"Возлє моїх окон був "прильот". Начався страшний пожар" – про що говорять переселенці в черзі по їжу в Полтаві

16

Мільйони людей покинули свої міста, села й селища, які стали епіцентром бойових дій з 24 лютого. Чимало з них опинилися на межі гуманітарної катастрофи, не маючи іншого житла й фінансів навіть на регулярну купівлю достатньої кількості продуктів.

Частково розв'язувати проблеми з харчуванням переселенців узялася неприбуткова громадська організація World Central Kitchen. Вона була заснована 2010-го в США й спеціалізується на безплатному забезпеченні гарячими обідами людей у країнах, які постраждали через природні катаклізми й катастрофи. Україна стала першою державою, де волонтери організації працюють з постраждалими внаслідок війни.

Партнерами організації стали підприємці, які, отримуючи фінансову підтримку від World Central Kitchen, організовують харчування для переселенців на місцях.

Одним з великих міст, де масово безплатно годують переселенців, стала Полтава. З початку повномасштабної війни обласний центр прийняв чи не найбільше утікачів від війни з Харківщини й Сумщини.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в одному із закладів Полтави, де переселенців безплатно годують. Послухала, про що в черзі по їжу говорять люди й дізналася їхні історії.

ЧЕРГА ПО ЇЖУ

На великій парковці перед арткафе Open Kitchen не видно жодного натовпу. До дверей із зображенням чоловіка з гітарою (гітариста британського гурту Placebo Браяна Молко. – Gazeta.ua), люди підходять по одному чи по двоє. Спочатку заглядають всередину й тільки потім заходять.

Фото: Ольа Стенько

За дверима сходи на другий поверх. Пахне їжею. Зібралася невелика черга до вбиральні, двері якої відчинені навстіж – люди миють руки перед обідом.

Зала кафе – неширокий видовжений відкритий простір, щільно заставлений квадратними столиками. Ліворуч за парапетом – порожнеча над сходами, праворуч стіна, за якою розташована кухня. У протилежному кінці приміщення – велике вікно, на якому висять два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний. Частина зали біля вікон огороджена. Там на невисокій сцені складена вся звукова апаратура, яку раніше використовували для концертів. Праворуч за рогом барна стійка. Раніше тут готували коктейлі та каву, нині реєструють переселенців.

Опівдні в кафе доволі людно. За столиками, заставленими тарілками, обідають частина переселенців. Інші ж стоять у черзі, яка звивається в декілька загинів, місцями нагадує безладний натовп. Хтось стоїть, хтось сидить на стільцях чи високих барних табуретах. Але кожен знає, хто попереду й кого треба тримати в полі зору. У багатьох людей із собою пакети з порожніми ємностями для їжі.

Смачно пахне пловом і капустяним салатом. Чути роботу телевізора – єдині новини транслюють через проєктор на білій стіні над входом. Люди в черзі практично ні про що не говорять між собою, здебільшого гортають смартфони.

– Подождите, за этим мужчиной мы, а вы за нами. Нужно было смотреть, за кем занимаете очередь, – доволі голосно говорить комусь повнувата брюнетка років 40 у строкатій футболці й джинсових капрі.

Поправляє на плечі полотняну сумку-шопер, у руках тримає пакет з порожніми пластиковими судочками.

– Хто крайній? – до натовпу підходить сива худорлява жінка.

– Токашо хто-то приходил, спрашивал и пошел. Если не придет, будете за нами, – з типовим харківським акцентом відповідає чоловік років 65 у червоно-білій картатій сорочці з коротким рукавом.

Сидить на барному табуреті, обпершись спиною на високий темний стіл з табличкою "Зарезервовано". Праворуч від нього сидить невисока жінка з акуратною короткою стрижкою.

Аплікація зі стразів у формі бабки на її синій футболці виблискує від світильників, що імітують лампи Едісона.

 

– Оце останні дні вони тут, потім припиняють свою роботу. Що будемо робити без них – не уявляю, – говорить 56-річна Антоніна Боровльова. – Сказали, шо в них немає больше срєдств нас кормить. Прийдеться самій вдома готовить, куплять продукти. Я пенсіонерка і на мою пенсію треба прогодуватися втройом. А так, канєшна, зараз велика допомога: не покупаю те ж масло посне ілі слівочне. Беру трошки, чого не хватає. Можу дитині щось доготовить – той же блінчік піджарить. А ми можем і не все поїсти, шо отсюда принесем. На другий раз хватає.

