Ексклюзиви
вівторок, 02 травня 2023 20:47

Спецтема: Війна Росії проти України

"Брав канцелярський ніж і відкривав животи" – як хірург з Дніпра рятував бійців у бункері та вижив у полоні
21

Чотири місяці пробув у російському полоні підполковник медичної служби, заслужений лікар України 61-річний Євген Герасименко. Його звільнили під час обміну Віктора Медведчука і 55 росіян на 215 українців у вересні торік.

Наприкінці березня 2022-го він добровільно з іншими медиками, відправився рятувати поранених воїнів на завод "Азовсталь" у Маріуполі. Проводив у бункері унікальні операції та в надважких умовах із колегами врятував життя не одній сотні бійців. Медики працювали цілодобово – під постійними обстрілами та бомбардуваннями.

Разом з воїнами лікарі виходили із заводу 16-20 травня. Потрапили в полон до росіян. Євгена Герасименка утримували в колонії, яка знаходиться в Оленівці на Донеччині.

Кореспондентка Gazeta.ua поговорила із хірургом про його перебування в Маріуполі, полон, допити та визначальну роль медиків в обороні "Азовсталі".

До 2016 року я служив на посаді провідного хірурга військового госпіталю. Тоді ще не було у нас ВМКЦ (військово-медичного клінічного центру. – Gazeta.ua). Потім звільнився за віком і продовжив тут працювати на посаді цивільного лікаря хірургічного відділення. З початком повномасштабної агресії рішення (щодо мобілізації. – Gazeta.ua) прийняв обґрунтоване. Розумів, що маючи певний військовий досвід, насамперед хірургічний – зможу ширше застосовувати знання лише якщо стану військовим.

Родина відреагувала нормально. Моя дружина – військовослужбовець. Вона зараз у декретній відпустці, але служить у нашому госпіталі.

Герасименко Євген Петрович, 61 рік. Підполковник медичної служби, заслужений лікар України з 2021 року, нагороджений відзнакою "За військову службу України" та орденом "За мужність" III ступеню 18 травня 2022 року. Зараз на посаді начальника операційного відділення військово-медичного клінічного центру Східного регіону. Одружений, має доньку 5 років.
Фото: З відеоінтерв'ю Євгена Герасименка для Суспільне.Дніпро
Герасименко Євген Петрович, 61 рік. Підполковник медичної служби, заслужений лікар України з 2021 року, нагороджений відзнакою "За військову службу України" та орденом "За мужність" III ступеню 18 травня 2022 року. Зараз на посаді начальника операційного відділення військово-медичного клінічного центру Східного регіону. Одружений, має доньку 5 років.
Лікарі в супроводі військових прибули в Маріуполь гелікоптерами
Локація "Желізяка": бункер госпіталя розташовувався під цією будівлею, яку цілеспрямовано бомбили російські війська
Операційна в бункері на локації "Желізяка". Апаратуру та обладнання сюди завезли військові медики з Маріупольського госпіталя №555, який росіяни розбомбили на початку квітня 2022 року

Я підтримував зв'язок з лікарями з 555-го Маріупольського госпіталю. Добре знаю їх, бо це структурний підрозділ нашого госпіталю. Знав про всі їх переміщення та обсяг роботи. Спочатку вони працювали у себе в госпіталі, потім і у цивільних лікарнях та пологовому будинку. Ті, які не покинули самостійно межі гарнізону, а це близько 40 людей – розділилися на дві бригади. Одна, яку очолив начальник госпіталю полковник Івчук (полковник медичної служби, Герой України Віктор Івчук. – Gazeta.ua) – перейшла працювати на "завод Ілліча" (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. – Gazeta.ua). Друга група, яку очолив його заступник майор Олександр Решітка, була безпосередньо на "Азовсталі" (ПрАТ Металургійний комбінат "Азовсталь". – Gazeta.ua).

Війна – це травматична епідемія

Знав загальну медичну ситуацію і бойову обстановку, яка склалася на той момент у Маріуполі – що місто відрізане, в оточенні. Там не вистачало сил і засобів для повноцінного надання, насамперед хірургічної допомоги, адже війна – це травматична епідемія.

Мій командир, начальник ВМКЦ полковник Ярослав Било вийшов до командування медичних сил з тим, що є нагальна необхідність підсилити наш структурний підрозділ, цей 555-й госпіталь, передовою хірургічною групою. Куди б увійшли хірурги та анестезіологи.

Не було як такого прямого наказу (про виліт в Маріуполь. – Gazeta.ua). Хоча я вважаю, що у воєнний час не може бути ігор в оці хочу – не хочу, буду – не буду. Я старого військового гарту. Вважаю що слово командира не обговорюється: він ставить задачу, а військовослужбовець її виконує.

Автор: З відеоінтерв'ю Євгена Герасименка для Суспільне.Дніпро
  Герасименко Євген Петрович, 61 рік. Підполковник медичної служби, заслужений лікар України з 2021 року, нагороджений відзнакою "За військову службу України" та орденом "За мужність" III ступеню 18 травня 2022 року. Зараз на посаді начальника операційного відділення військово-медичного клінічного центру Східного регіону. Одружений, має доньку 5 років.
Герасименко Євген Петрович, 61 рік. Підполковник медичної служби, заслужений лікар України з 2021 року, нагороджений відзнакою "За військову службу України" та орденом "За мужність" III ступеню 18 травня 2022 року. Зараз на посаді начальника операційного відділення військово-медичного клінічного центру Східного регіону. Одружений, має доньку 5 років.

