Український поет і правозахисник 47-річний Василь Стус загинув у таборі в селі Кучино Пермської області в Росії 4 вересня 1985-го. Перед тим оголосив голодування. Про смерть не казали іншим в'язням, які допитувались про його стан. Брехали, що відправили до лікарні.
"Сенс репресій, вчинених наді мною, подвійний. Перший сенс – розправитися з людиною, яка уже 15 років несхибно стоїть на обороні скривджених. Другий сенс - конфіскувати весь мій літературний набуток", - зазначав він у заяві 8 жовтня 1980-го до голови суду, який тоді виніс вирок, - 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Це було вже 2-е ув'язнення. Перше відбував у 1972-1979-х у таборах у Мордовії та примусових роботах на золотих копальнях у Магаданській області.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Лякав поглядом конвоїрів" - близькі Василя Стуса поділилися спогадами про нього
26 серпня 1985-го його посадили до карцеру - "за порушення режиму". Вигадали, що він кричав уночі та заважав іншим в'язням. Коли попросив ознайомитись із протоколом порушення, відмовили. Пояснили, що він проти радянської влади і завжди чимось незадоволений.
"4 числа в коридорі та кімнаті чергового стояла мертва тиша. Як у труні. Після десятої ранку там завжди жінка приходила і приймала готову продукцію. До неї сходилася охорона, постійно грають у доміно, жартують, кричать і сміються. П'ятого - теж тиша. Ми на них дивимося пильно, питаємо за Стуса. Вони не зізнаються. Але я кроки його в камері постійно чув, а це нема. Якось так мені стало шкода-шкода. Я рідко не стримував сльозу, але тоді заплакав. Нас зменшилося. І зменшилося на таку чудову людину. Якось шукаємо розумом ще заперечення, а душа каже: його нема. Десь аж 12 числа я одержав телеграму, що його дійсно немає вже", - згадував політв'язень Левко Лук'яненко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя"
Офіційна версія смерті - зупинка серця. Політв'язень Василь Овсієнко вважає, що Василь Стус загинув від удару карцерними нарами. Поховали його наступного дня на табірному цвинтарі. 1989-го тіло перевезли до Києва на Байковове кладовище.
6 січня 1938-го у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був наймолодшою 4-ю дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас на роботу. Згодом до нього приїхала дружина з 2 старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було 3 роки, батько перевіз його до міста Сталіно - тепер Донецьк. Жили в гуртожитку.
"Там барак був тоді, а він ходить, ходить, - згадує про сина Їлина Стус. - А я кажу: "Васильку, синок, ти сиди вдома". А нас там набрали землі засівати. Я їду на кукурудзу та кажу: "Ти, синок, сиди коло хати, нікуди не йди". А на другий день приходить старша донька Маруся зі школи й каже: "Мам, вчителька передала папірець". У ньому написано з'явиться до неї. Вона жила, та вчителька, близько.
Я приходжу раненько, бо сама іду на город, а хлопця лишаю вдома малого. Ще нема йому 6 років. Мало виповнитися тільки на Різдво. "Хто ви будете?". Я їй сказала, що Стуса Василя мама. "А чо він босий до школи ходить?". А я кажу: "Я не знаю. Він до школи не ходить, йому 6 років нема". А він вже газету читає. Я кажу: "Я не знаю, чого він ходить до школи. Я завжди на городі, то туди, то сюди, а його залишаю за хазяїна. А чого він прийшов до школи, не знаю. Нащо ж ви його приймаєте?". А вона каже: "А ви знаєте, що я вам скажу, пускайте його до школи. Нехай іде".
3 
1
Коментарі