Антоніна Миколаївна – вимушена переселенка. Разом із чоловіком та онуком приїхали з Харкова, де з родиною доньки жили на околиці міста в Холодногірському районі неподалік від траси, що веде в бік російського Бєлгорода.

– Фєвраль (після 24 лютого. – Gazeta.ua) і март дуже почали бомбить, літали постоянно над головой ракети, – розповідає жінка зі сльозами на очах. – Возлє нас вагоноремонтний і дальше танковий завод. І його почали бомбить. Туди були прильоти, повиносило всі дома. У мене онук 4 года, кричав: "Бабуля, за шо дяді нас убивають?" Сховища в нас нема, ми прятались в коридорі за трьома стєнами. З верхнього другого етажа до нас сусіди спускалися.

Під час щоденних обстрілів люди бачили, як летять і падають ракети. Від вибухів усе здригалося. Коли в сусідній будинок влучив снаряд, то нашу двоповерхівку, посікло уламками, а ударна хвиля вибила вікна, пригадує Боровльова. Після такого родина швидко зібралася та 8 квітня виїхала до Полтави.

– Дочка трохи з нами пожила, а потім повернулася. Бо їй треба було на роботу – вони з чоловіком желєзнодорожніки, – веде далі Антоніна Миколаївна. – Через 10 днів приїхала нас провідати. Це перед Паскою, 23 числа. І в цей день прямо возлє моїх окон був прильот. Розірвався распрєдєлітєльний щіт газовий, начався страшний пожар. Спасло тіки те, шо в домі стіни 70 сантиметрів товщиною – не розвалилися, а дали тіки трєщіни. Всі двері та вікна повилітали. Організація (залізниця. – Gazeta.ua) позабивала все вибите. Ми за свої гроші, на свій страх і риск вставили вікна.

Компенсацію за розбитий будинок від держави не отримали, хоча й заповнили форму в "Дії". Від залізниці дали допомогу – 4 тис. грн.

Нині в Полтаві живуть у вільній квартирі знайомих. Платять лише комунальні. Завдяки цьому вдається виживати, зізнається Антоніна Миколаївна. Бо із чоловіком – пенсіонери. Мають 2 тис. грн кожен щомісячної допомоги від держави й іноді отримують продуктові набори від міськради й різних організацій.

 

– Про це місце чисто случайно взнали, люди в тролейбусі підсказали. Ми приїхали, попробували і нам понравилося. Дуже вкусно кормлять. Разнообразно: супи, борщі, рассольніки. Дають гречку даже, яка зараз дорога. Хочеш – тута кушай, хочеш – можеш з собою взяти. Када первий раз приїжджаєш і тобі ні в шо взяти, вони дають судочки. Но потом їх нада вернути. На наші судочки вони нам приліпили наклєйку, – жінка розкриває темно-синю жіночу сумку дістає звідти пакет, а з нього – пластикові судки з напівстертими від часу наліпками з логотипом World Central Kitchen. – Я зараз не буду кушать тут за століком. Принесу додому і ми все утрьох покушаєм.

Виявляється, так тут робить багато хто з людей – беруть порції додому. У кафе не заперечують. Головна умова – реєстрація. Треба надати паспорт та оригінал довідки внутрішньо переміщеної особи.

КРОК НАЗУСТРІЧ

Серед натовпу в кафе – до 10 дітей шкільного віку. За одним зі столиків обідають жінка в смугастій трикотажній сукні та її син років восьми.

– Сьогодні дуже смачний суп з грибами. Плов і салат. Порції великі, можна наєсться, – говорить жінка, не представляється.

– У вас свободно? Можно присесть? – до столика підходить і відсуває стілець бородатий чоловік років 50 у коротких спортивних чорних шортах і гумових капцях. Невелику сумку перекинув навскоси через плече й шию, чорні окуляри повісив на комірець сірої бавовняної футболки.

– Та пожалуйста, – не відриваючись від їжі говорить жінка.

 

У черзі до віконця видачі їжі стоїть молодий круглолицій засмаглий коротко стрижений брюнет у чорних шортах і футболці-безрукавці.

– З Краматорска ми приехали в апреле. Там обстрелы постоянные. Жить в принципе можно – люди пооставались в городе. Но опасно очень, – говорить 31-річний Дмитро Дудник.

Приїхав з матір'ю, бо не мав можливості виїхати за кордон, натомість відправив туди дружину й дітей.

