Російські окупанти вторглися в село Мала Рогань на Харківщині 25 лютого. Ставили бронетехніку у дворах людей. Декого з місцевих виганяли з хат і самі туди заселялися.

Після вторгнення РФ із села, де до війни жили понад 2 тис. людей, виїхала абсолютна більшість жителів. Лишилися переважно пенсіонери й мешканці, які не захотіли покидати свої домівки навіть під страхом смерті.

Окупанти регулярно обстрілювали будинки Малої Рогані. Також із села загарбники постійно гатили по Харкову – з артилерійських установок, реактивних систем залпового вогню. З літаків, які часто з'являлися над селом, скидали бомби й на Малу Рогань.

У селі були випадки зґвалтувань і знущань з людей. Але точну кількість постраждалих і загиблих цивільних жителі не знають.

З 25 березня українські захисники почали активно витискати загарбників з населеного пункту. Повністю вибили їх звідси за кілька днів. Тікаючи, росіяни кидали техніку й не забирали своїх мертвих.

Жахи пережили й мешканці сусіднього села Степанки. Там росіяни теж розквартировувалися у хатах місцевих, які розграбовували. Як і магазини.

Кореспонденти Gazeta.ua побували в населених пунктах і поспілкувалися з їхніми мешканцями. Побачили, як села повертаються до життя після перенесених жахіть.

ДІТВОРУ ПОБИЛИ

Від Харкова до Малої Рогані – трохи більше 20 км. Тож окрім корінних мешканців, у селі будинки мають і чимало харків'ян. Дехто переїхав сюди, рятуючись від шаленого ритму життя в місті-мільйоннику, а хтось придивився собі дачі й перебирався жити на весну-літо, милуючись краєвидами. Природа тут справді чудова: навколо розкинулися луки, поля, яри й ліси. І рукою подати до річки Роганки – місця для рибальства й купання влітку.

До села від траси веде стара асфальтована дорога, яка більше схожа на ґрунтову з масою дрібних калюж після нещодавнього дощу. Про бойові дії тут практично нічого не нагадує, аж до таблиці-вказівника з назвою населеного пункту. Біля неї на узбіччі "припаркувалися" два авто – біла Daewoo Nexia зі слідами від куль у лобовому склі й спалена вщент невелика вантажівка, схожа на ті, якими розвозять продукцію торговельні мережі. Металевий вказівник дещо пощерблений осколками, а над ним гордо майорить прапор України.

Фото: Ольга Стенько

Село зустрічає переважно одноповерховими приватними будинками, огородженими металевими парканами. Біля одного з дворів збираються охайно вбрані люди – чоловіки в різного кольору сорочках і штанах, жінки в літніх сукнях і блузках. Прийшли пом'янути 88-річну сусідку. Якраз сьогодні 40 днів з дня смерті, пояснюють.

– 25 лютого сюди сперва п'ять танків російських заїхали. А вже на другий день цілі колони пішли, – бере слово Леонід Бабков, поправляючи окуляри в тонкій металевій оправі. – Вони знали, куди йшли й де ставати. Бо ще за год до війни усе тут розмітили. Тоді тут літали дрони і їздили якісь люди, дорогу розпитували. А потім ото хрестики-нолики ставили, позначки. Ну нікому ж тоді не доходило, що вони роблять. Тепер зрозуміли. Бо вони (росіяни. – Gazeta.ua) усі вулиці знали, як зайшли. Стали на бугрі й почали смалити – на город, Велику Рогань, Вільхівку (сусідні села. – Gazeta.ua). І внизу стояли та валили!

Окупувавши село, росіяни почали обходити хати. Для життя обирали ті, де були добротні підвали й погреби. Заганяли в двори бронетехніку й артилерійські установки, бензовози. Якщо господарі не виїхали – їх могли вигнати.

– Наше щастя, що в цій частині села в подвалах вода стоїть . Тут метр униз прокопати і вона є. Оце тільки тому вони у нас не лишилися. Якби сухо було, то б по усій вулиці були. А так тягача між домами, було, загнали, а він у болото став просідати. То бистро виїхали, – продовжує Бабков. – Жорстокість була. Особливо увечері, як понапиваються. Одні зверху (з пагорбу, на якому розташована частина Малої Рогані. – Gazeta.ua) стріляють на край. А звідти у відповідь летить. Куди попало цілили. Було, увечері пічку затопив, а воно зразу шипить! Били туди, де дим був. Кажу своїм дівчатам: "Тушіть, бо ще до нас прилетить!".

