Допити, колаборанти і пекло на блокпостах: як росіяни "обробляють" учителів на Запоріжжі

5

На тимчасово окупованих територіях Запорізької області загарбники взялися за освіту. До навчального року почали готувати школи ще з весни.

Окупанти схиляли до співпраці вчителів та шукали техніку і навчальні матеріали українською мовою, розповіла Gazeta.ua педагог 51-річна Ірина Сотнікова з міста Приморськ на Запоріжжі. Населений пункт окупований російськими загарбниками із березня.

Ірина Сотнікова – педагог вищої категорії, працювала в одній зі шкіл Приморська вчителькою початкових класів. Їй вдалося виїхати з міста разом з рідними. Родина осіла у тиловому місті України.

Педагог згодилася поспілкуватися напередодні нового навчального року. Розповіла, як їй вдалося виїхати з міста та про те, що зараз відбувається у її рідній школі.

Фото: Сторінка Ірини Сотнікової на Facebook

Відправною точкою став день 4 квітня. Тоді стало відомо про Бучу. Нас зібрала директорка: "В кого є діти — виїжджайте". На той момент нам повідомляли, що будуть деокуповувати (ЗСУ звільнятимуть від окупантів. – Gazeta.ua). Попереджали, що будуть сильні бої і тому треба виїхати.

Із колегою Яною о дев'ятій вечора вирішили, що їдемо. У мене нікого немає поза межами Приморська і їхати було нікуди. А в неї були далекі родичі в Полтаві. Зідзвонилася з ними, ті сказали: "Приїжджайте".

У мене є внучка 16-річна. Син помер. Тобто вона для мене – все. Я б нікуди не поїхала, якби не вона. Взяла з собою ще тьотю — вона опікун онука, сироти 15-річного. Ще була моя колега Яна і двоє її дівчат — 20 та 16 років. І оце ми сємь чєловєк в одну машину – я їх на задньому сидінні впихувала, один на одному сиділи. Я – за кермом.

Виїжджали довго. В Приморське проїхали два блокпости (окупантів. – Gazeta.ua). Далі до Токмака було спокійно. У Токмаці зібралася ціла колона, а на Василівку тоді чомусь не пускали. Нас повернули через Пологи. Дуже важко – 9 годин їхали цей відрізок від Токмака до Пологів (трохи більше 55 км. – Gazeta.ua). На кожному блокпості перетрушували нам машину.

Пологи вже тоді були окуповані. Ми там проїхали 19 блокпостів. Перші три або чотири були російські – в смислі слов'янської зовнішності. А далі – Чечня стояла. Це був ад кромєшний! Дуже важко. Вони в нас їжу позабирали. Забулась, що колись хотіла поставити собі в машину відеореєстратор. Він у мене у коробці й лежав у бардачку. Багато їх заглядали в машину й не бачили, а один заглянув дуже низько, побачив і викинув.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

Було дуже страшно. Стріляли біля машини. Ми стояли в черзі на передостанній блокпост. Йшов чеченець з автоматом через плече. Наші погляди зустрілися. Мабуть, побачив переляк, чи ще щось... Мені казали: "Подаруй машину! Ми намалюємо букву Z і будемо їздить по Пологах". Я була вже тоді така зла і замучена, а хлопець – молодий. Може, це мене і спасло. Кажу йому: "Якщо буду повертатися і ти стоятимеш на цьому блокпосту – подарую". Він нічого не сказав, розвернувся і пішов. У мене старенька Opel Vectra. Але в Пологах ми бачили оці "мініки" машинки (малолітражки. – Gazeta.ua). Заляпані, побиті, з цими літерами Z.

 

Забрали їжу всю, шо була: сало, консерви, навіть шоколадні цукерки. Мамі 11 квітня була річниця смерті. Вдома хотіла поминати. Не вийшло, то гребанула їх з собою – думаю, дівчатам роздам. Бачили, що дуже багато ліків у нас – я сама хворію і тітка хворіє моя. Питали ліки проти цукрового діабету. Сказала, що в нас таких немає. Повірили на слово.

До Запоріжжя з Приморська їхали більше 12 годин (відстань між населеними пунктами 230 км. – Gazeta.ua). Виїхали о 9-й ранку, а приїхали, коли вже була комендантська година. У Запоріжжі нас прийняли в "Епіцентрі", зареєстрували. В дитсадок відвезли, ми там переночували. Наступного дня поїхали на Полтаву.

У Полтаві нас прийняли родичі моєї колеги. Дали ключі від квартири друзів, які виїхали в Німеччину. Мирослава, яка нас прийняла, сказала, що ніби щось відчувала. Подзвонила цій жіночці, яка в неї працювала, і попросила залишити ключі від квартири. А тут ми приїхали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Возлє моїх окон був "прильот". Начався страшний пожар" – про що говорять переселенці в черзі по їжу в Полтаві

Нам, вчителям, оплатили перший відрізок відпустки. На них протрималися якийсь час. Потім дали другу частину відпустки. Нам держава платить зарплатню, як педагогам. Ми виїхали у квітні, але закінчували навчальний рік дистанційно. В цьому році я випустила 4-й клас. Вже набрала новий – вдома, на окупованій території. 19 першокласників прийшли у мій український клас. Мене там знає кожен.

У класу, який я випустила, вже є новий класний керівник – з нашого колективу, нашої української школи. З усіх колег, а нас було 51 учитель, майже всі залишилися. Не зголосилися йти працювати до окупантів. За винятком чотирьох, які перервали контракт зі школою.