Командир запропонував, розуміючи, що не всі наважаться. Були ті, хто одразу зголосився, і я серед них. Міг відмовитися – і мені б ніхто нічого на це не казав. Але я відчував відповідальність – насамперед, перед собою. Бо я призивався з метою надання хірургічної допомоги в складних умовах.

У групі були я, як старший, два анестезіологи – капітан Олександр Демченко та лейтенант Юрик Мкртчян, нейрохірург лейтенант Дмитро Кубряк і старша медсестра Надія Яріш. Вона була, до речі, головною медичною сестрою 555-го госпіталю, опинилася якимось чином у Дніпрі. Коли випала нагода знову повернутися в Маріуполь до свого медичного персоналу – одразу сказала, що не може бути інших варіантів.

У вас мала дитина, а це – на 99,9% квиток в одну сторону

Взяли саме необхідне. Анестезіологи брали свої засоби, ми укомплектували перев'язувальний матеріал та інше, чого там постійно не вистачало. Кожен брав свій необхідний "черговий" рюкзак. Плюс те, що необхідно для роботи структурного підрозділу. Як військовий я більше розумів що потрібне, звісно, медичне забезпечення. Але треба і засоби захисту-наступу, суто військові. Нас спорядили за годину і без проблем – індивідуальні аптечки, шоломи, броніки. Лікар анестезіолог навіть зброю отримав. Я – ні. Бо розумів, що не комбатант, який воюватиме. А на "Азовсталі" зброї було достатньо.

Я підтримував зв'язок з лікарями там. Спілкувався з хірургом Денисом Гайдуком, ще до прийняття мною рішення. Коли вже збирався туди вирушати, Денис мені писав: "Євгене Петровичу, ви подумайте. Бо у вас мала дитина, а це – на 99,9% квиток в одну сторону". Я усвідомлював все це. Але найбільше думав у той момент про сам факт перельоту: розумів, ми або долетимо, або – ні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Допити, колаборанти і пекло на блокпостах: як росіяни "обробляють" учителів на Запоріжжі

Це був не перший мій політ на гелікоптері. Служив в Афганістані, виконував обов'язки хірурга у війні на Балканах – в Югославії, був у Сьєрра-Леоне. Це, по-перше, загальновійськовий досвід, а ще – психологічний. Тобто, я знаю, як поводитися в критичних ситуаціях, у мене є стереотип участі в бойових діях.

Наш процес добирання (на "Азовсталь". – Gazeta.ua) – це ціла історія, можна книжки писати. Це окремий подвиг, настільки адреналіновий! Вилетіли з Дніпра вночі, добиралися десь до півтори години. Я летів стоячи – не було місця де сісти, вертоліт був повністю запакований енлавами і джавелінами (NLAW та FGM-148 Javelin – переносні протитанкові ракетні комплекси. – Gazeta.ua). Летіли дуже низько – було відчуття, що шорхаємо днищем по верхівках дерев.

Автор: З особистого архіву лікаря анестезіолога Олександра Демченка
  Лікарі в супроводі військових прибули в Маріуполь гелікоптерами
Лікарі в супроводі військових прибули в Маріуполь гелікоптерами

"Азов" приготували для нас вертолітний майданчик. В тому сенсі, що виставили свої міномети, щоб здійснювати загороджувальний обстріл і не дати можливості противнику обстріляти місце посадки вертольотів. За якісь 10 хвилин ми розвантажилися і завантажили поранених. Борти улетіли. Звідти нас привезли в якийсь бункер, де ми переховувалися до вечора, чекали можливості ближче під'їхати до узбережжя, щоб дістатися "Азовсталі".

Вночі автомобілями доїхали до місця, де був військовий катер. Чекали, поки його розвантажать, потім завантажили й вирушили. Це окремі враження – вночі в човні, у повній темряві – немає жодних вогнів, ніяких орієнтирів, не видно берега. Вели катер по навігатору. То пливли повільно, то пришвидшувалися, а потім раптом стали – хлопці кажуть, що кудись не туди запливли. Я собі думаю: ну все, якщо у противника є якісь прилади, що бачать у темряві – нам гаплик. Ще нас попередили: розстебнути бронежилети, раптом опинимося у воді. Щоб могли швидко скинути і одразу не пішли на дно.

Дивився вгору, як підходять ці ворожі літаки і скидають ФАБи

Дісталися благополучно – близько першої ночі вже були на території "Азовсталі". Почався масований повітряний обстріл. Літаки по два заходили на ціль, скидали бомби і відходили. Їм на зміну – два наступних. Ми опинилися на відкритому майданчику просто неба, впали і втислися в землю у рівчаках та вирвах від попередніх вибухів. Я лежав у великій воронці й дивився вгору, як підходять ці ворожі літаки і скидають ФАБи (ФАБ – фугасна авіабомба. – Gazeta.ua) безпосередньо на завод. Коли авіаналіт припинився, до нас під'їхала машина і забрала нас до місця розташування медчастини. У нашому медичному бункері "Залізяка" ми були близько четвертої ранку. Там перебував постійно – від прибуття 31 березня до 19 травня, коли нас забрали в полон.

Застосовувалося все (про те, якою зброєю Росія обстрілювала завод. – Gazeta.ua). Для РФ це було черговим полігоном. Тим паче, що стояло завдання взагалі знищити це угрупування і все живе, що знаходилося на "Азовсталі".