 

За тиждень ситуація в Малій Рогані ще більше погіршилася. Село почали бомбити з літаків, продовжує чоловік.

– Як самальоти дубасили, то тут бомби такі рвалися! Ховався з дитиною і внучкою від оцього всього. Вони не схотіли їхати, – веде далі Бабков. – Нікогда в жизні не вірили, що отаке буде. Думали, щось може початися, але щоб до такої стєпєні мирне населення вибивати… Умишлєнно ж це роблять. Горя він (Путін. – Gazeta.ua) наробив кожній сім'ї.

Людей біля двору більшає. Високий худорлявий господар у сорочці з довгими рукавами докурює цигарку й кілька разів запрошує усіх у двір: "Пом'янемо маму". Та люди не поспішають заходити.

– 25 числа (березня. – Gazeta.ua) сюди наші розвідники зайшли. І в той же вечір отуди пішли, – жінка з короткостриженим рудим волоссям показує на вулицю, що тягнеться вгору. – А потім вони назад бігли. Заскочили у двір. В одного рука горить і шкіра якось піднялася. Криком кричить! А другий за лице схопився: "Посмотрите, что там у меня". Чоловік насвітив – нічого немає. А у нього ж горіло просто лице! А наступного дня уже наші сюди стали іти.

– Коли Україна зайшла, то оцих за два дні отсюда поперли. Вони так тікали, що чоботи через голови летіли! Все бросали, переодівалися у гражданське, щоб тільки вийти. Росіян багато мертвих валялося, – показує на край села Леонід Бабков. – Правда, вони ще зачепилися далі за Вільшанку. І отам наших хлопців багатьох побили. Дітвору по 18-25 год… А ще у Верхній Роганці ліса хороші. І оці (росіяни. – Gazeta.ua) там добре закопалися. І дубасили по нашим.

Леонід знімає окуляри й руками сильно тре очі, з яких котяться сльози.

– Біля мене отут хлопці наші на блокпосту стояли. Казали: "Нам би токо до граніци їх вигнати і більше не пустимо!". І немає уже нікого з тих хлопців, царство їм небесне, – каже тремтячим голосом. – Самі ж вони діти, по 18 год. Як стояли, то у войнушку було грали, бігали кругом хати. Казав: "Хлопчики, ну що ж ви ото… Ви ж і так уже на войні" ". Вони на зачистку згодом поїхали. Наступного дня іде один із них поранений, Максим. Кажу: "Ти сядь, поплач". Він сів і сльози потекли. Він за день на 10 год старшим став. І оце після такого русскіх жаліти треба? Сусідка, Лєнка Бережна, послала фото Малої Рогані подружці в Росію, яка сама родом звідси: "Глянь, що твої з нашим селом зробили". А та їй відписала: "Ты что, ох*ела?! Что ты мне хе*ню порешь? Это фильм, снятый на Донбассе в 2014-м!".

 

ЗЕМЛЯ ПІДНІМАЛАСЯ

З-за сірих металевих воріт навпроти виглядає на вулицю 73-річна Валентина із сивим волоссям. На комірці її насичено-рожевої блузки з довгим рукавом заколота брошка у вигляді квітки зі стразами, взута в білі закриті босоніжки. На шиї – срібний хрестик, у вухах – золоті сережки із синтетичними рубінами.

Живе сама – родичі в Харкові. У будинку немає підвалу, тому під час російської окупації і обстрілів ходила ночувати до 84-річної сусідки через три хати. Туди заходили російські солдати, просили бензин.

– Вони тут заблокували все, ми нікуди не виходили місяць – не було ні в'їзду, ні виїзду. Нам сказали одівати білі пов'язки, – веде далі. – Перекрили путі: на дорогу з боку Харкова машину поставили, а сюди вопщє не пускали нікого. Вони тут стояли у совхозі в садку. Ми перещитали – їх повз нас проїхали, коли прибули сюди, більше 50 машин: і танки, і БТРи, і таке всяке.

"Перша партія" росіян ставилася до місцевих доволі лояльно, згадує Валентина.