Були в нас три вчительки молоді. Директорка сказала, що може ми їх якось недогледіли і недовиховали, що вони таке роблять. Але працювала в нас жіночка, якій 70 років. Говорила чистісінькою українською мовою. І ця Тамара написала в чаті: "Я не можу піти проти сім'ї". Діждалася усіх виплат і за три дні оголосила, що вона перериває контракт зі школою. От цього я не розумію: як люди можуть бути так впевнені, що вони (російська окупаційна влада. – Gazeta.ua) прийшли назавжди? У мене немає відповіді.

Оці три молоді сподівалися, що їх приймуть у російську школу. Ходили, а їх не взяли. Там директори міняються ледь не щотижня. Може, вони черговій директорці не сподобалися. Одна з них вже просилася назад, типу "ошиблась". Наша директорка сказала: "Ні. Це не ті помилки, які можна зробити, а потім попросити за них пробачення". І не прийняла.

До кожного вчителя окупанти приходили додому. Шукали техніку, забирали з собою, проводили допити. У нас школа дуже добре оснащена комп'ютерною технікою. Чотири роки тому заклад виграв конкурс і Великобританія завезла нам усю електроніку: два комп'ютерні класи, інтерактивні дошки, ноутбук у кожному класі. Три роки тому ми створили потужну дистанційну платформу. Вона існує як окрема одиниця. У нас увесь матеріал напрацьований. Наша адміністрація на виїзді – сама в змозі розсилати дітям завдання. І ніхто, окрім учня, вчителя і адміністрації, не має доступу до цієї платформи.

Коли 4 квітня директорка нас зібрала, то кожному віддала ноутбуки, проєктори на збереження. Хто міг – позабирали всю техніку з комп'ютерних класів. Вона всю оргтехніку, що можна було вивезти - забрала і вивезла.

Школа в нас була – лялечка. Щойно завершили ремонт – і ззовні, і всередині. І коли росіяни прийшли і побачили, що немає нічого, то завучів усіх трьох і директорку тягали на допити. Їх закривали, проводили з ними бесіди. Питали: "Де техніка?" Немає! Після цього вона (директорка. – Gazeta.ua) поїхала і все, що можна було вивезти – зібрала та перевезла в Запоріжжя. Не знаю, яким чином.

 

Моїх учнів, які пішли в п'ятий клас, було 32. Дистанційно записалися з них 26. Це ті, хто виїхали і ті, хто залишилися, але не хочуть іти в російську школу. Не знаю, чи заставлять батьків (щоб віддали дітей у російську школу, створену окупантською владою. – Gazeta.ua). Подивимось, як воно буде далі, але у нашій школі з 800 учнів 380 було заяв на дистанційку.

Не всі родини з дітьми виїхали. Залишилися деякі молоді сім'ї. Онучку я забрала, а її мати залишилася в окупації, бо в неї був старенький лежачий батько. Вона його там вже поховала. Я її кличу до нас, а вона мені: "Ма, я просто уже не поеду, дело принципа". А батьки першачків – молоді люди віком від 25 до 35 років. У декого немає грошей, щоб виїхати. Багато хто мають таку ж принципову позицію.

Колаборантів – багато. Ми з колегами зідзвонюємося. Кажуть: "Ми вже пошепки розмовляємо, боїмося, що хтось десь щось почує". Багато людей виїхали, а з тих, хто залишився – половина колаборантів. Задаюся питанням, що ними керує. В одному з телеграм-каналів Приморська часто публікують фотографії та біографії зрадників. У мене є знайома сім'я, з якими ми тісно спілкувалися. І тут вдруг їхні фото бачу на цьому телеграм-каналі. Не знаю, чого їм не вистачало.

У стінах нашої школи окупанти відкривають свою. Укомплектували штат, готуються до початку нового навчального року. Завезених з Росії вчителів немає – тільки місцеві. Позбирали пенсіонерів з усього району. А ті погодилися викладати російською.

 

У мене дві двоюрідні сестри. Одна жила в Маріуполі на лівому березі – в Росії вже. Поїхала сама (з міста. – Gazeta.ua), а син з донькою залишилися. Збиралися слідом за нею виїхати і вже не змогли. З ними в березні зв'язок перервався. Я по усіх групах пошуку рідних розкидала інформацію про племінників. Знайшлися самі – за пару місяців зателефонували і сказали що живі-здорові. Влаштувалися в Росії.

Друга сестра живе в селищі Ялта неподалік Маріуполя. Російські війська прийняла з розкритими обіймами. Ми перестали з нею спілкуватися. Вона мені в останню нашу розмову сказала: "Что вы сидите в Полтаве? Вам делать нечего? Вова (чоловік) ездил по твоей улице – твой дом стоит". А у мене будинок якраз над трасою Одеса – Рені. Сестра закликала їхати на окуповану територію: "Мы уже получаем русские зарплаты, мамка получила русскую пенсию". Моя ж тітка, рідна сестра її матері – тут зі мною, в Полтаві. Вона їм, звісно, наваляла по телефону все, що про них думає. Більше не спілкуємося з тими родичами.

У Приморську такий шалений супротив, що, мабуть, можуть позаздрити і великі міста. Маю на увазі наших партизанів. Впевнена, що ЗСУ нас скоро звільнять, вигонять тих загарбників і з їх поплічників спитають за все, що наробили.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Махновці, списки зрадників і українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть

Дуже хочу додому. Ми все відбудуємо і піднімемо – буде краще ніж було. У нас там усе є. Ми тільки чекаємо можливості повернутися.

×