Автор: novynarnia.com
  На території "Азовсталі" постійно лунали вибухи - росіяни не припиняли обстріли упродовж  майже двох місяців
На території "Азовсталі" постійно лунали вибухи - росіяни не припиняли обстріли упродовж майже двох місяців

З містом вони тоді вже закінчили – це був так званий урбіцид (цілеспрямоване знищення міста. – Gazeta.ua). З Маріуполя військові усі, хто міг, вийшли – і були на "Азовсталі". Спочатку ж було два угрупування – на заводі Ілліча і на "Азовсталі", а з 15 квітня з правого берега всі залишки – це підрозділи "Азова" і 200 людей 36-ї бригади морської піхоти – вийшли до нас на лівий берег, на "Азовсталь". Відтоді для противника не стало проблемою сконцентрувати усі удари на території заводу.

З повітря – били літаки

Застосовувалася хімічна зброя. У нас було троє військовослужбовців з отруєнням – сльозотеча, запаморочення, головний біль, сухість у роті, загальний дискомфорт. Все підпадало під клініку отруєння. Ними займалися безпосередньо анестезіологи. Мій профіль суто хірургічний, це різноманітні поранення, а це – терапевтичне. У нас терапевтів не було – один невропатолог. Він, до речі, досі в полоні. Для тих військовослужбовців, що поступили з отруєннями, зрештою закінчилося все добре.

Обстріли були 24 на 7, з усіх боків. У морі стояв корабель, який проводив обстріли "Азовсталі", з повітря – били літаки. А з землі стріляло все, що могло стріляти: і ствольна артилерія, і гаубична, і танки, і міномети, і РСЗВ.

О, так вы у нас легендарная личность

Військові захищали позиції. Утримували територію, щоб штурмові підрозділи ворога не могли зайти на територію заводу.

Не доводилося раніше брати участь у бойових діях такої інтенсивності. Коли у нас були допити – спочатку ФСБ, а потім слідчий комітет РФ – у них відносно мене була вже якась інформація. Раз, коли я прийшов, то дивилися-дивилися в комп'ютер. Кажуть: "О, так вы у нас легендарная личность". Один запитував: "Как было в Афганистане и как сейчас?". Я йому відповідаю, що в Афганістані ми були в іншій іпостасі. Не скажу, шо то був дитячий садочок, але не порівняти з сучасною війною. Бо тут тебе обстрілюють цілодобово, безперервно. А зброя – найпотужніша. ФАБи, які скидали, 1500, та й 3000 були – від них залишилися вирви 30 метрів в діаметрі та глибиною більше 10 метрів.

Автор: Володимир "Брабус" Татаренко
  Одна з численних вирв на території заводу "Азовсталь" біля локації "Желізяка", де розташовувався госпіталь
Одна з численних вирв на території заводу "Азовсталь" біля локації "Желізяка", де розташовувався госпіталь

Були і кульові поранення (бійців на "Азовсталі". – Gazeta.ua), бо там працювали снайпери. Але переважна більшість – осколкові ураження. Дуже багато поранень грудної клітини. Воно й зараз так. Коли така щільність вогню, то на один квадратний метр припадає по 10, а то і 20 кілограмів заліза – вберегтися від уламкових поранень неможливо. Не врятують ніякі бронежилети.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

16 квітня до нас з боєм прорвалися військові з заводу Ілліча. Надійшли 104 поранених. Операції тривали понад 38 годин. У нас не було можливості належно вести медичну документацію, то я не можу назвати точну цифру. Щоб було зрозуміло, то після 16 квітня в нас постійно перебували близько 350 поранених.

Що могли витягти з-під завалів – перевезли в бункер

Госпіталь 555-й готувався до переїзду на ці локації. З 11 березня, здається, вони почали заселятися. Завезли якесь обладнання, перев'язувальні матеріали, медикаменти. Госпіталь їх розбомбили. Що могли витягти з-під завалів – перевезли в бункер. Спочатку було троє лікарів, а 16 березня до них приєдналася основна група. Коли я приїхав, вони вже два тижні працювали.

Це підземний бункер (про умови роботи. – Gazeta.ua). Там немає вікон, неможливо орієнтуватися, який час доби. У зв'язку з тим, що постійно працюєш – вже не орієнтуєшся, котра година. Дезорієнтація в часі. Постійно працюєш-працюєш, випала якась година – присів, відпочив, а потім – знову привезли когось і стаєш до роботи.

Електрика була – ми мали генератори. Але простенькі – вистачало потужності на їдальню та операційну. Хтось вмикав чайник, приготувати чай-каву – і одразу вимикалося освітлення скрізь. Тому стерилізації в нас не було – працювали, як в долістерівську епоху (Джозеф Лістер – засновник антисептики та асептики в хірургії. – Gazeta.ua). Про те, щоб була якась асептика, чи використовувався стерильний матеріал – взагалі мови не було.

Автор: З особистого архіву лікаря анестезіолога Олександра Демченка
  Медичний блок на локації "Железяка" на заводі Азовсталь, триває операція. На передньому плані анестезіолог Олександр Демченко. Праворуч анестезист Артем. На задньому плані хірург Євген Герасименко та начальник хірургічного відділення військового госпіталя №555 Андрій Альбов
Медичний блок на локації "Железяка" на заводі Азовсталь, триває операція. На передньому плані анестезіолог Олександр Демченко. Праворуч анестезист Артем. На задньому плані хірург Євген Герасименко та начальник хірургічного відділення військового госпіталя №555 Андрій Альбов

До певного часу в нас були ще бинтові пов'язки. Таких пов'язок, які використовуються зазвичай при операціях, ми не мали. Операційні сестри просто розгортали бинти, рвали їх і нам подавали. З часом і це закінчилося – в хід пішли простирадла, рушники. Треба було надати своєчасну невідкладну допомогу – зупинити кровотечу і таке інше.