– Були такі молоденькі, годів по 18. Ходили з автоматами по вулиці, їздили на танках. А потім їх замінили ті, шо постарше. Почали стрілять, бомбить тут усе. Били з танків і мінометів. Згодом підключилася й російська авіація. Сначала літаки їхні пролетіли попід річкою, покидали якіто огненні бомби, шо зайнявся очерет і все горіло (у Малій Рогані росіяни застосовували термобаричні й фосфорні боєприпаси, за даними Нацгвардії України. – Gazeta.ua), – з жахом згадує місцева. – А на другий день нас бомбили. Ми сиділи в погребі, а воно булькало і аж земля піднімалася. Сильно гепало.

Валентина теж збирається на поминки до сусідів.

 

– Померла бабушка у війну. Тоді нільзя було на кладбище, так ми її отут у дворі прикопали, де ніхто не живе. Труну взяли в похоронному бюро. Хлопці пішли, самі одкрили і взяли гроб. А потом уже, як розмінірували кладбище – перепоховали, – говорить.

Про те, як наприкінці березня завершилася окупація Малої Рогані, жінка пам'ятає.

– Обстрєл був сильний, коли наші їх накрили. Їх (росіян. – Gazeta.ua) отут по вулиці плєнних вели, душ 50. Здалися самі, – говорить. – Деякі змогли втекти. Перевдягалися у цивільне, прикидалися місцевими мешканцями.

ПАРТИЗАНЩИНА

Над вулицею розливається тиша. Така, яка може бути спекотного літнього дня саме в селі: вітер шумить у густому вітті вишень і яблунь над будинками, про щось галасливо перемовляються горобці на дахах, з-за парканів насторожено на нас, чужаків, гавкають пси.

На одному подвір'ї чути голоси. На наш стукіт визирає худорлявий чоловік у чорній футболці й темних спортивних штанах. Доволі молодий, але в розтріпаному темно-русявому волоссі й розлогій бороді вже повно сивини. З подвір'я чути сиплий гавкіт невеликого рябого пса, прикованого ланцюгом біля будки.

– Мы прятались в подвале у родителей и с папой партизанили. Мы охотники, – 29-річний чоловік просить не називати його ім'я, запрошує у двір і щільно причиняє хвіртку. – Чуть выше переулок есть, где они ходили. Мы садились по заброшенным дворам и немножко их "встречали" (убивали. – Gazeta.ua). Пользовались своим охотничьим оружием.

Після ліквідації росіян, чоловік з батьком непомітно й швидко поверталися додому в погріб.

– Они (росіяни. – Gazeta.ua) ходили по двое. Мы два раза выходили — четверых там положили, их обнаруживали на следующее утро. Тела забирали с переулка и скидывали в болотах. Нас не искал никто, – продовжує . – Они своих вообще не вывозили. Уже наши солдаты собирали их КамАЗами. Как мне говорили, вывозили за старое кладбище и там где-то закапывали.

 

З росіянами контактувати доводилося, зізнається місцевий. Окупанти намагалися поводитися чемно – не погрожували.

– Первые две недели я иногда ходил от родителей домой за вещами. Идешь, было, по улице, а они тебе: "Стой, подожди!". Расспрашивали: "Видел ли кого-то чужого, не бегают ли тут ваши солдаты?". А потом приехали другие и уже не было такого, чтобы ты их видел и на тебя не было направлено оружие. То ли наемники, то ли просто отморозки.

До нас підходять ще двоє чоловіків. Один спортивної статури, з-під його сірої кепки трохи видно коротко стрижене каштанове волосся. Карі очі дивляться уважно, але з приязною цікавістю. Ладно говорить українською.

– Окупанти були різної національності: і буряти, і з Чеченської республіки. Та загалом – слов'янської зовнішності, – каже 28-річний Владислав. – Вони пішли по дворах шукати бензин. Дизелю у них було багато, на ньому вся техніка їздить. А от генератори, які позабирали десь, – бензинові. На нашу вулицю спершу зайшли два таких засранці в дірявих чоботах, з яких вилітала вода. Підійшли до нас. Один каже дуже ввічливо: "Нам потрібно, якщо можна...". Це вже потім ми дізналися, що це був розвідник, хитро діяв. Як в'юн – питав, як по батькові й розмовляв, ніби просив. Але зрозуміло, що все було добровільно-примусово: "Нам потрібна їжа", "Шукаємо пальне". Типу пропонував обмін: "Мы дадим вам банку тушонки, а вы нам бензина или сигареты". Ми тушонку в них не брали і не мінялися взагалі. Посилалися на те, що в нас нічого немає, а ще й старенька бабуся в хаті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Казали, що Зеленського нада скинуть" - як жителі Станової пережили російську навалу та серед ночі знімали кулемети з ворожої техніки

Росіян приваблювали будинки з двома-трьома поверхами. Не тільки заради наживи, а й тому, що з їхніх дахів більше можливостей для огляду навколишньої території.