Краматорськ був комфортним містом для життя після подій 2014-го. Україна його відновлювала й відбудовувала. Містяни до останнього не вірили, що буде повномасштабна російсько-українська війна, зізнається Дмитро.

– Думали, что может и будет что-то. Но такого не могли предугадать, – веде далі Дудник. – Мы и не планировали выезжать, но после очередного обстрела остались без окон. В один момент схватили кое-какие вещи, заскочили в машину и поехали. Сразу в Полтаву – к знакомым. Живем в их квартире, отдельно.

На обіди до кафе ходить пішки – щодня близько 4 км. Зізнається: це єдина можливість їм з матір'ю повноцінно поїсти. Вона пенсіонерка, отримує мінімальну пенсію, на яку вдвох ледь виживають. Чоловік не може знайти роботу – за фахом майстер з механічного обробітку металу. До центру зайнятості не звертався, але за оголошеннями роботи за фахом для нього поки не знайшлося.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Замість АТБ тепер АБЦ. Скрізь машини з буквами Z" – про що говорять у Києві в одному з найбільших ТРЦ Європи

Трохи далі, на краєчку диванчика, оббитого шкірзамом кольору чаю з молоком, сидить літня жінка. В її коротко стриженому волоссі з-поміж сивини проглядає ще натуральний темно-русявий колір, на обличчі – пудра, брови тонко підведені "півмісяцем" чорним олівцем. Одягнена в легку бавовняну блузку з оборкою на грудях м'ятного кольору й довгу простору спідницю в тон.

– Це дуже гарний крок цього кафе назустріч людям. Годують дуже гарно. Раніше ми не користувалися їх послугами, з продуктами було краще. А зараз все подорожчало, тому почали йти сюди, – говорить 71-річна полтавка Тетяна.

 

Живе неподалік і щодня приходить до кафе по їжу. Не для себе. До неї приїхали родичі – сестри й племінники з Харківщини. Усі – літнього віку, мають хвороби й не знають міста. Тож вона зареєструвала їхні документи й щодня приносить їм страви.

ЧОЛОВІКИ БЕЗ РОБОТИ

Поруч на маленький столик ставить спортивний салатовий наплічник худорлявий молодий чоловік з рідкою каштановою борідкою. Одягнений у джинси й світлу сорочку навипуск із закатаними до ліктя рукавами. На голові – джинсовий капелюх з тонкими крисами. Складає в рюкзак пакет із судочками з їжею. Закидує рюкзак на праве плече. Спускаючись сходами до виходу, складає руки в кишені.

Слідом за ним, шльопаючи в'єтнамками по гранітних сходах, йде його товариш у білій майці й шортах до коліна, дорогою надіваючи на спину яскраво блакитний наплічник. Теж має бороду – світло-пшеничну, як і коротко острижене волосся.

Вийшовши на вулицю, блондин дістає з кишені пачку, а звідти – цигарку кремового кольору з фільтром. Затягується з насолодою.

– Я приехал из Харькова. Я безработный. И там у меня тоже не было работы. Я понятия не имею, что у меня с квартирой в Харькове, доставшейся от бабушки, – розповідає брюнет, 38-річний Андрій. – Я бы там оставался и до сегодня, но мои родители-пенсионеры загрузили вещи в машину, в приказном порядке мне сказали, что еду с ними в Полтаву. Живем здесь у знакомых по рабочим связям отца. Снимаем квартиру – помогаем бабушке инвалиду второй группы, с которой живем.

За фахом Андрій економіст. Певний час працював у Харкові оператором аміачної установки. У Полтаві живуть завдяки пенсії батьків і продуктам, які отримують у вигляді гуманітарної допомоги. Мріє повернутися до Харкова. Але на це потрібні гроші, а роботи – катма, стверджує переселенець. Шукає заробіток серед знайомих і в інтернеті. До служби зайнятості не звертався. Єдиний дохід – 2 тис. грн на місяць соцдопомоги від держави.

– А там нічого й не пропонують (у службі зайнятості. – Gazeta.ua). Якісь вантажники, важка некваліфікована праця. Я зареєструвався, декілька разів ходив, щоб стати на облік, – долучається до розмови блондин.

Зареєструвався через "Дію". Йому зателефонували й запросили на консультацію. У центрі зайнятості потрапив до інспектора. Дстав відповідь, що за його фахом, телерадіокомунікації, вакансії немає.

