"Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

11

Росіяни вторгнулися в місто Токмак Запорізької області 26 лютого. Після кількаденних боїв окупували місто й почали встановлювати там свої порядки.

Частина місцевих виїхала впродовж наступних тижнів. Серед тих, хто покинув Токмак, опинилася й місцева жителька 39-річна Ольга Васильєва. Вона змогла евакуюватися 22 квітня з 14-річним сином і собакою. Нині мешкає в Полтаві та щодня спілкується з рідними й друзями, які залишилися в окупації.

Ольга погодилася поговорити з кореспонденткою Gazeta.ua. Розповіла про те, як тікала з окупованого міста та що зараз відбувається в Токмаку.

Невисока жвава худорлява жінка в коротких темно-сірих джинсових шортах і білій футболці з принтом під час зустрічі відразу попереджує: українську розуміє, але спілкується російською.

Нас окупували 26 лютого. Бої були на окружній два дні. Але наш мер (57-річний Ігор Котелевський помер 7 травня. – Gazeta.ua) під'їхав до них (росіян. – Gazeta.ua) і попросив, щоб проїхали окраїною і не бомбили. І вони заїхали без війни. Нашу тероборону "посунули" на Василівку в бік Запоріжжя. Ми досі не можемо з'ясувати: чому наші хлопці пішли далі, а не стали захищати рідне місто?

Я приватний підприємець і орендувала приміщення, щоб відкрити свою перукарню. Росіяни в Токмаку взяли повністю ринок і всі салони. Живуть, як у себе вдома. Займають і квартири, будинки. Тому з міста багато людей виїхали. Нас, ФОПів, вони викликали на збори й казали: "60 відсотків нам платити, а 40 відсотків – ваші". Контролювала все їхня комендатура. У моєї знайомої вони "віджали" сауну – спортивний комплекс з басейнами. Прийшли додому з ультиматумом: віддавай ключі або буде погано.

 

Деякі місцеві мешканці підтримують (окупаційну владу. – Gazeta.ua). Раніше про це не висловлювалися, а почали це робити лише зараз, коли прийшла російська армія. Як наш мер, якому 17 червня було 40 днів з дня смерті. Його розстріляли (офіційної інформації від української сторони про причини смерті Котелевського немає. – Gazeta.ua). Він був з партії Януковича. При цьому не давав нам помирати – все було на благо. Було культурне місто.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Перемога - коли тризуб стоятиме на мавзолеї. А потім той мавзолей треба буде розвалити" - митець Юрій Журавель

Є люди, які ходять отримувати російську гуманітарку. Дякували, що Росія їх рятує. Серед них практично немає людей мого віку – переважно пенсіонери. Містяни мого віку і молодші загалом уже виїхали. З усього місцевого населення, не враховуючи заїжджих маріупольців, лишилося відсотків 15.

 

На моїх очах забрали трьох чоловіків. Один з них знайомий – Олександр Макаренко, який тримав біля мене бізнес – комп'ютерний клуб, послуги ксерокопії. Потім троє чоловіків у формі ФСБ залетіли в мій салон. Всі слов'янської зовнішності, високі, міцні. Погляди в них були звірячі. Вони подумали, що Саша вийшов від мене. Влаштували допит. А він просто біля мого ґанку поставив машину і йшов до свого приміщення.

Потім його привели до мене: "Ти його знаєш?". Відповіла, що ні. Бо інакше б "нарішала" йому смерть. Бо він – волонтер і патріот. Його мама ходила в комендатуру й молила, але не віддають навіть за гроші. Ми нічого про нього не знаємо. Не факт, що він живий.

 

Я зрозуміла, що треба тікати. Через Telegram-канали шукала волонтерів, чи людей які можуть відвезти нас до Запоріжжя. Знайшла людину, яка була підписана "Перевізник". Він мав вивезти з міста машину, яка приїхала з Маріуполя. В авто в Токмаку закінчився бензин, але її власниці вдалося дістатися Запоріжжя. Там вона переслала цьому чоловікові довіреність на машину. Щоб було менше проблем (з виїздом з Токмака. – Gazeta.ua), він збирав жінок, а краще жінок з дітьми. Вважалося, що так буде простіше виїхати. Тоді не було "зелених коридорів". Всі покидали місто на свій страх і ризик.

 

Так, як ми виїхали – ворогу не побажаю. Нам треба було подолати вісім блокпостів, щоб потрапити на українську територію. Перед нами теж рухалися люди. На одному з блокпостів в одних просто забрали мікроавтобус, сказавши, що в багажнику знайшли два патрони. Але, думаю, то була відмовка. Росіянам просто потрібні такі машини, щоб возити вантажі. Далі, на виїзді з одного села, перед нами розстріляли легкову Mazda, де їхали п'ятеро людей. Нижня частина була прошита чергами. Дивуюся, як водій зміг втекти. Не знаю, чи в тій машині всі лишилися живі, але вони змогли виїхати до Запоріжжя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Рогань - та сама Буча. Там стільки зґвалтованих жінок та дівчаток!" - родина з Харкова розповіла про пережиті жахіття

Була в натуральному шоці. І раптом бачу: з боку Пологів їде вантажний мікроавтобус. Кажу дитині: "Стій із собакою та сумкою". А сама біжу назустріч машині. Бачу на номерах український прапор і падаю посеред дороги на коліна. Авто спинилося. Біжу до водія: "Дядечко, врятуй!". Бо поруч було 40 чоловіків, які могли нас захопити й ґвалтувати на очах в дитини. Мене трусило від жаху.