Одного часу нас "розгерметизували" – з чотирьох сторін поскидали ФАБи, наробили дірок, столову вивели з ладу, обвалили нам стелю. Тоді під завалами загинули поранені, а одного офіцера так привалило, що ми не змогли навіть тіло дістати. Тоді там все-все позасипало, інструментарій наш, деяке обладнання. У мене скальпеля не було – то я брав звичайний канцелярський ніж і ним відкривав животи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нас двічі вивозили на розстріл. Це звірі!" – як харків'янин тиждень виживав у полоні в росіян

Оперував животи, грудні клітини. А що було робити? Я не хочу хвастатися, але є військовослужбовець з "Азова", якому я виконав велику операцію. Він також був у полоні і його поміняли. Коли він обстежувався десь, то сказав, що його оперували на "Азовсталі". Йому не повірили. Сказали, що такого бути просто не може. Бо таку операцію в умовах бункера провести – це дуже серйозно.

Категорично заборонене, але у нас не було виходу

У нього було дуже тяжке поранення. Грудна клітина, живіт, з пошкодженням селезінки, повністю розірваний шлунок, пошматований кишківник. Я виконував резекцію, наклав багато анастомозів, вивів кишку на передню черевну стінку. І таких операцій виконав не одну. Селезінка – це масштабна кровотеча, кровозамінників немає… Здавали хлопці кров – прямим переливанням. Це категорично заборонене, але у нас не було виходу. Ті – голодні, ті – холодні, всі виснажені – у кого там було кров брати? Але якось знаходили. Дякувати Богу, все обходилося благополучно. Ті військові, яким кров переливали, залишилися живі – хоча були колосальні крововтрати, критичні.

Всі на нервах, буквально на взводі були (про те, наскільки важко перебувати довго в замкнутому просторі. – Gazeta.ua). Морально всі вигоріли, бо постійні обстріли, недоїдання, відсутність повітря – у бункері 30 на 70 метрів перебували більше 350 людей. Вентиляції не було взагалі. Штучно з'явилася, коли ФАБи почали падати на наш бункер. Росіяни нас бомбили цілеспрямовано. Точно знали, що на цій локації госпіталь – з дронів бачили, що до нас приїжджає санітарний транспорт, на ношах заносять всередину поранених.

Автор: З особистого архіву лікаря анестезіолога Олександра Демченка
  "Післяопераційні палати" - в таких умовах перебували поранені після операції
"Післяопераційні палати" - в таких умовах перебували поранені після операції

Від обстрілів утворилися дірки – тільки тоді з'явилося свіже повітря. Там же було дуже душно. Стерильності ніякої – військові з пораненнями, гниють, оці всі запахи… Найбільше згадується цей гнійний запах, який там стояв. Але, що найдивніше – я зробив близько 25 операцій на животі та грудній клітині, жоден живіт не нагноївся. Не було жодного ускладнення.

Звичайно, смертність була. І інтраопераційна (під час операцій. – Gazeta.ua) – від великих крововтрат, коли не було можливості замістити кров. Не було належних можливостей післяопераційного догляду, не було рідин для переливання… Було, як Бог на душу поклав: якщо виживе – то виживе. При усій тій обстановці, смертність була не дуже висока – щонайменше 90 відсотків вижили. Ми провели більше тисячі операцій, з них під час операцій та після померли людей 30 – точно не більше 40.

Люди чекали на евакуацію по декілька діб, як не понад тиждень

Були такі, хто не доживав до операції. Ми постійно проводили медичне сортування. Багато було тих, хто у дуже важкому стані. До мене поступали військовослужбовці, у яких – важко уявити – джгут був накладений 10 діб тому! Там нога вже все – чорна й смердюча. Після ампутації такі люди не виживають. Поступив один з джгутами на двох нижніх кінцівках – тиждень накладені. Питаю: "Хлопче, тобі хоч перекладали?". А він відповідає, що ні, бо сказали, якщо попустити, буде кровотеча і він помре. Бойова обстановка не дозволяла таких своєчасно вивезти. Звичайно, ми його прооперували – ампутували обидві ноги. Він не вижив…

Було багато дуже важких, критичних поранень. Та ще й відсутність умов. Зараз у нас сюди (до ВМЦ. – Gazeta.ua), завдяки медичній службі України, довозять таких поранених і ми їх успішно лікуємо. Це завдяки грамотній розстановці госпіталів, стабпунктів, правильно організованому плечу евакуації. А там бойова обстановка не дозволяла так розосередитися медичній службі, щоб стабілізувати, евакуювати, допомогти. Там нічого цього не було, люди чекали на евакуацію по декілька діб, як не понад тиждень.

