Сучасна ситуація в Україні хвилює більшість із нас. Розподіл країни на "рівних і рівніших", коли за інтереси останніх стоїть вся владна машина, а пересічному громадянину залишається сподіватися в основному на себе, спонукає нас поглянути на сучасну ситуацію через призму історії.
Україна упродовж XV–XVII ст. входила до політичних систем потужних держав-імперій: Великого князівства Литовського, Корони Польської, Речі Посполитої. А в середині XVII ст., у результаті революційних зрушень, виборола право на суверенний розвиток у формі широкої автономії – Гетьманщини, більш відомої як Українська козацька держава. Означена епоха позначена численними війнами, як внутрішніми, так і зовнішніми, і вважається мілітаризованим часом, коли за допомогою зброї вирішувалося чимало питань. Традиційна трилінійна схема суспільної стратифікації тої доби "шляхта-духовенство-селянство" доповнилася четвертим елементом – козацтвом, яке починаючи від кінця XV ст. крок за кроком, від повстання до повстання, вибороло право йменуватися провідним суспільним прошарком Гетьманщини. Тож яке значення мала зброя серед української шляхти, козаків та селян у бурхливі століття становлення нації? Як показують джерела, до зброї нерідко зверталися й представники українського духовенства...
Особливості прикордонного становища України обумовлювали войовничу вдачу українців і необхідність озброєння населення. Тим більше, законодавство, яке функціонувало на українських землях, не мало жодних обмежень щодо володіння та уживання зброї. Кожен, хто мав змогу її тримати, використовував як засіб та символ епохи – для захисту й для завоювання.
Масове використання та володіння зброєю було породжено самою системою комплектування армій того часу, причому на всьому європейському континенті. Епоха дорогих лицарських лат, а, відповідно, і "елітарного війська" закінчувалася – вогнепальна зброя була значно доступнішою для простих людей. І недарма на час розповсюдження в Європі вогнепальної зброї припадають значні соціальні зрушення та зростання "середнього класу" тієї доби – буржуазії.
Тотальна "мілітаризація" суспільства випливала також із загального обов'язку населення нести службу владним структурам. Селяни-піддані служили своєму пану-господарю, дрібний шляхтич – своєму більш заможному і впливовому патрону, вся шляхта, від голоти до пана й магната, служила королю чи великому князеві. Професійне "право" на військову справу, звісно, належало шляхті. Тож змалечку шляхтичів привчали тонкощам мілітарної справи – верхової їзди, стрільби з лука, володіння холодною зброєю (шаблею, сокирою, рогатиною, кинджалом і ножами), стрільби з пістолів, рушниці, гаківниці.
Селяни-піддані не так вправно могли користатися зброєю, бо виконували, як правило, функцію зброєносців своїх господарів або ж покладалися інші – допоміжні для військової справи. Але і вони володіли зброєю на досить пристойному рівні.
Чи не найповніше можна представити значення зброї для населення на основі джерел про шляхетські наїзди, що стали елементом суспільного життя того часу (досить умовно їх можна порівняти з сучасним рейдерством, а слово "наїзд" і в сучасній українській мові має приблизно те саме значення). Наїзди проникнули у всі сфери тогочасного життя, а їхніми учасниками, виконавцями чи потерпілими були й князі, й шляхта, а також їхні піддані, слуги та селяни. Зокрема, частка кримінальних справ, які розглядалися тогочасними судами (гродський суд) складала понад третину від усіх справ, а збитки, нанесені у результаті здійснення їх, важко оцінити й підрахувати у грошовому еквіваленті1. Читаючи справи виникає "дежавю" з сучасними новинами про постійні рейдерські атаки. Для читача наведемо декілька рис цих наїздів для порівняння.
Збройні наїзди здійснювалися шляхтичами, зазвичай, для поліпшення не правовими методами свого матеріального становища – власне заради наживи, а також із метою зведення рахунків зі своїми конкурентами чи ворогами, часто здійснювалися по замовлення впливових магнатів. Результатом наїзду могло бути не лише захоплення земель та угідь, а й заснування на них нового села чи маєтку. Засвічена у такий спосіб соціальна та економічна практика шляхетських наїздів є вельми показовою. Вона сигналізувала про те, що у період XVI–XVII ст. шляхетський наїзд набував реального значення надправового регулятора перерозподілу шляхетської земельної власності. Причому у даному випадку само встановлене право сильного виступало достатньо вагомим аргументом принаймні для місцевої шляхетської корпорації. Адже йшлося не про тривіальний наїзд-грабунок, по завершенні якого його призвідці зникали із захопленим добром, а, по суті, засвідчення ними чуття "респектабельного" нового власника, який статечно порядкує своїм добром і впевнений не лише у власній правоті, а й незворотності економічних наслідків розбійної авантюри. Це був зухвалий виклик тогочасному суспільству з його любов'ю до публічних закликань шанувати право. Схоже, що реакція шляхетського загалу на даний виклик була млявою, принаймні на повітовому рівні. Паралелі з сучасністю напрошуються самі собою.