Той чоловік мав бізнес у Пологах – овочевий магазин. Їхав по товар до себе в Оріхів. Погодився вивезти. Спочатку пропонував довезти до українського блокпоста в Оріхові. Мовляв, там наші військові придумають, куди вас доправити. Почала молити його і сказала, що в мене потяг о 17:00 (із Запоріжжя. – Gazeta.ua). Запропонувала п'ять тисяч гривень. Вмовила.

Дорогою минули ще один російський блокпост. Там було ще страшніше – зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі. Обшукали машину, перешерстили наші сумки – відкривали, перевертали й трусили. У мене забрали золото і 400 доларів. І чомусь документи на собаку. У дівчат так само, навіть продукти відібрали. В однієї – домашню консервацію. Особистий огляд жінкам не проводили. А чоловіків роздягали до трусів. Перевіряли всі синці, плями й татуювання. В усіх дивилися телефони. Перед поїздкою з них треба було обов'язково видалити всі фото, соцмережі й месенджери.

 

Зараз там (у Токмаку. – Gazeta.ua) відбувається страшне. Росія поставила свого мера – це місцевий, який "ліг" під РФ (15 квітня Ігор Котелевський повідомив, що відмовляється співпрацювати з окупаційною владою і склав повноваження. Виконувачем обов'язків був призначений 36-річний Володимир Вольвач. Раніше його двічі обирали на посаду міського голови Молочанська в Запорізькій області. 2010-го балотувався від "Партії регіонів", 2015 року – як безпартійний. 2020-го ішов від ОПЗЖ, але програв вибори. – Gazeta.ua). Це людина із сусіднього будинку, навчалися з ним в одній школі. Не можу сказати, що раніше відверто висловлював якісь проросійські погляди. Він просто любить гроші.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Є череп, а підходиш узяти – розсипається в прах" - історія волонтера з Охтирки, який дивом вижив у перший день повномасштабної війни

Зараз у Токмаку сміливо переробляють документи на приватну власність. Квартири таких як я - тих, хто виїхав і не має родичів чи сусідів які приглянуть за житлом - віддають у "рашу федерашу" і її представники заселяють туди своїх родичів під власними документами. Станом на 17 червня в місті багатьом знайомим пенсіонерам дали пенсію: 10 тисяч рублів. У них забрали українські паспорти і видали російські. Жодних заяв вони не писали – це автоматично.

 

Є в нас в місті великий мільйонер Олег Краснокутський. Тримає заправки, дальнобій, небезпечні вантажі. Все пальне возить зараз з Криму – газ, бензин, соляру. Має мережу продуктових супермаркетів. Не думаю, що він колаборант – він просто змушений, бо йому виїхати ніяк і гроші свої він не вивезе.

Наш найголовніший воєнком (військовий комісар у Токмаку. – Gazeta.ua) повністю хлопців здав. Навіть тих, хто мав тільки йти в армію. Коли заїжджали росіяни, він картотеку військкомату повністю їм здав. ЗСУ сказали, що дай Бог їм потрапити туди, то цієї людини в живих не буде.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни ходили по двоє. Ми чотирьох поклали" – у Малій Рогані селяни вбивали окупантів і виживали під глибинними бомбами

З Токмаком зараз нестабільний зв'язок. Їх глушать. Дають мобільний зв'язок на дві-три години й то не щодня. Інтернету немає. Також людей переводять на російських мобільних операторів. У Мелітополі їх уже запровадили. Батько був у місті минулого тижня на похоронах і бачив, що робиться. Там уже влаштували Росію.

Розрахуватися українською карткою можна обмежено. Лише на 200 гривень, якщо ця сума менша половини від загальної вартості покупки. Решта – готівкою. Банкоматів немає. Зняти гроші можна через валютників. Ти їм кидаєш на картку, а вони тобі дають готівку. Собі беруть 30 відсотків – 300 гривень з кожної тисячі.

Усе сильно дорого. Найдешевша ковбаса від 400 гривень. Цукерки-льодяники від 300. Щоб роз'яснити за ціни, наведу приклад. Я хотіла спекти хліб і дістала в знайомих фермерів борошно. Дріжджі придбала через знайомих на хлібокомбінаті (він зупинився після окупації Токмаку. – Gazeta.ua). За кілограм віддала 900 гривень, хоча раніше коштували 100.