У багатоповерхові будинки подекуди пробиралися і місцеві. З дахів дивилися, де стоїть техніка окупантів і надавали інформацію ЗСУ. Це дозволяло українським захисникам точно стріляти в загарбників.

– Звідти (з будинків у кілька поверхів. – Gazeta.ua) відкриваються хороші огляди. З одного дому – на так звану "посадку смерті", з другого – на усю Малу Рогань. То наші люди через п'яте коліно намагалися коригувати дії української артилерії, – продовжує Владислав. – Хотілося, щоб наші били раз і чітко в ціль. Завдяки цим коригуванням наше село не так сильно постраждало, як могло, слава Богу.

"Посадкою смерті" місцеві називають невелику "зеленку" на висоті неподалік від села, де артилерія 92-ї бригади ЗСУ, а також добровольці, випалили багато російської техніки.

 

– Чи не знаєте, кого розстріляли у машинах, які ми бачили на в'їзді в село? – питаємо.

– Машини – не наші. Десь чув, що це орки їх віджали в людей. І самі ж розстріляли, аби нашим важче було до них підійти, – відповідає Владислав. – Як наші зайшли в Малу Рогань, то вони (росіяни. – Gazeta.ua) почали просто гатити по селу. Це саме страшне було. Кидали бомби по 250 кілограмів і півтонні, "прилітало" щось реактивне типу "Урагана".

Після місяця під обстрілами люди навчилися розрізняти, який тип снаряду летить в село, додає чоловік.

– Реактивне коли летить, то там звук схожий ніби грабаркою по каменюкам проводиш, хльосткий. Якщо якась крупнокаліберна арта – то такий глибокий глухий "бум". Літак як летів, то робив два-три круга, ніби цілився. А скидував безпорядочно.

У Малій Рогані були випадки насильства над жінками з боку росіян. Одна з історій, яка відома селянам, стосується 29-річної жінки, яка в офіційних свідченнях підписана Ольгою. Її озброєний окупант побачив у підвалі школи, де облаштоване бомбосховище. Від обстрілів там ховалися понад 150 людей – місцевих та із сусідніх населених пунктів.

– Якийсь чорт-орк заліз туди й порозстрілював на першому поверсі вікна. Приставав до жінки під предлогом того, шо вони нібито знайомі. Хоча факт насильницького акту був наліцо – синці, вона порізана була, – пояснює Владислав.

Зґвалтованих жінок у селі не засуджують, їм співчувають, кажуть чоловіки. І додають: після інциденту до підвалу прийшов командир російських військових. Виказав "стурбованість", пообіцяв знайти насильника та "розібратися" з ним.

– Наші мужики зібралися, підловили його і здали їхньому командиру. Той пообіцяв його розстріляти, – долучається до розмови третій з чоловіків.

– Но його не убили походу – потім бачили живим. Просто зробили вигляд, шо все порішали красиво, – каже Влад.

ВИРВИ НА ГОРОДІ

Трохи далі по вулиці, яка тягнеться вгору, залишки "русского мира" видно здалеку. Спалені й розбомблені будинки, на деяких городах ще темніють великі вирви від снарядів.

Дорога повертає ліворуч і починається широкий краєвид на мальовничий зелений яр і пагорби на протилежному його боці. Праворуч в одній з невеличких сільських вуличок рудою іржавою купою валяється спалений танк. Його башта з'їхала набік, а в довге дуло щільно набилася земля. Поруч чорніє розбитий, колись білий одноповерховий простий будиночок.

 

У дворі через вузьку ґрунтову дорогу бігають рябі кури, гавкає пес. Біля будинку, за дощатим парканом, порається чоловік. Розповідає: коли танк підбили, він з родиною вибрався звідси в безпечне місце. А от будинок через дорогу росіяни розбомбили в перші дні окупації. Там ніхто не загинув, бо господарі перебували в шкільному бомбосховищі.

