Не хочу вигравати

Під час навчання в Румунії ­перший рік жив у гуртожитку разом із албанцем Саміром. Він часто розповідав про успіхи своєї ­батьківщини, а я сміявся разом із румунами. Бо Ющенко щойно став президентом, і всі розраховували, що Україна швидко надолужить різницю зі Східною Європою. Саміра це бісило. Раз заклалися на пляшку вина, що Україна вступить до НАТО раніше за ­Албанію.

Мені здавалось, що я легко виграю. Але рівно за три роки Албанія вступила до Альянсу, а Україні навіть не дали план до членства. І я програв пляшку.

Румуни в Європі. Тепер – ваша черга

2007-го членом Європейського Союзу стала Румунія. Це – єдиний Новий рік, який я провів поза Україною. Мало не всі наші студенти й практиканти зустрічали його на площі перед Національним палацом у Ясах. Оркестр грав "Оду до радості" Бетховена, всім роздавали символічні картки з написом "Відтепер громадяни ЄС". Я теж досі маю таку.

Тієї ночі ми святкували з колегами із Французького культурного центру та студентами програми "Еразмус". Була невеличка вечірка між українцями, французами й молдаванами. Ми працювали разом у центрі з півроку й дуже потоваришували. ­Випиваючи чергове шампанське, Бернар із Лілля сказав: "Ну що, румуни вже в Європі. Тепер – ваша черга". Я висловив великий сумнів. "Закладемося, хоч? – питає француз. – Якщо Україна не вступить до ЄС до 2020 року, подарую пляшку справжнього шампанського. У вас такого точно нема. А як ні, то ти мені – українського. Ви ж маєте шипучі вина?" Я запевнив його, що вони навіть дуже й дуже добрі.

Від Бернара маю лише емейла, та й той треба шукати. Де ще 2020-й, але я вже боюся, що можу виграти. Що далі – то більше. Уперше страшенно хочу програти, бо те французьке шампанське мулятиме мені очі дуже й дуже довго.

×