У складі армії УНР якийсь час діяв суто російський підрозділ — Тульська бригада. Сформовану із селян Тульської губернії червоноармійську бригаду з двох піхотних полків у березні 1919-го було скеровано на фронт у район міста Калинковичі на півдні Білорусі. Там їй протидіяли війська УНР.
Погане постачання та невдоволення селян політикою воєнного комунізму призвели до того, що бригада разом із місцевим "Поліським повстанським комітетом" підняла бунт. Повстанців очолив 28-річний соціаліст-революціонер Володимир Стрєкопитов, який у царській армії був прапорщиком. 24 березня вони захопили Гомель. Очевидці згадували, як "солдаты начали стрелять из пушек по гостинице "Савой"... В гостинице закрылись местные чекисты. Они отстреливались, но "Савой" все же разрушили из орудий, а уцелевших чекистов из числа евреев и латышей перестреляли и перевешали".
На захопленій території Поліський повстанський комітет проголосив Російську народну республіку, а Стрєкопитов став командувачем "Першої армії російської республіки". Однак уже 29 березня повстанці зазнали поразки від червоних. Вони відступили на територію УНР і стали підрозділом петлюрівської армії. На початку травня 1919-го туляки тримали протибільшовицький фронт у районі Новограда-Волинського. Аж тут у наступ проти армії УНР перейшли поляки — Петлюра і Пілсудський на той час іще не були союзниками. Виснажені українські війська майже не чинили їм опору й масово здавалися. Так само вчинили й туляки.
У польському полоні ними зацікавилися французькі військові радники, які, крім поляків, допомагали й білогвардійцям. І невдовзі більшість туляків увійшла до складу Північно-Західної армії генерала Миколи Юденича, яка восени 1919-го наступала на більшовицький Петроград. "Блуждая по лицу земли русской, они, кажется, хотели попасть к Деникину, но попали сначала к Петлюре, потом в Польшу. У Петлюры им "шибко не показалось", поляки их не приняли. Наконец, в Пскове им удалось набрести на настоящих истребителей большевизма, — пише про туляків Олександр Купрін в автобіографічній повісті "Купол св. Ісакія Далматського". — Дрались они с несравненной, безумной храбростью. Вышибать неприятеля из деревень, брать молниеносной атакой мосты и другие узкие опасные проходы было точно их любимой специальностью... Однако подчинить туляков хотя бы основным началам воинской дисциплины оказалось немыслимым. Так они успели озвереть в долгом гуртовом бродяжничестве. Таких грабителей, мародеров, плутов и ослушников свет не видывал. Ни наказания, ни уговоры на них нимало не действовали. Пришлось... перед походом на Петербург распроститься с удивительным Тульским батальоном, вернее, с его жалкими остатками, ибо большинство туляков погибло в боях. Жили грешно — умерли с честью".
Після того як армія Юденича зазнала поразки, деякі туляки служили в армії генерала Станіслава Булак-Балаховича, який воював за незалежність Білорусі.
2 
1
Коментарі
2