Українські історики мають дедалі більше клопотів із працею з архівними документами, стверджують науковці Центру дослідження визвольного руху. Про це вони заявили на круглому столі у Львові. Українські архіви самі створюють чимало проблем з допуском до документів, не дозволяють їх копіювати, а навіть беруть за це гроші. В архівних установах розраховано навіть спеціальні такси на такі випадки. Разом з тим, чимало документів просто приховують. Те, що вже досліджували від 2008 року, закрили після 2010-го. На всі запити не реагують.
"У таких ситуаціях правомірно звертатися до суду", - каже Ігор Кулик, експерт ЦДВР, - Саме суд може оцінити, чи справедливо архів відмовляє вам у доступі до матеріалів або забороняє їх копіювати. Це вже остання міра, проте не треба нехтувати і нею".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В'ятрович: "СБУ знає, що обурення Януковича - це лише для преси"
"Ми маємо також суттєві проблеми зі збереженістю матеріалів" - стверджує Володимир В'ятрович, голова ЦДВР. – Ми збирали матеріали про перші засідання Народного руху України. Виявилося, що ні записів, ані документів, ані фотографій практично не залишилося. КДБ на початку 90-х років вивезло до Москви або знищило більшість справ українських політв'язнів та сліди злочинів в Україні. Самі ветерани КДБ розповідають, що до 1991 року таких справ були тисячі – і їх вивезли до Росії. Знищення документів про злочини комуністичного режиму практикували навіть за часів незалежності України. Нищили те, що не встигли донищити на початку дев'яностих", - розповідає В'ятрович.
"Окремі документи, пов'язані з командиром Української повстанської армії Романом Шухевичем, зникли вже за часів незалежності України," - каже він.
У 2010 році керівництво державними архівами змінили. Призначили представників Комуністичної партії.
"Тепер, коли до керівництва архівами та керівництва Інституту національної пам'яті прийшли комуністи, доступ навіть до тих документів, які містяться в СБУ сьогодні, знов закрито. Бо люди, які вважають, що Радянський Союз – "ето наше всьо", не зацікавлені в тому, щоб усі побачили, що це зовсім не так. Що не вдалося зробити нам – так це забрати ці архіви з силових структур. Так зробили скрізь у східноєвропейських країнах. Але в Україні це не вдалося. Бо це можна було зробити лише двома шляхами. Або спеціальним законом, який ми запропонували у 2008-10 роках. Але тоді він став жертвою політичних домовленостей. Щоб отримати підтримку в голосуванні за зняття Стельмаха, тодішній прем'єр Юлія Тимошенко повернула комуністку Ольгу Гінзбург до керівництва архівною службою. А та відразу відкликала всі подібні ініціативи. По-друге, не існує закону України "Про реабілітацію". Це ще радянський закон 1991 року. Отже, реабілітація, яка відбувається в Україні, відбувається з точки зору радянського законодавства. Якщо людина справді потрапила туди випадково, її реабілітовують. А, якщо людина боролася зі зброєю в руках проти радянської влади, її за тим законом реабілітувати не можна, вона кваліфікується як злочинець. І ми маємо ситуацію, коли влада досі дивиться радянськими очима на людину – чи була вона злочинцем, чи не була. Очевидно, що потрібен український закон про реабілітацію, який дивитиметься з погляду незалежної України на всі ці речі", - додав В'ятрович.
Українські дослідники пропонують низку змін до законодавства, які б покращили роботу історикам та зобов'язали б архіви видавати документи про злочини комуністичного режиму в Україні. Цього самого вимагають і структури Європейського Союзу.
"Однією з вимог резолюції Європарламенту до України було відкриття архівів силових структур", – каже Аліна Шпак, експерт Центру з Луцька. - Натомість, і в парламенті, і в уряді, і в Адміністрації президента нам повідомили, що ні про яке виконання цієї вимоги не йдеться. Мусить бути якийсь підзаконний акт, який би це забезпечував. Але, очевидно, його навіть не готували. І, відповідно, сподіватися на зміну цього становища у близькому майбутньому не доводиться. Ці застереження ЄС українська влада просто проігнорувала".
2 
1
Коментарі
8