– Бомба или мина на крышу прилетела. Было около четырёх вечера. Я был на улице, около курей. Рядом бахнуло. Глянул – пыль столбом. Упало еще у соседей на огород. Мой дом целый, только окна и крышу (пошкодило. – Gazeta.ua). Но крышу мы уже поремонтировали, – розповідає 47-річний Олег Гуслєв.

Він з дружиною більшу частину російської окупації пережили у власному будинку. Виїхали до Харкова 17 березня.

– Тут солдаты были. Там дальше по улице стояли тоже, всю ночь гуркотели моторами, не выключали. Когда "прилёты" были, то я видел, как ихний бензовоз горел. Это Украина их выбивала отсюда. Слышал, что россияне стреляли с автоматов по дронам, – продовжує Олег.

Він не спілкувався з росіянами. Але коли після деокупації Малої Рогані повернувся до будинку, то зрозумів – вони там жили. По собі залишили безлад.

– Одеяло воняло ихним танковым маслом. И форма ихняя тут валялась. Вынесли компьютер, стул компьютерный, шо сыну покупали. Шампанское пропало, – перераховує Гуслєв збитки. – После себя оставили грязь. Обутыми ходили, с шифанера всё выгружено было – шото искали. Пропала сына курточка, его и моя обувь. У малого была форма военная – для НВП (початкова військова підготовка. – Gazeta.ua) в школе. То ее забрали, только одна шапка осталась. Может, переоделись под украинскую армию.

ЗАМОЖНИЙ КВАРТАЛ

Найбільше руйнувань у Малій Рогані зазнав пров. Стадіонний, розташований на верхівці пагорбу. "Усіяний" винятково дво– й триповерховими приватними будинками, з яких не залишилося жодного вцілілого. Деякі оселі розтрощені або згоріли повністю, інші сильно пошкоджені вибуховими хвилями й "прошиті" осколками від снарядів.

На подвір'ях чимало спалених і посічених уламками від обстрілів легковиків. За парканами – іржаві силуети знищеної російської військової техніки. Подекуди у дворах, зарослих некошеною цієї весни травою, просто неба стоять пральні машини, телевізори й газові плити. А через уламки цегли й бетону проростають і пишно квітнуть недоречно яскраві в цій розрусі різнокольорові півонії та іриси.

 

Поміж зруйнованими будівлями нечутно ходять кілька котів. Побачивши нас, сторожко підходять ближче, лащаться до ніг і просяться на руки. Випрошують не стільки їжі, як людської уваги.

Частина господарів вже повернулися у провулок – самотужки розбирають завали, хтось порається на городі.

– Ми до останнього тут сиділи. У нас же курочки, уточки, кролики. Хоча обстріли були. Росіяни заганяли у двори техніку, селилися в будинках. Із садів били, – струшує брудну від пилу чорну чоловічу куртку пенсіонерка Ніна Михайлівна. Одяг знайшла серед завалів власного двоповерхового будинку, який обвалився наполовину. Розбирає "останки" оселі разом з чоловіком. Говорить російською. – Нас прийшли виганяти з дому числа 13-го (березня. -Gazeta.ua). Пропонували у Росію. Але ми лишилися ночувати в підвалі. Вони ж узялися шастати по дому. Повибивали всі вікна. Мабуть, звідти вели наблюдєніє. Ми наступного ранку таки перебралися в чотирьохповерхівку до сина поруч. Три дні там побули і забрав нас чоловік в інше село, де працював. Коли уходили, то в нашого дому тільки даху не було. А приїхали оце днів вісім тому і таке побачили. Тепер ото флігельок накрили і там перебиваємося. У родичів теж ночуємо.

– Ні утєй немає, ні кролів. Курок було 22 штуки, то сім вижило. На городах лазили, – веде далі Ніна Михайлівна. – Кішки живі лишилися. Одна ще і кошенят привела. Найшли їх на чердаку.

 

Гуркіт уламків, які скидає її чоловік з другого поверху дому, перебивають кілька вибухів удалині.

– Десь недалеко сьогодні б'ють. Хоча прильотів тут не було, як орків вигнали, – пояснює Ніна. – Убійства були. Чула, що п'ятьох хлопців вони розстріляли… Взагалі багато людей загинуло. А домів штук 55 у Рогані постраждало. Наш провулок найстрашніший.

