За переховування єврея могли розстріляти і закопати на подвір'ї - історик

Ковч був парохіяльним священником в українському містечку Перемишляни на Львівщині. Це колосальна постать, адже в часи німецької окупації та Голокосту робив майже неможливі речі. Роздавав метрики євреям, щоб їм було легше пережити геноцид. Піклувався про українців та поляків. Його прямо просили навіть заспокоїтись з порятунком людей і допомогою, але він не слухав.

Поворотним моментом для Ковча стала смерть дружини, яка була для нього опорою в житті. Ще у міжвоєнний період вони жили бідно. Ковч мав поля, якими володіла Церква, і утримував родину. При цьому здавав бідним селянам під дуже малий відсоток і майже нічого з того не мав. Часто роздавав їжу біднякам. Це був власний вибір і жінка його підтримувала, хоча мали шестеро дітей. Після смерті дружини, і коли діти стали дорослими, він вирішив віддати себе абсолютному служінню людям. Через допомогу євреям потрапив в концтабір. Там загинув. В'язні називали його Парохом Майданека.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Польщі встановили пам'ятник українському священнику

Монахи-студити – дуже молода спільнота, яка має давні коріння. Вони сягають Середньовіччя. На початку XX ст. митрополит Андрей Шептицький, який звернув особливий погляд на східний обряд та цікавився історією Східної Церкви, підтримав молоду громаду, яка хотіла жити у дусі східнохристиянського чернечого життя, написав з своїм рідним братом Климентієм програмний документ "Типікон". Громада осіла у 1919 року в Свято-Успенській Лаврі в селі Унів біля Перемишлян. Її ігуменом був отець Климентій.

Коли під час Другої світової війни нацисти почали винищувати євреїв, то Лавра стала місцем їх короткотривалого пристанища. Наприкінці 1942 року при сиротинцю Лаври почали постійно жити три хлопчики-євреї. Адам Данієль Ротфельд - після війни виїхав до Польщі й зробив гарну дипломатичну кар'єру, 2005-го був міністром закордонних справ. Одед Амарант став інженером, живе у Ізраїлі. Леон Хамайдес – сина катовіцького рабина Кальмана Хамайдеса, нині успішний лікар в США.

У 1980-х звання "Праведника народів світу" отримали схимонахи Лазар (Шиян), Теодозій (Цибрівський), владика Никанор (Дейнега). 1995 року праведниками визнали ієромонахів Климентія (Шептицького) та Марка (Стека). Маємо ще одну монахиню Студійського Уставу, матір Йосифу (Вітер). Вона займалася порятунком єврейських дівчат та переховували їх у жіночих монастирях. Її єдиною з них усіх визнали праведницею ще при житті. Останнім отримав звання ієромонах Даниїл Тичина - 2008 року.

 

У Львові на вулиці Петра Скарги – тепер Озаркевича, існував студитський монастир св. священномученника Йосифата. Там теж тимчасово переховували дорослих і дітей. Серед них був рабин зі Львова Давид Кагане - автор "Щоденника львівського гетто", найважливішого документу про Голокост у місті. Пізніше був у 1952-1967 рр. головним рабином військово-повітряних сил Ізраїлю. З 1963-1967 рр. та 1978-1995 рр. – членом комісії по наданню звання Праведника народів світу Яд Вашему. Там також переховувався швець Абрам Фінк з дружиною Файгою. Деякий час жив майбутній відомий американський економіст Курт Левін.

Переховували людей у сиротинці Свято-Іванівської лаври у Львові. Бувало не вистачало місця, тоді монахи везти людей і ховати у своїх парафіях по селах. Звідти також постійно переміщували, щоб хтось недобрий не запідозрив і не доніс. Адже якщо хтось казав хоч слово про переховування то дитину швидко треба було переводити через поля до іншого села і приховувати усі сліди.

Монахи жили у світі суцільних доносів. Їх писали сусіди, які щось підозрювали. Доноси були настільки дошкульними, що взимку 1943 року монастир на Петра Скарги п'ять разів перевіряли німці. Але жодного разу нікого не спіймали і не викрили. Якби довели, що людина ховає єврея, її би розстріляли і закопали на подвір'ї. В Західній Європі могли ще оштрафувати, посадити у в'язницю, а у нас - смерть.

Майже у центрі Львова існувала фабрика "Солід". Її заснував німець Йозеф Петерс, який ще до війни був монахом-студитом. Потім після радянського відступу 1941 р. повернувся до Львова і далі служив ГКЦ. Щоб не викликати підозр ходив перед німецькою владою у цивільному одязі. Йому допомагав митрополит Андрей Шептицький, який бачив розруху та нестачу у людей всього необхідного. На фабриці шили взуття і переховували євреїв. 16 шевців-євреїв навіть працювали там.