Автор: З особистого архіву лікаря анестезіолога Олександра Демченка
  Нога військового з джгутом. який був накладений більше тижня безперервно. Така ситуація не лише призводить до ампутації, але й практично не залишає шансів на виживання
Нога військового з джгутом. який був накладений більше тижня безперервно. Така ситуація не лише призводить до ампутації, але й практично не залишає шансів на виживання

У нас анестезіологи – взагалі красені! Зі мною приїхав Олександр Демченко – він працював у військовому медичному центрі, досвідчений фахівець. Але разом з тим, там у нас були анестезіологи – подружжя Колосінських – вони рік, здається, працювали, але настільки підготовлені! За їх анестезіологічного забезпечення я міг спокійно і впевнено працювати. Після операції розшукували пацієнтів, дивилися як виходить з наркозу, давали рекомендації по догляду та лікуванню нашим медичним сестрам. Нашим анестезіологам взагалі можна пам'ятник прижиттєвий ставити – настільки вони професійні (анестезіологи Андрій та Ніна Колосінські працювали в Маріупольському госпіталі. Коли його розбомбили – з 16.03.22 на Азовсталі, на локації "Залізяка". Потрапили в полон 18.05. Ніна повернулася за обміном, відомостей про Андрія немає, останній лист від нього датований 02.11.22, за даними military-medics-ua.org. – Gazeta.ua).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Махновці, списки зрадників і українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть

"Азов" готувався до перебування на заводі. Завезли рефрижератори під "двохсотих". Були рефрижератори і з мороженим м'ясом – свинячими півтушами, з рибою, завезли сотні тон води, їжі. Але так "по-умному" зробили, що на точці "Магазин-10" зосередили все продовольство. Звісно, росіяни бачили, що туди з усіх сторін під'їжджають вантажні машини. Туди кинули бомбу – на тому продовольство і закінчилося. Туди вночі хлопці лазили. намагалися розгрібати з-під завалів щось, щоб хоч який чай дістати, чи якесь печиво.

Наказ Верховного головнокомандувача про те що маємо припинити оборону Маріуполя

Були спільні заяви Сергія "Волини" Волинського і Дениса "Редиса" Прокопенка (про те, як дізнався, що потрібно буде виходити із заводу. – Gazeta.ua) – вони виходили в ефір та говорили, що треба домовлятися з третьою стороною, щоб нас виводили. А потім десь за тиждень до нашого виходу з'явилося повідомлення, що є наказ Верховного головнокомандувача про те що маємо припинити оборону Маріуполя і скласти зрою. Було заплановано, що вихід – здачу в полон треба провести з 16 по 20 травня.

Ну як можна готуватися до полону? Скажу відверто, що досі пропагандую думку про те, що ми там мали загинути всі. І коли починає хтось жалітися про полон, то я намагаюся донести думку, що полон, порівняно з "Азовсталлю", де ми стовідсотково повинні були всі загинути, – то це взагалі не порівняти. Звичайно, важко морально, але люди принаймні, залишилися живі і отримали шанс повернутися додому.

Починаючи з понеділка, 16 травня, був графік виходу. У перший день з нашого бункера винесли на ношах 56 поранених. Це ті, хто не міг самостійно пересуватися. Приходили бригади наших військових – по 4 людини – брали ноші й виносили.

Автор: Володимир "Брабус" Татаренко
  Локація "Желізяка": бункер госпіталя розташовувався під цією будівлею, яку цілеспрямовано бомбили російські війська
Локація "Желізяка": бункер госпіталя розташовувався під цією будівлею, яку цілеспрямовано бомбили російські війська

Було дуже тяжко – наш бункер був настільки розбитий, що не було можливості стати в повний зріст і кудись піти. Доводилося і пригнувшись, і накарачках рухатися. А коли піднімалися на поверхню – йшли до мосту, а це далеко. Але якось винесли всіх. Склали носилочну бригаду з 211 людей – вони винесли поранених, а потім їх самих також посадили в автобуси й вивезли в полон.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як українські діти пережили початок війни - історії школярів, які вразили поляків

З вівторка до п'ятниці вже виходили по підрозділах: Нацгвардія, "Азов", морські піхотинці. Ми виходили 19 травня. З нами були решта поранених – на милицях, якось шкутильгали. Когось на руках несли… Спочатку відправили усіх поранених, потім вийшли ми, лікарі. 20 травня, останніми, від нас виходили двоє, хто залишився – азовець і волонтер. Останній був з нами увесь час був. Цивільна людина – бізнесмен, який залишився в Маріуполі, а потім примкнув до нас. Допомагав, підтримував – їздив добував їжу і воду, намагався забезпечувати усім, що треба. Володимир Татаренко з позивним "Брабус". До речі, близький друг Тайри (Юлії Паєвської. – Gazeta.ua), його також нещодавно обміняли.

Останніми з території заводу, 20 травня, виходили командувачі угрупування.

Забирали як у кого був який одяг новий

Чув, що інших везли сидячи на підлозі обличчям проти руху – не дозволяли сідати на сидіння, знущалися, принижували. Нашій групі пощастило. Нас охороняли дагестанці – ставилися до нас не прискіпливо. Не знаю, чи я так підстаркувато виглядав, чи що інше – дали мені пачку цигарок, щоб я в автобусі поділився з усіма іншими.

Нас обшукували, забрали все що можна. При першому поверхневому огляді повідбирали телефони, якісь речі, які мали з собою. Вже в таборі відбирали гроші, які хтось десь примудрився заховати, знімали годинники, забирали як у кого був який одяг новий.