Звичайним явищем стало захоплення збіжжя, вивіз з поля сіна, вирубка лісу, пограбування майна, городини або саду. Якщо пограбоване не вміщувалося на возах, нерідко наїзники підпалювали сіно, толочили городину, тобто спеціально задля помсти або на догоду своїм темним інстинктам намагалися завдати якнайбільшої шкоди. Показовим щодо цього є скарга дружини луцького мостовничого Івана Борзобагатого-Красенського Анни та її сестри Марії на володимирівського підкоморія кн. Олександра Семашка від 9 липня 1566 р. Із цього документу випливає, що близько 400 озброєних слуг та урядників князя вчинили наїзд на поля скаржниць біля села Рикані. Причому частину хліба вони викосили та вивезли, а решту знищили "на корню"2. Прикладом того, як діяли наїзники, котрі керувалися не лише почуттям помсти, а й мали на меті економічно послабити конкурента, є справа про наїзд, ініційований берестейським воєводичем Фрідріхом Тишкевичем. 1587 р. він з озброєним загоном слуг та селян чисельністю понад 600 осіб напав на володіння берестейського воєводи Гаврила Горностая. Наїзд було здійснено перед початком жнив. Наслідком його стало витолочення запряженими у вози кіньми усього незібраного урожаю жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, гречки, гороху, ярини, маку й конопель3. Нічого Вам не нагадує з останніх новин по телебаченню?
Наїзди й пограбування не були "безкарними". Кривдника можна було притягнути до відповідальності у судовому порядку. Наскільки дієвою та ефективною була правова й судова система відносно протидії шляхетським наїздам, можна судити із чинного законодавства та судової практики. Зокрема, у Литовському статуті 1566 р. окремий, одинадцятий розділ ("Про ґвалти й головизни шляхетські") присвячено проблемі шляхетських наїздів та розбоїв. Так, покарання за збройний наїзд (у випадку якщо не було вбито шляхтича) визначалося грошовим штрафом у розмірі 12 рублів грошів, який був символічним. Для порівняння вартість мисливських птахів коливалася від 3 до 12 рублів грошів. Тому часто більш ефективним було не очікування майбутнього правосуддя, а протидія наїзду за допомогою озброєних членів родини та слуг.
Відповідно до характеру заподіяної шкоди під час наїзду, в законодавстві були передбачені різні види покарання: страта, виплата потерпілому грошової компенсації, штраф. Однак у джерелах нами поки що не зафіксовано жодного випадку покарання смертною карою знатного чи впливового в певному регіоні шляхтича. Більше того, відомі часті випадки не лише несплати грошового штрафу, а й нівелювання нормами права. Яскравим прикладом слугує справа між князем Іваном Васильовичем Козекою з князем Іллею Долзьким про розорення останнім маєтку Рожчаловичі (12 серпня 1530 р.): "багато шкод в ньому поробив, двір спалив, людей розігнав". Князя І. Долзького двічі викликали до суду письмовими повідомлення та через господарського дворянина Василя Линевського, однак той відмовлявся приїхати і сплатити 1000 кіп грошів потерпілому. Врешті Іллі присудили штраф в розмірі 400 кіп грошів одноразовою виплатою, однак той подав зустрічний позов. Таким чином, остаточне вирішення справи затягувалось4. Бачимо, що і у сучасній Україні "впливові люди", також у більшості випадків відбуваються символічними покараннями, і то якщо справа набуває розголосу.
Який вихід знаходили тодішні "пересічні громадяни" в захисті свого життя і майна? Чи не єдиним засобом захиститися від вищого від тебе на соціальній драбині була зброя. Вона ж була основним стримуючим фактором сваволі місцевих шляхтичів та магнатів. Тому фраза короля Владислава ІV сказана Богдану Хмельницькому у відповідь на його скаргу: "Маєш шаблю при боці, захищайся" відображала тодішнє становище. "Панцир і кінь з сідлом, сагайдак з стрілами, порох, саблі турецькі, із сріблом, і прості, зброя" – найбільш розповсюджені мілітарні речі, що заповідалися міщанами та шляхтою українських воєводств Речі Посполитої XVI–XVII ст.5 Зброя поруч з маєтностями та коштовностями складала важливий статок української шляхти, а її наявність у господарстві була беззаперечним елементом шляхетського достатку та матеріальної культури загалом. Використання зброї окремими групами українського селянства, а також представниками духовенства було обумовлена специфікою нового часу й кожен, хто мав матеріальні ресурси мав право на володіння та застосування зброї.
Фактично для більшості нижчих станів (селян, міщан тощо) володіння зброєю поступово ставало чи не єдиним способом захисту від свавілля влади та шляхти, яке вилилося у появу нового унікального прошарку суспільства – козацтва. Влада ніяк не обмежувала купівлю і зберігання як холодної так і вогнепальної зброї. Саме володіння зброєю була тією ознакою, яка відрізняла вільну людину від підневільної і відіграла визначальну роль у формуванні українців як вільнолюбного народу.
1 Кременецький земський суд. Описи акових книг XVI–XVII ст. Випуск І. Книги 1–11 (1568–1598 рр.) – К., 1959.
2 Там само. – Спр. 1. – Арк. 31 зв.
3 Архив Юго-Западной России (далі – АЮЗР). – Ч. 6. – Т. 1. – К., 1876. – С. 175–178.
4 Князі Масальські: документи і матеріали XVI ст. Випуск 1 / Підготовка до друку й авторський текст А. Блануци, Д. Ващука. – К., 2007. – С. 81.
5 Тестаменти киян середини XVІ – першої половини XVII ст. / Наталія Білоус. – К., 2011. – 200 с.
3 
1
Коментарі
4