"Присвяток на честь Олексія — чоловіка Божого припадає 30 березня. Його так називали, бо він був праведник: людям помагав, а сам жив, як ніщий,— розповідає 65-річна Ганна Стеценко із села Красне Білоцерківського району на Київщині. — Він добрий був, і його називають ще Теплим Альошкою. І це вже завжди на Олексія перший теплий день і весна настояща починаєтся".
Каже, що на Теплого Олекси щука-риба "хвостом лід розбиває". А пташка вівсянка співає:
— Шмаровіз, шмаровіз, кидай сани, візьми віз, та поїдем по рогіз!
Або:
— Діду, діду, сій ячмінь!
Якщо на Олекси відібрати зерно для посіву — урожай буде добрим, пшениця вродить "чиста, мов золото". Від цього дня починали працювати на подвір"ї. На півночі Житомирщини приказують: "На Теплого Лексія корова на вереск, риба на нерест, бджола на уллє, а баба — за куделю да під призьбу".
— Який день на Олексу, таке і літо буде, — запевняє Ганна Стеценко.
За погодою передбачають, чи роїтимуться бджоли. Сонячна — обіцяє багато нових роїв, дощ — добрий медозбір, вітер — меду годі чекати. Теплого Олексія своїм опікуном вважали пасічники. Цього дня заведено "будити бджолу". Вулики виносять із зимівника на пасіку й уперше випускають бджіл, "щоб роздивлялися на світ".
До святого Олексія звертаються з молитвою захистити бджіл від злих уроків, крадіжок роїв, хвороб, мору. Борті й вулики обкурюють ладаном, сухими волошками, кроплять свяченою водою. До них примовляють:
— Сьогодні Теплого Олексія, ваш день на обліт. Нуте, бджоли, готуйтеся: прийшла пора, ідіть і не лінуйтеся.
Пасічник цього дня нікуди не йде з дому — аби бджоли протягом літа не втекли з пасіки. Для цього їх випускали для першого обльоту крізь дірку в колачі. Його готували із залишків усіх страв, що були на столі на Святвечір. А щоби бджоли добре розмножувалися, вічко вулика обмащують овечим молоком. Вулик обв"язують лляними нитками, затикають в них гілочки свяченої верби, щоб нові рої трималися пасіки.
— На Теплого Олекси муй батько пчіл глядів і вулікі чистив і приказував: "Ми вас виносімо на волю, щоб ви давалі нам меду доволі", — розповідала 2004-го тоді 82-річна Марія Гошко із села Жовтневе Попільнянського району на Житомирщині. — Там був мед, которий не з"єлі пчоли за зіму, батько його вирізує. Такиє те стольники гарниє, такіє сивеньки-сивенькиє. І несе батько у хату цей холодний мед сивенький і усіх пригоща. Такий укусний! А в которих вуліках нема меду, тим пчолам туди ситу добавляє.
Із лісу пасічник приносив мурашок і варив їх у меду. Цим підгодовував кволих після зимівлі бджіл, "аби були працьовиті, як мурашки".
Щоби боронилися від нападу чужих роїв, клали до вуликів щучу голову з гострими зубами. Посипали вулик товченим перцем — він мав додати комахам витривалості.
На пасіці ставили ікону преподобного Олексія та святих Зосими та Саватія як покровителів бджільництва. Для відлякування злих сил вішали на довгій тичці кінський череп або вбиту ворону.
Аби правильно вибрати місце під пасіку, на ніч залишали новий горщик. У нього новою ложкою відмірювали 39 ложок води. Наступного дня її перемірювали: якщо налічували 40 ложок — місце вважали богоугодним.
Бджолу в Україні вважають Божою комахою, яка "робить віск Богові на віддяку, Сусові Христу на посвіт".
— Бджола така ж істота, як і людина. Ніколи не скажуть, що бджола здихає. Кажуть тільки, що вона помирає, — розповідає пасічник із села Германівка Обухівського району на Київщині Сергій Кононенко, 67 років. — За поведінкою бджіл можна передбачити погоду. На люту затяжну зиму щільненько так прополісом весь вулик заклеюють. А коли портиться погода, вони зляться. Бо настроїлися на роботу, а тут тобі дощ. Вони і дратуються чисто як люди. Бджоли свого пасічника в обличчя знають, завжди пізнають. Мене, наприклад, ніколи не кусають. І добру людину, з добрим настроєм і усмішкою в серці, ніколи жалити не стануть. Роздратована людина стає агресивною, адреналін виділяє, і бджоли це відчувають, нервуються й жаляться.
Пасічник має бути поміркованим, не вживати алкоголю, не курити й не матюкатися. Бджоли цього не терплять. Вважають, що де є бджоли, там у сім"ї злагода і достаток. Крадіжка бджіл із пасіки є смертний гріх: знищити пасіку — те саме, що обікрасти церкву.
Про бджолярів, яким добре велося на пасіці, казали, що ті наймали на службу "дідька-пасічника". Набути його можна було, відваривши галузку, на яку сідав перший рій. До схід сонця бджоляр виносив відвар на пасіку, там роздягався і мився ним із голови до ніг. Одразу ж нібито і з"являвся "дух-пасічник" і починав порядкувати. По смерті бджоляра зникав. Переводилися й бджоли — кажуть, що супроводжують хазяїна на той світ.
Жінок на пасіку не пускали — не заведено було. Лише вдів, які діставали її в спадок від чоловіка.
Рамковий вулик винайшов Петро Прокопович
За Київської Русі мед добували бортництвом: у лісі знаходили диких бджіл, що роїлися в дуплах дерев — бортях. На таких деревах ставили тавро — знак власності. Мед і вощину забирали восени. Згодом бортники почали робити у деревах і пнях штучні дупла й заманювали туди рої.
Домашнє бджільництво в Україні поширилося з другої половини ХІV ст. Бджіл тримали у вуликах — випалених або видовбаних ізсередини колодах. Їх і досі застосовують, вішають також на деревах. Крім дуплянок, були також плетені із соломи вулики-солом"яники. Вулики-мазанки робили з глини і соломи, сапетові плели з лози або очерету. Їх виносили на пасіки до лісу, на сонячні галявини. Вічком — щілиною — повертали до сонця. Таку пасіку обгороджували невисоким тином. Поряд ставили курінь для пасічника, споруди для переробки меду й воску.
Мед зі стільників вибирали двічі на рік — у липні й серпні–вересні. Вийняті з вуликів стільники в теплих приміщеннях — "медових банях" — складали у спеціальні сита над коритами. Туди стікав мед.
1814 року український бджоляр Петро Прокопович розробив досконаліший розбірний рамковий вулик — дадан. Мед із сот стали "викачувати" за допомогою центрифуги — медогонки. Пасіка Прокоповича налічувала понад 10 тис. бджолиних сімей і була найбільшою в світі.
2 
1
Коментарі