Автор: novynarnia.com
  Українські військові,які вийшли з "Азовсталі" та здалися в російський полон, їдуть до фільтраційного табору в Оленівці
Українські військові,які вийшли з "Азовсталі" та здалися в російський полон, їдуть до фільтраційного табору в Оленівці

В Оленівці (фільтраційна тюрма неподалік селища Оленівка на базі Волноваської виправної колонії № 120. – Gazeta.ua) умови були однозначно кращі, порівняно з бункером на "Азовсталі". Звичайно, коли ми всі разом приїхали, там на 5 бараків нас було 2,5 тисячі – це тільки ті, хто вийшов з Азовсталі. А ще ж там перебували раніше.

Близько першої ночі 21 травня зайшов у барак – там взагалі ніде було пройти. Всі лежали хто де. В барак, розрахований на 150 людей, затрамбували 650. Я не знав де приткнутися, але потім влаштувався – на одному піддоні, на яких цеглу возять, ми утрьох були. Один десь мав "гуляти", поки двоє, скоцюрбившись у позі ембріона, намагалися передрімати 2-3 години. Потім мінялися.

Набирали в пластикові пляшки воду і нею обливалися

Були теж проблеми з водою. Нам спочатку питну воду привозили в синіх таких баклагах. Поки достоїшся в неосяжній черзі, то вже й вода закінчується. Потім трохи вони (росіяни. – Gazeta.ua) налагодили логістику. Коли з табору почали людей відправлять на етапи, стали завозити діжки з водою, щоб можна було навіть помитися чи постіратися.

Уперше помитися з'явилася можливість тижнів за три: ми набирали в пластикові пляшки воду і нею обливалися. Це ж раніше була колонія, яка довго стояла порожня, то на території була й баня – але вона не функціонувала. Одягу нам не видавали ніякого – хто в чому вийшов, той у тому і був.

Разом утримувалися ті, хто раніше потрапив у полон – у квітні. Разом зі мною утримували начальника госпіталю і ще одного лікаря, з якими ми виходили останні з медчастини. Інші були в інших бараках.

Наших медиків, звісно, залучали (для допомоги пораненим. – Gazeta.ua). Ті, хто прибув раніше, порівняно з нами – старожили, вони вже знали як там все влаштовано. Налагодили медичну логістику. Приходили до нас – їм видавали якісь перев'язувальні матеріали та таблетки. А на той час було дуже багато поранених. Тільки в нашому бараці – більше сотні, їх треба було перев'язувати. Звичайно, ми з ними надавали допомогу, продовжували лікування поранених.

Автор: З особистого архіву лікаря анестезіолога Олександра Демченка
  "Післяопераційні палати" - в таких умовах перебували поранені після операції
"Післяопераційні палати" - в таких умовах перебували поранені після операції

Пересування вільного по табору для полонених не було – на бараках все заґратовано, закрито. Пересування – виключно під конвоєм, вихід з барака лише за спеціальним розпорядженням: на прийом їжі або на допит. Увесь інший час перебуваєш на цій локації.

Годували кашами. Ніколи не було супів, ніякого м'яса та овочів

О пів на шосту – підйом, шикування. О шостій ранку треба було стояти на дворі біля барака, слухати гімн Росії. Потім йшли на прийом їжі. Звідти – то на допит, а то поверталися в барак. Не скажу, чим займалися – якось час до обіду проходив, ну може з кимось поспілкуватися. Потім – обід, після нього знову якісь заходи. Потім – вечеря. Відбій о 22:00.

Годували кашами. Ніколи не було супів, ніякого м'яса та овочів. Якщо говорити про раціон, то пшенична каша десь 80%, майже 20% – перлова. І декілька разів була рисова.

На прийоми їжі нас водили специфічно. Ми шикувалися біля барака – групи по сто чоловіків. Строїлися "коробкою" і бігли на прийом їжі. Бувало, і падали люди, свідомість втрачали… Там же кишкові розлади були, дикі діареї, люди втрачали вологу шалено.

Коли ми прибували до приміщення їдальні, шикувалися в колону і заходили. Всі мовчали – розмовляти було не можна, голова донизу, руки за спину. Підходили до вікна роздачі, брали тарілку і чай, сідали. Там було 12 столів по 8 осіб. Стояв наглядач з годинником. На прийом їжі відводилося рівно 2 хвилини. Потім командував: "Перший стіл – встати, виходимо!". Ми вставали і йшли на вихід.

Не встигали поїсти і просто кидали їжу на тарілках

Якщо хтось доїдав, і в нього був повний рот, то його відводили і заставляли присідати, поки не дожує. Після чого "гусячим кроком" (навприсядки. – Gazeta.ua) повинен був вийти на вулицю. Звісно, нерідко бувало, що не встигали поїсти і просто кидали їжу на тарілках. Бо якщо ти не встигнеш, покарають усіх: заставлятимуть присідати, або йти "гусячим кроком" до самого бараку.

Я медик, ну що я можу їм там розповісти? (про допити росіянами. – Gazeta.ua). Ну вони намагалися позивні дізнаватися. Полювали за азовцями. Вони, за їх уявленнями, "чинили звірства" якісь проти мирного населення. Називали мені позивні якісь – але я ж нікого не знаю.

Автор: З особистого архіву лікаря анестезіолога Олександра Демченка
  Одна з понад тисячі операцій, проведених в бункері "Желізяка" - медчастині на заводі "Азовсталь". Біля операційного столу - хірург Євген Герасименко
Одна з понад тисячі операцій, проведених в бункері "Желізяка" - медчастині на заводі "Азовсталь". Біля операційного столу - хірург Євген Герасименко

Мене допитували тричі: раз ФСБ і двічі – слідчий комітет РФ. До мене ніякого фізичного впливу не застосовували – це були тільки розмови.

