"Забути українську вигідно, вигідно, вигідно, – переконують колонізатори, і все одно мусять вводити репресивні закони проти неї, бо завжди знаходиться жменька завзятих, які, ні на що не сподіваючись, творять, як промовляє їхня душа, а потім юні романтики це читають, надихаються, і організовують колонізаторам великі проблеми", - пише у книзі "УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ. Річниця пртестів проти "мовного закону" Дмитро Різниченко. Як учасник тих подій він погодився написати книгу зі спогадами очевидців і власним осмисленням українського мовного питання. Саме сьогодні організатори презентують це видання в Києві. Ми ж пропонуємо до уваги один із розділів, ексклюзивно наданий автором:
8. Тарас Шевченко
Тарас Григорович Шевченко в молодості був справжнім батяром – любив мистецтво, алкоголь, жінок, веселу компанію та підпільні політичні організації. Докладна історія його викупу з кріпацтва вельми примітна: якийсь генерал замовив Шевченкові портрет, а потім відмовився, і не розплатився за роботу. Ображений Тарас замалював генеральский мундир з усіма відзнаками, натомість дописав бритву, помазок та рушник на шию і віддав генерала в одну з цирюлень в якості вивіски. Коли єго прєвосходітєльство випадково натрапив на картину та впізнав себе, сказився з люті, і побіг до пана Енгельгардта з проханням продати йому художника, аби на свою фантазію покарати. Шевченко, дізнавшись, що за його душу йдуть торги, кинувся до друга Брюллова, той до придворного поета Жуковського, а той вже до самої імператриці. Енгельгардту дали знати, аби почекав із продажем. Брюллов дописав картину, яку давно обіцяв, вона була розіграна в лотерею, і на виручені гроші Шевченко отримав звільнення. По тому вступивши до Імператорської Академії Художеств, він весело зізнається: "Як здав я екзамен, та як почав гуляти, то опам'ятався тiльки тодi, як минуло моїй гульнi два мiсяцi!"
Шевченко: "Як здав я екзамен, та як почав гуляти, то опам'ятався тiльки тодi, як минуло моїй гульнi два мiсяцi!"
З провінційних кріпаків Шевченко своїм талантом пробився в столичну богему, та не просто богему – він був модним художником і знаменитим поетом. На той момент це був не якийсь книжний тусовщик. ХVIII-ХІХ сторіччя прозвали "золотим віком російської літератури", бо вони були літературоцентричними. Література тоді посідала місце, яке в ХХ перейняла музика і кіно. В російському суспільстві ХІХ сторіччя бути відомим поетом і художником – то було щось на кшталт рок-зірки. Шевченко був запрошуваний в кращі салони столиці, модно і дорого вдягався, знався з гарними жінками та дружив із впливовими людьми.
Незмінна вишиванка та кудлата шапка – частина канонічного образу, зафіксованого у безлічі портретів, – це данина часу. Після французської революції в Європі запустився процес націєтворення. Нації як історичні суб'єкти усвідомили себе і свою спільність; вже не достатньо було написати на прапорі "З нами Бог!" та піти війною на будь-якого сусіда, людські спільноти почали гуртуватися за геть іншими принципами. Національна тематика була модною й актуальною, це був час "романтичного націоналізму", і саме тому вдягнений у вишиванку український поет Шевченко дістав лаврів у столиці Російської імперії.
Оскільки українці, як і багато інших націй, переживали тоді "хворобу бездержавності", їх поезія була не просто поезією – вона виконувала низку суспільних функцій, для звичайної, розважальної літератури не характерих: ідеологічну, просвітницьку, виховну, релігійну, історичну. Шевченко став поетом-будителем, які з'явилися приблизно в той же час у більшості народів східної Європи. Загалом, революційно-демократичних письменників у XIX сторіччі було не так уже й мало, але попередники Шевченка, українські народники типу Гулака-Артемовського чи Квітки-Основ'яненка або не дотягували до ролі національного пророка талантом, або не вийшли біографією, бо походили зі шляхти, орієнтувалися на шляхту, і вміли писати про народ, але не для народу. Лише в "Кобзар" українець дивився, мов у дзеркало – там були всі маленькі радості і великі жалі теперішнього, всі непевні мрії майбутнього, і всі криваві сни минулого.