ШТАБ І ГОСПІТАЛЬ РОСІЯН

Від трьох поверхів будинку на протилежному боці провулку залишилися уламки стін із силікатної цегли й випалений бетонний цокольний поверх. На вулиці біля вивернутих вибухом металевих воріт підземного гаражу неохайною купою валяється якесь ганчір'я. Серед нього – брудна військова термобілизна й сильно підтоптані чорні берці. Такими забезпечують російську армію.

На подвір'ї зустрічаємо високого сивого чоловіка у спортивній футболці та робочих брюках. Питаємо, чий це одяг валяється.

 

– Освободителей, – іронічно відповідає 52-річний Станіслав.

Зруйнований дім належав його тещі, яка на початку березня виїхала із села. Згодом росіяни прийшли сюди та облаштували штаб і госпіталь для своїх поранених. Це Станіславу пізніше розповіли сусіди. Сам чоловік під час окупації Малої Рогані був у Харкові.

– Тут в каждом доме в подвале кто-то прятался. Сначала людей не трогали, а потом приехали и выгнали из домов – всю улицу, – каже чоловік. – Со двора дома эксперты забрали много вещей. Остатки боекомплектов, оружия, медикаментов, одежды. Было здесь и тело – Намчал Артыш Чедер Оолович. Он тут был убит, его наши (місцеві. – Gazeta.ua) похоронили. Видно, документы посмотрели, написали бумажку с именем. Их (трупів. – Gazeta.ua) несколько штук нашли – были еще в других местах безымянные закопаны.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убитий батюшка ПЦУ і Путін з "переламаним хребтом": як Іванків і Кухарі зустріли окупантів з боку Білорусі

Запрошує оглянути те, що залишилося від будинку. Всередині приміщення були оздоблені деревом – імітували хату-зруб. Коли від обстрілу почалася пожежа – все згоріло. Зайнялося і в прибудові-ангарі, де в тестя Станіслава була майстерня з оброблення дерева. Обладнання стало купою металобрухту, дрібний електроінструмент поплавився.

Таких пошкоджень пров. Стадіонний зазнав наприкінці березня, коли українці пішли в наступ і стали витискати окупантів з Малої Рогані. Щоб вибити загарбників мусили накривати місця перебування росіян щільним вогнем. Іншого виходу не було, бо загарбники зайняли хати й на подвір'ях наставили бронетехніки й артилерії.

 

– Здесь около нас было две САУшки (самохідні артилерійські установки. – Gazeta.ua). Одна не влезала, подавили нам виноград. Они отсюда стреляли по Харькову, – розповідає Станіслав.

У підвалі, де росіяни ховалися від обстрілів, теж сліди пожежі й вибиті вікна. Пошкоджені металеві двері, уламками посічений легковик Lanos. В наступній кімнаті брудно. Розкидані темно-зелені паперові пакети з білим контуром п'ятипроменевої зірки. Це залишки пайків російської армії. Невеликі консерви у м'яких банках зі щільної фольги золотистого кольору містять етикетки: "Мясной паштет", "Каша гречневая с говядиной".

– Пайки практически просроченные были. Срок истек примерно как раз, когда их отсюда выгоняли – 22 марта, – говорить Станіслав.

СТЕПАНКИ

Дорога від Малої Рогані тягнеться краєм пагорба вздовж мальовничої річки Роганки, що тече в яру. Вздовж шляху, практично перетікаючи одне в одне, розташовані невеликі села Коропи, Степанки й Вільхівка.

Усі були зайняті російською армією. У Степанках танки теж стояли поміж хат. Просто заїжджали у двори, ламаючи паркани. Тут подекуди ще видно накопані поміж житлових будинків окопи й капоніри. А на узбіччях де-не-де трапляються жердини, на яких розвіваються клапті білої тканини – так сапери помічають заміновані місця.

Село не схоже на закинуте, проте людей на вулиці практично немає. Біля одного з дворів стоїть білий Volkswagen Transporter з вибитими й заклеєними плівкою і скотчем вікнами. З-за блакитно-червоних металевих воріт визирає чоловік у біло-сірій картатій сорочці із закатаними до ліктя рукавами. За його спиною у дворі лежить велика труба з хвостовиком – залишки російського снаряду, яким обстрілювали село на початку квітня.

 

– Оце сюда нам прилетіло. Но вона пуста. Сапери її подивилися. Сказали, шо безпечна. Це таке як "Ураган". Нас в той час не було вдома – виїхали, – розповідає 62-річний Володимир Вікторович.

Упродовж місяця російської окупації він був удома та з двору не виходив – ховалися з родиною в погребі. Їли сухарі.