 

Фермерам, які саме в Токмаку або на околицях міста дали можливість провести посівну в супроводі російських БТРів. Але за умови 50 на 50 (половину врожаю треба віддати окупантам. – Gazeta.ua). У Токмацькому районі – у Пологах, Оріхові й навколишніх селах у хлопців відібрали імпортні комбайни, трактори. А із зерносховищ забрали зерно. Разом з тим, що готувалося до сівби. Все вивезли в Крим.

 

У деяких фермерів просто замінували поля – засіяти не дали. Комусь же дозволили провести посівну, але потім танками їздили по полю. Все, що зійшло, просто знищили. Або дали засіяти, а потім розстріляли поле мінами й артилерією, ракети туди пустили. На засіяних полях риють окопи й капоніри – облаштовують три лінії оборони.

Моя подруга займається теплицями в селі Кам'янка Дніпровська – вирощує огірки й помідори. У неї набрали стільки, скільки їм треба було овочів. Просто поставили перед фактом, дозволу не питали. У Молочанську на виїзді в бік Мелітополя є фермер, який продає огірки за безцінь – 1,50 гривні за кілограм. Йому ніде збути це за нормальні гроші в Токмацького районі. А вивозити нічого не дають.

 

Моя родичка працює в магазинах одягу в районі. Її хазяйка з Запоріжжя. Перед моїм від'їздом ми вмовили росіян, щоб дали нам забрати товар. Ми поїхали з перевіреними людьми й з усіх магазинів зібрали ці шмотки в один, щоб продавати. Треба було забрати й торгове обладнання – вітрини, вішаки, тремпелі. І все переправити в Запоріжжя. Але в комендатурі мені відповіли: "Ми нічого не дамо вивозити". В магазинах, які стали вільними, вони вже повідкривали свій бізнес. Торгують товарами з Росії.

Роботи немає. У місті заводи порізали на брухт і вивезли в бік Криму. Ливарне виробництво знищили. Нічого не працює.

Люди живуть по-різному. У селах Роботине, Новопрокопівка (неподалік від Токмака. – Gazeta.ua) люди конкретно постраждали. У них позабирали все, розстріляли дощенту житло. Рівняють із землею, як-от Маріуполь. Думаю, таким чином торують собі шлях на Запоріжжя. Людям же не дали альтернативи, куди переселитися. Просто вигнали з хат і зруйнували все. Кожен сам собі шукав прихисток. Хтось подався до Запоріжжя. Хтось до родичів до Токмака. Деякі залишилися – позалазили в погреби зруйнованих будинків. Виживають як можуть.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'яні окупанти, випалені квартири й "Россия" на паркані: як Тростянець оговтується після пережитих звірств

 

Хлопці із ЗСУ, які на Василівці стоять, – це всі наші, токмацькі. Вони знають у рідному місті кожен закуток. І розуміють: якщо почнуть гатити артою і вибивати росіян, то руйнуватимуть власні будинки, рідних друзів. Тому просуваються поступово, малим калібром. Але за нинішньої ситуації, мені здається, звільнять місто не скоро. У наших хлопців, які там стоять, немає того, чим треба зараз боротися (воювати. – Gazeta.ua).

Позавчора дізналася, що в бою загинув мій близький друг, який був за брата. Це сильно страшно – назавжди втрачати близьких. Але я дуже вдячна нашим хлопцям і усім, хто захищає нас за те, що є міста, де зараз тихе й спокійне життя.

Думаю, вони (росіяни. – Gazeta.ua) хочуть захопити Запоріжжя і зробити тут ЗНР. У середмістя вони заселяються. Зробили там для себе "родіну". Мені батько вчора сказав, що якби я захотіла повернутися до своєї квартири, то мала б про заселення ще просити. Написати заяву до окупаційної комендатури, щоб вони розглянули. І заплатити 15 тисяч гривень.

 

У мене родичі в Росії. До останніх подій спілкувалися нормально, про Донецьк і Луганськ не говорили. Коли вже влаштувалася в Полтаві, то одного дня спілкувалася в месенджері з друзями із ЗСУ, як раптом мені телефонують з невідомого українського номера. Чомусь аж серце защемило. Беру трубку – мене запитують на ім'я і по батькові. Російська мова. Я злякалася і поклала слухавку. З'ясувалося, телефонував мій двоюрідний брат, який живе в Краснодарському краї. Приїхав на танку й з автоматом в моє місто. Сказав: "Мы тебя освобождать пришли от нацистов и бандер". Я йому пояснювала, що спокійно жила й моя країна самодостатня та незалежна, яка всім себе забезпечує. А він на мене, як на ворога. Коли сказала, що я від народження українка, як і мій син, він спитав, коли це я встигла стати націоналісткою? Наостанок я сказала, що теж прийду до нього в рідне місто. Тільки не сама, а із ЗСУ й з автоматом у руках. Тоді поговоримо ще раз.

×