 

– Сказала, шо можуть предложити сезонні роботи. Напрімєр, косить траву в городє. Зарплату назвали 9700. Но я нікада цього не робив. І відмовився, – говорить 34-річний Костянтин.

Він родом з Прилук. У день, коли росіяни вторглися в Україну, був у родичів у селі за 5 км від кордону з Росією. Вранці вийшов надвір викурити цигарку і побачив, як вулицею за парканом їдуть танки з літерою Z на борту. Пізніше зрозумів, що колона тягнеться з Росії.

– Не було окупації. Вони просто проїхали через нас. Ми суткі виждали, потім вскочили в машину і полями-лісами добралися в Прилуки. Там почули шо з Черніговом і дізналися, шо уже Ніжин началі біть. Зупинилися в бабушки за Прилуками в селі Журавка. Два дня побилі там і я говорю: "Да нєт, так нєльзя больше. Єдєм в Полтаву", – розповідає Костянтин.

Полтаву обрав для евакуації, бо друг має тут квартиру, яка стояла порожня, додає чоловік. Вивіз батьків, дружину й дітей. Щоб усі розмістилися, почали знімати додаткову однокімнатну квартиру за 4 тис. грн.

По їжу до кафе Костянтин ходить щодня – бере навинос. Для дітей.

– У мене їх троє. Двоє своїх – дочки-блізняшки, їм 10 років. І хлопець 8-річний. Син мого товариша. Він у поліції служить, виїхати не може й вивезти дитину. А його жінка помахала ручкой года чотири назад і уїхала за граніцу, – пояснює чоловік.

Зараз живе на виплати від держави: 2 тис. грн на кожного дорослого й 3 тис. грн на кожну дитину. Вже записав дітей у школу, каже. І сподівається, що навчання буде очним.

 

ДИСТАНЦІЙНЕ НАВЧАННЯ

Мешканка міста Приморськ Бердянського району Запорізької області 51-річна Ірина Сотнікова натомість розраховує на дистанційне навчання у школах. Вчителька молодших класів виїхала у квітні з окупованого росіянами міста разом з подругою Яною, яка має в Полтаві родичів.

– 4 квітня нас директорка зібрала в школі: "У кого є діти – виїжджайте". Тоді якраз почули про трагедію Бучі, – говорить Ірина. – Ми сподівалися, що нас за два тижні максимум деокупують. Вони (російська армія. – Gazeta.ua) спочатку просто проїхали через нас і все. А потім наші військові сказали, що в нас будуть сильні бої. Ввечері зателефонувала колега і запропонувала виїжджати з дітьми. У мене ніде, окрім Приморська, нікого немає. А в неї – родичі в Полтаві, які сказали: "Приїжджайте". Я взяла з собою онучку 16-річну та свою тьотю, вона опікунка онука – сироти 15-річного. Яна поїхала з двома своїми доньками – 20 і 16 років. Отак всімох запхалися в мою стареньку машину і виїхали.

Біженців прийняли Мирослава Вовк і Володимир Яковенко – власники кафе Open Kitchen. Спочатку просто віддали ключі від квартири своїх друзів, які виїхали в Німеччину. Коли ж власники повернулися до Полтави, Мирослава допомогла біженцям знайти орендне житло за невеликі гроші. І дала роботу в кафе.

Говоримо в невеличкому закапелку зали, який використовують для господарських потреб. Тут на білій плитці підлоги лежать великі сітчасті мішки з овочами – капустою, морквою, картоплею. На стільці у двох пластикових білих відрах жовтогарячою горою лежить начищена морква.

Ірина Степанівна зсипає в одне з відер із червоної пластикової гнучкої підкладки нарізану цибулю та відкладає на невеликий столик, за яким сидить, кухарський ніж.

 

Розповідає, що навесні дистанційно випустила 4-й клас. А на новий навчальний рік вже набрала нових першачків.

– Я набрала в себе вдома, на нині окупованій території, 19 учнів першокласників. Навчатимуться дистанційно. Активно готуюся до початку навчального року, – каже Ірина Сотнікова (монолог учительки, що виїхала з окупованої території читайте згодом на Gazeta.ua).

У кафе, яке годує переселенців, учителька з Приморська працює п'ять місяців. В її щоденні обов'язки входить допомога на кухні – чищення та нарізання овочів до приготування їжі, іноді допомагає з прибиранням і миттям посуду.