У слідчого, з яким я спілкувався крайній раз, в Україні родичі: мати і дві чи три сестри, розповідав. З ним спілкувалися на більш загальні теми. Наприклад, питав: "А ви знаете, почем у вас сейчас доллар?". Кажу, ну невже ти думаєш, що за ці чотири місяці це єдине питання, яке мене турбує. Або розповідав, що в Європі взимку не буде газу і щоб не змерзнути, вони обігріватимуться деревом, яке братимуть в Україні. Бо ми лише сировинний придаток… Отаку всяку пургу ніс мені. А я дивився і думав: "Чоловіче, ну шо в тебе в голові?".

Там в голові у них дикий бардак. Якісь питання дурні задавали. Шо стосовно оцих "нацистів" і "бандерівців". Вони ж серйозні люди – полковники, підполковники, і вони про це питали абсолютно всерйоз. Вже я в них питав: поясніть, ну хто такі ці міфічні бандерівці та оці нацисти?

У багатьох азовців чимало татуювань. А для них (росіян. – Gazeta.ua) – це як червона ганчірка, вони ж накачані пропагандою своєю. У них до азовців особливе було відношення. Їх утримували в окремих бараках: їхні були 1-2 і 9-10. Той, в якому я був, мав номер 7-8. Але до них застосовували особливі заходи утримання – тобто, вони взагалі не виходили, навіть на прийом їжі – їм носили їжу туди.

І одразу – потужний вибух в районі бараку

Мій барак був неподалік від місця трагедії (згадує ніч на 29 липня 2022-го, коли росіяни знищили один з бараків із полоненими. – Gazeta.ua). Коли сталися вибухи – я вже майже спав. Чув "вихід" градів – повну касету випустили. І одразу – потужний вибух в районі бараку. Потім знову виходи граду – і ще один вибух. Думаю, охорона табору знала, що так буде – бо ніхто не постраждав з тих, хто стояли на охороні корпусу, куди переселили азовців за декілька днів до обстрілу. То все було цілеспрямовано зроблено.

Я прибіг до решітки і кликав охоронців, щоб мене випустили. Бо я можу надавати допомогу. Але всі вертухаї побігли туди і я дуже довго чекав. До надання допомоги допустили лікарів, які входили до медичної бригади табору – тих, хто там був з квітня. Але їх довго тримали на відстані.

Сам вибух стався на початку першої години ночі, а наших медиків на місце трагедії допустили близько четвертої ранку.

Автор: novynarnia.com
  Тіла загиблих азовців біля розбомбленого барака в фільтраційному таборі поблизу Оленівки ранком 29 липня 2022 року
Тіла загиблих азовців біля розбомбленого барака в фільтраційному таборі поблизу Оленівки ранком 29 липня 2022 року

Я не був на місці і участі в розбирання завалів не брав – то команда з нашого барака була там. Їх тоді не розпитував якось, а потім мене поміняли. Знаю, що вони розбирали завали і тіла виносили. Але ці мої друзі й земляки досі перебувають у полоні.

Пробув у полоні рівно 4 місяці – від 20 травня до 20 вересня. Був серед тих 215 людей, яких поміняли на Медведчука.

Я тоді знаходився в їдальні (про те, як дізнався про обмін. – Gazeta.ua) – на початку вересня мене призначили відповідальним за протиепідемічний стан колонії. Мене щоранку виводили о 05:00, обшукували, вели до їдальні. Там я був присутній на прийомах їжі. Стежив, щоб оброблявся посуд, якісно харчі готувалися.

Якщо рахувати ложками, то спочатку було 5-6 ложок на порцію

Працював безпосередньо з зампотилу оцієї зміни, яка була в таборі. Цей полковник був росіянином, віком десь трохи за 50. Йому дуже не подобалися всі оці знущання з нас: біготня до їдальні і обмежений час на прийом їжі. У нас з ним були рівні робочі стосунки, він у мене міг запитати як і що можна покращити. Наприклад, у людей були діареї – я сказав тому зампотилу, що це через недопечений хліб. Він вже сам розробляв рецептури, стежив, щоб хліб допікали – його полонені дівчата пекли. То хліб стали пекти нормально, трохи збільшили пайку: якщо рахувати ложками, то спочатку було 5-6 ложок на порцію, потім збільшили і стало десь 8-9.

Так от, того дня я був у столовій. Бачив, що повз провели групу "азовців". Але не зрозумів, куди. Мій знайомий – знав його ще по госпіталю, сказав, що їх відправляють на етап. Невідомо, куди саме, але там і жінки були. А я знав, що на етап відправляли тільки солдатів. А офіцерів і жінок увесь час тримали в таборі. То промайнула думка що, може, їх на обмін готують.

Автор: DR
  Український військовий з "Азовсталі" у російському полоні
Український військовий з "Азовсталі" у російському полоні

І тут у їдальню заходить вертухай. Підійшов, перепитав: "Ти Герасименко? Давай, бігом у барак – і на шмон".

В бараку мене хлопці зустрічають і питають, чи я в курсі, що їду на етап. Я попросив список тих, кого забирають – там одні офіцери. Нас усіх вивели з барака, посадили навприсядки – це була звичайна практика саджати полонених так поки триває обшук. Почали шмон об 11:00, закінчили близько 19:00.

