У 1970-х радянські піонери знали дві Америки. Перша — та, про яку розповідали в школі. Та, що її відкрив Колумб. Де є купка капіталістів, яким належать заводи, пароплави й хмарочоси, а всі інші ледь животіють. Репортажі про безробітних, що ночують десь на лавках у сквериках, періодично демонстрували по телевізору в програмі "Время".
На шкільних політінформаціях по вівторках розповідали, що Америка очолює агресивний блок НАТО, який замірявся кинути на СРСР нейтронну бомбу. І лише завдяки мудрій політиці КПРС й особисто Леоніда Ілліча Брежнєва мілітаристи не наважуються здійснити своїх диявольських намірів. Чим саме "другий Ілліч" лякав американців, уявлялося туманно. Так само розпливчастим виглядав агресивний військовий блок із чотирьох літер.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На проведення першого Дня Києва із союзного бюджету не дали жодної копійки
Щоправда, газета "Правда", яку батька змушували передплачувати на роботі, регулярно друкувала антинатовські карикатури. От на одному малюнку художників Кукриніксів невихований дядечко в коричневому однострої прилаштувався відпочити: спина — в Америці, а ноги із черевиками-бомбами поклав на всю Західну Європу. Іншим разом він дубиною безжально вибивав із нещасних європейців грошики на потреби НАТО.
В актовому залі на третьому поверсі школи нашу піонерську дружину періодично збирали помітингувати на підтримку Анжели Девіс, яку заокеанські капіталісти тримали за ґратами. Ми одностайно ухвалювали резолюції, заздалегідь складені в райкомі. У них рішучо вимагали звільнити ув'язнену, що боролася за права пересічних американців. Не знаю, чи саме це вплинуло, проте за кілька років арештантку випустили. І невдовзі вона приїхала до Радянського Союзу. Я із хвилюванням стежив по телевізору за її прибуттям у московський аеропорт "Шереметьєво". Гадав, що людина, яка вийшла з тюрми, тим паче американської, має бути доходягою й ледь стояти на ногах. Але товаришка Девіс дарувала всім білозубу усмішку й мала такий вигляд, ніби щойно повернулася із кримського санаторію.
Існувала й інша Америка. Та, в якій продукували, приміром, жуйку Wrigley. Одного разу однокласників батько, відомий футбольний тренер, привіз із закордонного відрядження кілька блоків отієї гумки. Класна керівниця пояснила, що прилюдно смикати щелепами — непристойно. Бо людина — не верблюд. І затаврувала гумку як "символ американської розбещеності". Під час перерви між уроками ми, піонери, жували кожну пластинку Wrigley вдесятьох, по черзі передаючи одне одному.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найдовша черга на таксі була біля Бессарабки
Найбільшими авторитетами в класі були власники джинсів, надто якщо сині штанці були американські, а не підробками з Індії чи Польщі. Справжні Levi's були міцно зшиті, мали двох кобил на шкіряному лейблі, замок-блискавку та фірмові заклепки. Майже, як у ковбоїв зі східнонімецьких вестернів, що їх ми після уроків дивилися по кілька разів у сусідньому кінотеатрі "Комсомолець України".
Було ще нічне шипіння радіоприймача та позивні "Голосу Америки" в батьковій кімнаті. І попередження, що навіть заїкатися про це за межами квартири не можна.
У позашкільній Америці не було ні НАТО, ні нейтронної бомби, ні капіталістів, ні безробітних і навіть президента Рейгана. Престижні речі зі США, яким програвав недолугий радянський "ширпотреб", зводили нанівець шкільні політінформації по вівторках.
2 
1
Коментарі
6