– Перве время хліб нам привозили по 30 гривень. А потом ми начали возить. У мого товариша дочка в Харкові, вони там собирали гуманітарку і я їздив забирати. Нам разрішали пересуватися на своїх машинах. Цепляли білі лєнточки і до їхнього поста. Проїжджаєм – прячем під жопу, а там уже наші. Проїхали, завантажилися гуманітаркою і обратно.

Росіяни у двори не заходили – лише їздили повз на бронетехніці. Розграбували магазин навпроти, згадує Володимир.

– Вскрили за три рази. Раз пробували, другий – не получилось. Потім тросом двері вирвали. Вони були не просто п'яні, а навєрно, обкурені, – каже. – Ці чурбани (російські військові. – Gazeta.ua) були маленькі й чорняві. Коли їх там (у Малій Рогані. – Gazeta.ua) бахнули, то вони тут везли ранених. Питали дорогу на Росію. Тут до Бєлгорода 50 кілометрів.

 

До двору на велосипеді під'їжджає засмаглий чоловік у синіх спортивних штанях з білими лампасами й футболці захисного кольору, на голові камуфляжне кепі. Представляється Валентином Усом.

– Когда война началася мы были дома. С окон ночью смотрим, а они едут – танки херачат, самоходки. У танков свет светится. "Ураганы" стали на Бисквитке (село Бісквітне поруч. – Gazeta.ua), а некоторые, штук 30 или 40, в лесу стояли. И 25 дней гепали – на Харьков. Оттуда им ответка прилетала, – розповідає Валентин. – А потом, когда с Малой Рогани их начали отгонять, они полностью загрузились в соседние села по хатам. В моей хате стояли – такого там натворили!

Чоловік погоджується показати свою та сусідські хати, де облаштовувалися росіяни. Просить їхати за ним дорогою, яка різко спускається униз, а потім круто піднімається вгору.

 

– От у Вовки они тут жили. Было насцано і наср*но, – спиняємося біля одного з перших будинків нагорі. Подвір'я охайне. На парапеті за ворітьми за нами спостерігає прив'язаний собака. Господарі тут бувають періодично.

Біля будинку стоїть пральна машинка, зверху фаянсовий умивальник, поруч - щось упаковане в дерев'яний ящик, ніби приготоване для далекої дороги.

У Володимира застрелили тещу, продовжує Валентин.

– А у меня убили внучку двоюродную, – каже. – Я убежал, когда они сюда заехали 27 марта. Брат рассказывал, что в доме им начали окна бить. Говорят: "Не нравится – выезжайте!". Они сели в машину с внучкой, брат с женой, теща Вовкина. При выезде с Ольшанки тещу застрелили и внучку. Девочке 12 лет было. Хорошая такая, симпатичная. Ее кремировали. Прах на родину отца повезли, в Сумы.

До будинку Валентина Уса йдемо кілька хвилин. Дорогою побачили кілька псів, які лізуть під ноги, лащаться. "Підгодовую їх", – зізнається чоловік. Показує кілька сусідніх хат, де жили росіяни. Заходити в деякі досі небезпечно, бо господарі ще не повернулися і є ризик, що оселі в середині можуть бути заміновані.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'яні окупанти, випалені квартири й "Россия" на паркані: як Тростянець оговтується після пережитих звірств

Дах одноповерхового будинку Валентина пошкоджений осколками. Але будівля не зазнала руйнувань, розповідає чоловік та запрошує у двір.

– У погребах они жили. У меня дубленку украли, мебель и машину Жульку (авто марки Geely. – Gazeta.ua). Они у мене в погребе сделали себе позицию и стреляли вот туда, – показує в бік річки Роганки Валентин. – То у нас там дамба. Все было заминировано.

Зі старого дерев'яного сараю Ус виносить пластикове відро, наполовину заповнене гільзами від куль великого калібру. Назбирав їх у дворі, пояснює.

 

Тишу знову кілька разів "розривають" звуки вибухів неподалік. Пси на мить перелякано припадають до землі, а потім розбігаються з двору.

– Это "выходы" (так називається момент, коли снаряд випускають з артилерійських установок. – Gazeta.ua), – пояснює Ус. – Жена у меня сейчас еще Харькове. Хочется, чтобы уже спокойно было. Будем с ней пенсию получать и жить, – говорить наостанок.

×