Пізно ввечері прийшли КамАЗи, нас туди посадили по-сомалійськи (обличчям проти руху, з широко розставленими ногами, між яким саджали наступного полоненого – така собі "ялинка". – Gazeta.ua). Очі позаклеювали скотчем, руки зв'язані. Разом з нами їхала озброєна охорона – я так зрозумів, росіяни.

Нас не годували, не дали ні краплі води

Їхали декілька годин, а привезли нас у Таганрог (місто в Ростовській області Росії. – Gazeta.ua). Не міг побачити нічого, але сказав хтось з охоронців. Там посадили в літак – транспортний Іл-76, розмістили на лавках. Летіли, здається, години три. Потім – посадка, далі – знову зліт. Вже потім зрозумів, що до нас таким чином додавали інших полонених.

Увесь час ми були з заліпленими очима. Нас не годували, не дали ні краплі води. Ну воно, зрештою, і добре – в туалет не було можливості сходити увесь цей час, понад добу. Хтось з хлопців просився сходити в туалет, їм грубо відповідали, що можуть сходити у штани. Охоронці ходили з шокерами – щоб ти не спав, били електрикою. Якщо голову нахилив – підходить, одразу в шию тебе током. Мене раз долбанули, але не дуже боляче. Вже, мабуть, батарейка сідала.

Автор: СБУ
  20 вересня 215 захисників Маріуполя повернулися додому після російського полону
20 вересня 215 захисників Маріуполя повернулися додому після російського полону

Коли ми другий раз приземлилися, я зміг трохи припідняти скотч – побачив напис і зрозумів, що ми в Гомелі. Тоді укріпився в думці, що нас можуть везти на обмін, що скоро будемо в Україні. Поки ми сиділи чекали транспорту, я зрозумів, що більше просто не можу терпіти – треба в туалет. Не знав уже що придумати, коли згадав, що в кишені залишилися хірургічні рукавички. Зв'язаними руками з великим трудом заліз у кишені, розгорнув ту рукавичку, помочився, кой-як. Потім навіть зміг її зав'язати й під лавку кинув.

Нас одразу нагодували – привезли нам бутерброди, солодощі (про момент, коли потрапив в Україну. – Gazeta.ua). Уявіть собі, що це таке, коли ти пів року нічого такого не бачив взагалі! Тоді ще не вірив у те, що це сталося.

Був гіркий присмак, що мене звільнили, а друзі мої там залишилися

Наступного дня був у Київському госпіталі – вставав перший час о пів на шосту – просто не міг більше спати, отак вже налаштувався біологічний годинник. А думками був там, у таборі – був гіркий присмак, що мене звільнили, а друзі мої там залишилися.

Дружину побачив на п'ятий день. Бо спочатку було неясно – я просився перевести мене до Дніпровського госпіталю, але потрапив до Київського. Та ще й з коронавірусом – перед відправкою в таборі був спалах якоїсь ГРВІ. А вже тут мені зробили тест на ковід – виявився позитивним. То був ще в ізоляції, але добре, що легко перехворів – як нежить. В хлопців були і важкі форми.

Після Києва побував ще на реабілітації в санаторії на Полтавщині. А потім вже доліковуватися направили в рідний ВМКЦ в Дніпро. А вже з грудня місяця я повернувся до роботи.

Автор: З особистого архіву Євгена Герасименка
  Хірург Євген Герасименко та військовослужбовець Дмитро Мороз, які потрапили з "Азовсталі" до російського полону, де їх утримували в одному бараку, разом проходять реабілітацію в санаторії НГУ
Хірург Євген Герасименко та військовослужбовець Дмитро Мороз, які потрапили з "Азовсталі" до російського полону, де їх утримували в одному бараку, разом проходять реабілітацію в санаторії НГУ

На "Азовсталі" все трималося завдяки медичній службі. Одна справа, коли військовослужбовець виконує свої обов'язки і знає, що в разі чого йому ніхто не надасть медичної допомоги. А друге – коли він знає, що беззастережно може виконувати бойові завдання, а в разі чого не загинеш – тобі обов'язково при пораненні кваліфіковані лікарі нададуть допомогу. Це моя суб'єктивна думка.

Коли ми з колегами туди прилетіли (в Маріуполь. – Gazeta.ua), то там про нас легенди ходили: всі були дуже вражені нашим прильотом. Це настільки надихнуло цей контингент нашого угруповання! Вони повірили, що зв'язок з великою землею не втрачений, бо якщо висококваліфіковані лікарі прилетіли – значить, не все так погано. Вже в Оленівці, я чув, як військові між собою обговорювали нас – що це був абсолютно безрозсудний крок з нашого боку, але ми врятували багато життів. І якби не медична допомога, за декілька днів від двох з половиною тисяч бійців залишилися б тільки окремі люди.

Зараз ви читаєте новину «"Брав канцелярський ніж і відкривав животи" – як хірург з Дніпра рятував бійців у бункері та вижив у полоні». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 79692
Голосування Підтримуєте введення біометричного контролю на кордоні з РФ?
  • Підтримую. Тепер потрібно заборонити українцям їздити в Росію
  • Ні, нічого не дасть крім черг на кордоні
  • Потрібно вводити візовий режим
  • Краще заборонити росіянам в'їзд в Україну
  • Це нічого не дасть. Злочинці з РФ все рівно знаходитимуть способи потрапити в Україну
  • Досить повністю припинити транспортне сполучення з РФ
  • Сумнівне рішення. Такий контроль ще більше провокуватиме Росію. Можливе загострення на Сході
Переглянути