 

У грудні 1942-го німці заарештували Петерса, кинули до концтабору Дахау. Фабрику закрили. У підвалах залишились лише євреї, на яких чекала голодна смерть. Тоді отець Климентій Шептицький викликав друга Петерса по бізнесу - Володимира Гординського і доручив йому піти до німецької адміністрації щоб переконати відновити роботу фабрики. Задля порятунку євреїв.

Той пішов. На стіні у чиновника висів якийсь стертий портрет. Німець підійшов до нього подивився і сказав: "А чи не хотіли би його купити за 30.000 рейхсмарок". Це була пропозиція хабара. Гординський погодився. Гроші дав Андрей Шептицький. Справу уладнали, ключі від фабрики повернути.

Німецький режим був дуже корумпований. Деякі монахи платили хабарі поліцаям у Львові, щоби ті закривали очі на переховування євреїв.

Переважно євреїв з тодішньої Польщі – Львівщини, Станіславщини, Кракова, Катовіце, відповідно вихованих в лоні польської культури. Рятували абсолютно невідомих, які просто стукали у двері і просили порятунку. Забирали до монастирів та домівок. Переховували й годували. Були й випадки, коли люди звертались за допомогою, а потім казали, що знайшли ліпше місце.

Родину Адама Данієля Ротфельда монахи знали перед війною, тому що батько Леон був перемишлянським адвокатом і часто допомагав їм. Монахи переховували двох малих родичів Ротфельдів, але ті відмовились і забажали повернутись до батьків. Їх насильно не тримали і повезли сільським возом прямо до подвір'я Ротфельдів. Тоді ієродиякон Даниїл (Тимчина) подивився на Адама і сказав Леонові: "А може ми б його врятували". Адам згадував, що в той момент вся родина затихла, потім кинулась цілувати і плакати бо усі розуміли, що то остання зустріч. Тоді монахи взяли Адама на воза і врешті врятували.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від чого українці рятували євреїв під час Другої світової - добірка фото

Монахи надавали моральну підтримку. Адже мало дати людині їсти та заховати в якийсь льох чи за книжкову шафу. Голокост це жахіття, був присутній на кожній вулиці, кожного міста. Монахи переконували, що все погане скінчиться, обговорювали плани на майбутнє, давали поради. Це фантастичні розмови у реаліях тих років.

Після війни Андрей Шептицький звернувся до Єврейського бюро у Львові, щоб воно забрало дітей-сиріт. Наказував знайти хороших батьків-євреїв. Подарував кожній дитині сорочку та пару нових черевиків. Їх було до 200. Це дуже важливий момент опіки. Священників цікавила доля врятованих та що з ними буде потім.

 

Праведникам народів світу зі Східної Європи було значно важче, ніж із Заходу. Там у міжвоєнний період панувала демократія, люди могли обирати та бути обраними. Східна Європа – тоталітарні і авторитарні режими. Національні меншини тут жили у своїх світах. Українці Львова ходили лише до свого магазину, купляли тільки певні товари. Так само євреї, поляки і вірмени. Їх життєві шляхи майже не перетиналися.

Коли досліджував село Унів, то місцеві старожили-українці не могли нічого згадати про поляків. Отже перед таким суспільством стояли виклики і вибір – кому надавати перевагу. Студити ще у міжвоєнний період говорили про любов в першу чергу до людини, без огляду на те ким вона є, якого віросповідання. Отець Климентій Шептицький виховував у монахів пошанування до людського життя. Тому коли прийшла війна, вони не вагалися, що це українці їх треба рятувати, а інших покинути. Були лише люди, людська гідність.

Щодо віри, то вона була ключовою. Люди, які рятували євреїв, йшли на ризики та усвідомлювали їх. Адже коли ти переховуєш єврея, то завтра вночі можуть постукати у двері і розстріляти. Це був кінець життя і кінець місії.

Усі студити казали, що мали абсолютну надію на Божу мудрість: "Буде Божа воля – житимемо, якщо не буде – ні". Віра допомагала психологічно не зламатися. Адже не всі люди були настільки відважними. Психіка не витримувала. Ключові діячі порятунку від того сильно хворіли.

Після того, як німці відступили зі Львова, врятовані Шептицьким євреї, зробили список. Але його втратили. Курт Левін згадує близько 150 осіб. Студит схимонах Лаврентій (Кузик) говорив про 200 тільки дітей.

Можливо, якісь списки ще заховані у склепіннях церков чи в льохах монастирів. Могли їх знищувати агенти НКВД. Вони не так намагалися приховати Голокост, скільки боротися із Церквою. Священникам інкримінували співпрацю з німцями, а такі списки заперечували би це. Адже якщо ти рятуєш євреїв, як ти можеш співпрацювати з німцями.
Склав власний список із тих людей, яких знайшов. Але він не великий і не повний – не є завершеним і остаточним.