Українці поступилися землями заради військової допомоги

21 квітня 1920 року керуючий Міністерством закордонних справ УНР Андрій Лівицький та віцеміністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали таємну Варшавську угоду. Вона відома ще як договір Пілсудський–Петлюра.

За нею Польща визнавала право Української Народної Республіки на незалежність, а Директорію УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою – її верховною владою. Держави домовилися звільнити Україну від більшовиків. В обмін на це Петлюра погодився передати Польщі українську Галичину, 5 повітів Волині, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини.

Тодішні українські політики засуджували договір. Називали його незаконним та антиукраїнським. Казали, що Петлюра продав Галичину і Волинь полякам задля збереження власної влади. Ці ж гасла активно підхопила і більшовицька пропаганда. Поляки, які отримали максимум, називали Варшавський договір найбільшим спільним польсько-українським досягненням. Лише час дав змогу поглянути на тодішні важкі для України події 1918-1920 років критичніше та дав відповідь на запитання, чому УНР погодилася передати полякам територію Західноукраїнської Народної Республіки попри укладений раніше Акт Злуки.

"Злука примушувала галичан і наддніпрянців боротися одночасно на кількох фронтах – і проти російських агресорів, і проти польських, - розповідає Gazeta.ua працівник Українського інституту національної пам'яті Максим Майоров. - Однак сумні реалії вимагали примирення на якомусь із фронтів. На польському – це означало пожертвувати галицькими інтересами, а на російському – відмовитися від незалежності УНР, якої не визнавали ані більшовики, ані денікінці. Коли ситуація для України стала наближатися до катастрофи, і галичани, і наддніпрянці шукали порятунку в переговорах без відома союзників. Галицька армія перейшла на бік Денікіна, а дипломати УНР у Варшаві офіційно відмовилися від Галичини на користь Польщі. Усі сподівалися, що таке рішення – тимчасове".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російські війська ввійшли на територію Польщі

Відомо, що на будь-які територіальні поступки полякам представники УНР йшли неохоче.

"Спочатку керівництво УНР, зокрема й Петлюра, були твердо налаштовані відстоювати територіальну цілісність у переговорах із Польщею. Однак чим далі, то більше УНР потребувала союзу з Польщею. Його ціною були територіальні поступки. Місії Андрія Лівицького уряд дозволив у крайньому разі тимчасово поступитися Холмщиною і Підляшшям, але не Галичиною. Коли в листопаді 1919-го справа йшла до остаточного розвалу нашого фронту, Лівицькому повідомили, що максимальна можлива поступка – поділити Галичину за лінією Бартелемі - передавши полякам Львів, а на Волині поступитися околицями Ковеля.

Про відмову від Галичини Лівицький офіційно оголосив у грудні, коли Галицька армія вже перейшла на бік Денікіна, а армія УНР опинилася в оточенні деніківнців, більшовиків і поляків. У квітні 1920-го Польща вже контролювала всі потрібні їй території України і без жодних угод з Петлюрою. У такій ситуації залишалося небагато варіантів. Тому це був вимушений крок, а не якесь бажання Петлюри утримати особисту владу."

Сам Петлюра 1926 року писав:

"Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що "Петлюра продав" Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні "гріхи" і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливих обставин у житті української нації.

Шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об'єднання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде. Я переконаний, що вірність обраної мною лінії підтвердить історія".

Більше про Варшавську угоду читайте в інтерв'ю Максима Майорова у журналі "Країна" за 23 квітня 2020 року.

×