– У нас є щоденна рутинна робота й кожен знає, що має робити. Якщо потрібна допомога на інших ділянках – двічі просити не треба. Люди самі беруть і роблять, – проходячи повз, зупиняється поруч невисока жвава жінка з великими виразними очима.

Її світле волосся ретельно підібрано під чорний трикотажний баф із зображенням усмішки черепа, який жінка використовує як кухарську шапочку. Одягнена в брендовану World Central Kitchen футболку кольору хакі із зображенням українського прапора на лівому плечі. З-під короткого рукава видно татуювання у вигляді квітки орхідеї.

– Це дика орхідея. Дика, бо із зубами, – побачивши мій зацікавлений погляд, посміхається Мирослава Вовк і запрошує на кухню.

ВІДКРИТА КУХНЯ

Простір у відносно невеликому приміщенні кухні добре організований. УВздовж стін – шафа для готових страв, холодильник, морозильна камера, мийка, стіл і стелажі. У центрі – електрична плита під ковпаком-витяжкою. На ній у великих каструлях готуються різні страви: у двох вариться свіже м'ясо на бульйон для борщу. В одному – узвар. Ще дві трохи менші каструлі накриті кришками.

– Дивися, які в мене руки – суцільні мозолі. Це від ножа та баняків. Водянки були ще, та давно посходили, – знімає блакитні нітрилові рукавички та показує долоню Мирослава. – В нас кожен день нове меню, протягом тижня не повторюється.

Для розмови переходимо в робочий кабінет. У передпокої на маленькому столі є комп'ютер і кавоварка. У кімнаті – стелаж з кількома десятками пляшок алкоголю, що його зняли з бару. Два диванчики з обідньої зали. У протилежному кінці кімнати просто на підлозі лежить бронежилет, аптечка, стоять якісь пакети й сумки, кілька поліетиленових мішків з ковдрами й подушками, банки з консервацією.

Мирослава – успішна бізнес-леді, власниця юридичної фірми. Концептуальне кафе відкрила разом зі своїм бізнес-партнером. У будні до повномасштабної війни тут годували бізнес-ланчами працівників навколишніх офісів і магазинів. А вечорами декілька разів на тиждень збирали аншлаги на гучні концерти. Артисти приїжджали не лише з усіє України, а й з-за кордону.

 

Коли в Україні почалися карантинні обмеження закладу Мирослави вдалося встояти. Але він закрився з початку повномасштабної агресії РФ. Працюють лише на гуманітарну місію.

– 23 лютого я виставила пост у фейсбуці, що ми безплатно годуємо ЗСУ і поліцію. 24-го у нас тут все було забите продуктами. Усі почали зносити: консервацію, овочі, крупи, макарони. Ми розробляли за вечір по чотири кабана – люди привозили. А ще – буржуйки і балони з газом, у нас досі стоять про всяк випадок. За два дня у нас було чим годувати до півтори тисячі людей. Перші місяці годували солдатів і Нацполіцію, що тоді стояла на блокпостах. Готували їм тричі на день, – розповідає Мирослава.

На волонтерських запасах протрималися до 20 березня. Об'єднали навколо багато містян: одні звозили продукти, інші безплатно працювали з ранку до пізнього вечора. На кухню стали успішні люди, чиї бізнеси зупинилися через війну: рекламісти, турагенти та інші.

– Тоді мене накрив період психоемоційного спаду, якоїсь безпросвітної безнадії. Опускалися руки. І я, щоб зібрати себе докупи, вирішила таки зробити фотосесію в українському стилі. Планувала її давно та через початок війни відклала. Сфотографувалася з банкою огірків і виставила допис, що нам не вистачає закруток і якщо хтось може, то поділіться, – веде далі рестораторка.

Це допис побачило багато людей і серед них – хтось з партнерів благодійної організації World Central Kitchen. Через ланцюжок знайомих Мирослава сконтактувала з представниками місії в Україні, заповнила заявку, а також багато документів – розрахунків, планів і калькуляцій. Мала довести, що її заклад справиться з місією. Коли всі перевірки й документальні погодження завершилися, отримали перший транш.

– Знаєш, як важко? Ми приходили вдосвіта, перша відгрузка о 7:00, остання – о 18:00. А поки все отут ще поробиш. Ще вдома до другої ночі три дні розбиралася з цими документами. Ридала, декілька разів хотіла кинути, бо просто вже сил не було. Мені допомагали друзі, був і аудитор – кума Леся. І ми це зробили, – жінка закусює нижню губу.