"Чествовать Шевченко - значит понять и признать, что нет и не может быть единой культуры в стране, где живет сто и больше народов", - сіоніс Володимир Жаботинський.
Пізніше, як це часто буває з пророками, Шевченка почали іменувати Пророком з великої літери, потім обклали ритуалами, надрукували на грошах, багато разів витесали з каменю, створивши канонічний образ вусатого похмурого дядька, що височіє над площами імені себе, дивиться на бульвари імені себе, навпроти інститутів імені себе, в яких цілі кафедри досліджують його біографію. І майже ніхто тепер не згадує, що на солдатській службі він малював автопортрети в голому вигляді і славився вмінням танцювати гопака.
Шевченко був обдарованим актором, гарно співав, мав дар схиляти до себе людей і бути душею компанії. Коли його за літературну і політичну діяльність вислали солдатом в Оренбург, опальну столичну зірку там зустріли, як рідного. Щоб б там не було між ним і царем, але провінційне місто помирало з нудьги, і маринувати іменитого поета в казармі ніхто не збирався. Отож, на службі Шевченко носив цивільний одяг, обідав у домі коменданта, писав його з дружиною портрет, захоплювався передовою тоді фотографією, грав у любительских спектаклях, співав у хорі і, як він сам писав, "навіть поверхово не ознайомився з жодним збройним прийомом", – тобто клав на царську службу великий селянський плуг. Але на нього написали донос. Двадцятирічний офіцер, якого Шевченко викрив у любовному зв'язку з дружиною свого друга, стукнув у столицю, що опозиційний поет не несе солдатської служби, порушує заборону писати і малювати, і взагалі, не так вже й страждає, як належить страждати в Росії ненадійним політичним елементам. І "Ніколай Палкін" (цар Микола І) заслав Шевченка аж у Казахстан, у Новопетрівську фортецю.
Будь-який київський журналіст, коли повертається в рідне провінційне містечко, буквально вже за тиждень ладний вовком вити від нудьги. А уявити, що столичну літературну зірку заслано в найвіддаленішу діру імперії, в дике задуп'я, де тільки старезна азіатська фортеця, казарма, кілька вірменських яток та берег Каспійського моря, в якому хоч втопися. Без жінок, без друзів, без права писати та малювати, і не на тиждень, а на безкінечних десять років. Звичайно, як і в Оренбурзі, Шевченко знайшов спільну мову з комендантом та офіцерами, швидко плюнув на царську заборону писати і малювати, але з джерел натхнення тут було лише полювання та спиртне. Полювання поет не любив, і, зрештою, спився. Пив він, як водиться, до самої своєї смерті, і помер з похмілля, наступного дня після святкування дня народження.
"...Эх! То-то було б, дурний Тарасе, не писать поганих вiршiв та не впиватися почасту горiлочкою, а учитися було б чому-небудь доброму..." – жалівся він самому собі на самого себе. Та дарма жалівся, бо навряд би міг зробити щось добріше, ніж його передові вірші. Російське суспільство на той момент криком кричало про модернізацію, демократизацію, розкріпачення та оновлення, і співці народної свободи були потрібні як повітря. Його любили, поважали, шанували, і вже за життя чудово усвідомлювали маштаб ролі в українській та російській історії.
Масштаб усвідомлювали, а от із характером довго не могли визначитися. Лібералізація імперії піднесла Шевченка, визначного поета-свободолюця, який так жахливо постраждав від абсолютизму, на постамент. Між тим трактувалася його творчість і в Російській імперії, і в СРСР завжди половинчасто. За царя викреслювалися всі незручні соціальні моменти, за генсека – національні; залишалися самі хрущі над вишнями та жалісливі історії з життя простого народу. Насправді ж романтичний період його творчості, коли він йшов за модою і, наче мексиканські серіали, писав про страджання бідних Катерин та Оксан, був раннім і доволі коротким. Згодом він жалівся друзям у листах:"...Якщо по правді вам сказать, то дуже вже мені й самому набридли тії мужики, та паничі, та покритки…"
І ніхто з російських і радянських дослідників так і не наважився прямо відповісти на найважливіше питання: а чого ж, чорт забирай, співець народного горя творив українською мовою, коли чудово розумів і знав "общєпонятну" російську?..
