповерхівок. У Китаї арматуру виготовляють із металобрухту. Скуповують кораблі, старі автомобілі, переплавляють це і так роблять арматуру. А Україна виготовляє її з чистого матеріалу, тому вона витриваліша.
Ще одна сфера - ІТ-технології. В Україні в цій галузі працюють хороші спеціалісти. Можна було б або готувати людей для роботи в Африці, або імплементовувати власні технології там.
Третя галузь - сільське господарство. Точніше, транспорт для сільського господарства. Там досі є попит на нього. Його можна було б разом із запчастинами експортувати в Африку. Також відправляти людей для допомоги в експлуатації цих машин.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українці мислять стереотипами: якщо чеченець чи араб - то терорист - експерт з питань нацменшин
Готові продукти харчування українського виробництва теж в Африці користуються попитом. Наприклад, майонез та олія. У цій сфері взагалі конкурентів для України дуже мало. Є арахісова олія, пальмова, є інші види, але вони не можуть конкурувати з соняшниковою за якістю та смаковими характеристиками.
З якими проблемами іноземці найбільше зіштовхуються в Україні?
Найчастіше - людей можуть не пропускати в аеропорту. Маючи на руках візу, документи з університету, усі інші необхідні папери, прикордонна служба може іноземного студента просто не пропустити в Україну. Тобто інколи проблеми, з якими зіштовхуються іноземці, не всередині країни, а на її кордонах.
Часто прикордонники не пропускають в аеропорту сім'ю, яка приїхала на запрошення іноземця в Україну. Тобто людина живе тут легально, працює і запрошує до себе своїх рідних. Вони витрачають великі гроші на оформлення візи, квитки. Тому така поведінка прикордонників дуже несправедлива. Зрозуміло: вони хочуть не допустити нелегалів в Україну. Але якщо людина захоче проникнути сюди, вона це зробить. А для чого тоді не пускати людей, які в'їжджають законно - питання відкрите.
Є проблеми із захистом іноземців. Часто правоохоронні органи не хочуть розслідувати справу про пограбування чи побиття африканців. Або, знайшовши винного, юридичними шляхами зменшують йому спосіб покарання. Тому багато іноземців навіть не звертаються в поліцію - адже це не буде варте витрачених зусиль.
3 
79692
Коментарі