 

З початку квітня заклад повністю почав працювати в рамках міжнародного гуманітарного проєкту. Годувати винятково переселенців почали з 1 червня – з того моменту, як військові повністю налагодили продуктове постачання та відмовилися від співпраці.

З благодійною організацією, каже Мирослава, погоджують усе: меню, кількість порцій, їхню ціну. У вартість закладені всі базові витрати: закупівля продуктів, оплата оренди приміщення та комунальних платежів, заробітна працівникам. Невисока, зізнається підприємиця, але й не мінімальна. Кухарі отримують 400 грн на день, помічники на кухні – 200 грн. Звіт до WCK надсилає щодня: кількість виданих порцій, вартість, витрати тощо. Організація має можливість перевірити отримувачів допомоги – реєстраційні дані передають їм. З часом кількість людей, яких можуть годувати, поступово зменшувалася.

– Спочатку ліміт – максимальна кількість порцій, які можемо готувати на день – нам встановили 1500. Та з 1 липня це вже було 700, з 1 серпня – 500 порцій на день. Щоб довше протриматися в Україні та надавати допомогу тим, хто більш потерпає від гуманітарної ситуації, вирішили закрити всі пункти в центральній і західній частині України. Залишили лише області поруч з лінією фронту. За два тижні нас попередили, що фінансування припиняють.

Кількість порцій згортали поступово коштом харчування, яке возили в заклади освіти, де тимчасово розмістили переселенців. Їх переважно годували ввечері. Відмовляти нікому не довелося напряму: якщо вже людина прийшла в приймальні години, то якусь їжу для неї обов'язково знаходили. Водночас Мирослава попередила про скорочення і попросила тих, хто має можливість їсти в іншому місці, не приходити й залишити їжу для родин з дітьми й тих, хто не в змозі самотужки повноцінно харчуватися.

Дізнавшись про закриття проєкту, жінка вийшла на сцену в залі.

– О 12:00 всі прийшли, сіли за столики та стали в чергу. Взяла мікрофон, попросила уваги. Розповіла про наш заклад та нашу роботу. Сказала людям, що годувати їх – не обов'язок фонду, а добровільно взята на себе допомога. У мене, кажу, грошей вже немає. У волонтерів ресурси теж вичерпані. Ми придумали таке: за мінімальну ціну, щоб хоч трохи оплатити оренду, готувати обіди. Люди їстимуть, заплативши за обід 40 гривень, а я зобов'язуюся годувати їх так само ситно і смачно, навіть краще. Це був мій крик душі – говорила довго і натхненно. Коли завершила – аплодували, – згадує.

Запропонувала людям записуватися у список. Зголосилися близько 20 осіб. Мирослава мріє, що дотягнуть до перемоги, а тоді підуть концерти й запрацюють навколишні офіси й бізнес буде врятовано.

 

– Чи маєте фідбек від людей? Є ті, хто не задоволений чи на щось скаржиться? Часто дякують? – розпитую.

– Люди чубляться не з нами, а між собою. Наприклад, за чергу – хто за ким стояв. Часто – російською. Тоді виходжу до них і оголошую, що в нас російською не говорять: "Лише українською. Або мовчіть". Для тих, хто хоче посваритися, створили стіну української лайки. Нам, буває, що дякують. А хтось мовчки поїв і пішов – навіть тарілку не прибирає зі столу за собою. Двоє людей наступного дня, коли оголосила про закриття проєкту, привезли чотири пакети по п'ять кілограмів рису. Сказали, що я стараюся і годую більше людей, ніж ліміт. Ще багато людей пропонували свою фізичну допомогу.

До розмови несподівано долучається Володимир Яковенко – сивий чоловік кремезної статури в чорній футболці з принтом у вигляді українського прапору й напису: "Доброго вечора, ми з України". Виглядає з передпокою через одвірок без дверей.

– Щодо фідбеку розкажу тобі таку історію. Ми були у Львові на форумі World Central Kitchen. У брендованих футболках увечері пішли поїсти в "Реберню". Чоловік за сусіднім столиком побачив нас і підійшов спитати, чи правда маємо стосунок до цієї організації, – говорить Володимир. – Розповів йому, чим займаємося в Полтаві. Він сказав: "Якби не ця організація, ми би померли від голоду. Передайте їм мою подяку". Виявилося, чоловік з Маріуполя. Він пішов, а ми сиділи за столом і плакали.

×