Лише в 1911 році, у своєму знаменитому ессе "Урок ювілею Шевченка" на це питання просто і ясно відповів Володимир Жаботинський (визначний історичний діяч Ізраїлю, єврей-сіоніст, на той момент – одеський журналіст):
"...Когда приходится, по долгу службы, чествовать юбилей Шевченко, мы стыдливо рассказываем друг другу, что покойник, видите ли, был "народный" поэт, пел о горестях простого бедного люда, и в этом, видите ли, вся его ценность. Нет-с, не в этом. "Народничество" Шевченко есть дело десятое, и если бы он все это написал по-русски, то не имел бы ни в чьих глазах того огромного значения, какое со всех сторон придают ему теперь. Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. Он национальный поэт и в субъективном смысле, т.е. поэт-националист, даже со всеми недостатками националиста, со взрывами дикой вражды к поляку, к еврею, к другим соседям... Но еще важнее то, что он - национальный поэт по своему объективному значению. Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие, и эта любовь и этот страх были бы ни чуть не меньше, если бы Шевченко был в свое время не народником, а аристократом в стиле Гете или Пушкина. Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) - и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса.
<...> Мы сами здесь на юге так усердно и так наивно насаждали в городах обрусительные начала, наша печать столько хлопотала здесь о русском театре и распространении русской книги, что мы под конец совершенно потеряли из виду настоящую, осязательную, арифметическую действительность, как она "выглядит" за пределами нашего куриного кругозора. За этими городами колышется сплошное, почти тридцатимиллионное украинское море.
<...> Чествовать Шевченко просто как талантливого российского литератора № такой-то нельзя, чествовать его значит признать все то, что связано с этим именем. Чествовать Шевченко - значит понять и признать, что нет и не может быть единой культуры в стране, где живет сто и больше народов: понять, признать, потесниться и дать законное место могучему собрату, второму по силе в этой империи..."
Шевченко чудово знав російську, але писав українською, хоча це було нелогічно, неконструктивно, і навіть, на перший погляд, шкідливо для самої національної справи, бо ж російську розуміли всі, а українську – лише тонкий шар української інтелігенції та малограмотне селянство, яке рідко тримало в руках книжки, окрім церковних. Проте душа його промовляла українською, а без душі неможливі хороші вірші.
Яку мову використовувати: "общєпонятну" чи національну? Навколо данного питання в Україні зараз точаться такі завзяті дискусії, що аж важко здогадатися, скільки років цій темі насправді. Агрументи прибічників "общєпонятної", як і сторіччя тому, однакові, логічні і передбачувані – общєпонятна є общєпонятна, її розуміє наразі більшість, отже більше потенційних читачів, отже ширше аудиторія, отже вигідно. Забути українську вигідно, вигідно, вигідно, – переконують колонізатори, і все одно мусять вводити репресивні закони проти неї, бо завжди знаходиться жменька завзятих, які, ні на що не сподіваючись, творять, як промовляє їхня душа, а потім юні романтики це читають, надихаються, і організовують колонізаторам великі проблеми.
Івана Франка, який народився на півсторіччя пізніше Тараса Шевченка, і по інший бік російсько-австрійського кордону, сучасники також називали диваком і засуджували, бо він вперто творив не державною німецькою, не загальнозрозумілою польскою, а українською.
Якби зараз духи Франка та Шевченка повстали зі своїх могил та запросили своїх давно забутих критиків на прогулянку "всходніми кресами" і "малоросією", ті б ридма ридали, дивлячись на оперні театри, інститути, вулиці і міста, названі іменами колишніх диваків. Історія сама визначає, хто дивак, а хто роздивлявся на сто років уперед.
3 
1
Коментарі
32