Фото: pametnaroda.cz

Предстоятель Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість – нині Теребовлянського району на Тернопільщині. 1944-го він став Львівським архієпископом.

"Здавалося, що всі сили пекла спряглись, щоб обернути мою рідну землю в руїну, церкву в попелище, а вірних моїх в новітніх рабів. Воєнна хуртовина, що як нищівний вал два рази прокотилася по всій нашій Батьківщині, залишила спустошення, страхіття і незлічимі жертви, яким не було видно кінця. Одні з наших вірних шукали рятунку на чужій незнаній землі. Другі у геройській і одчайдушній боротьбі боронили кожного її клаптика й кожної дрібки волі, щоб врятувати їх перед напасниками. Інших гнано на смерть у фронтовий пекельний вогонь за чужу, не українську і не християнську справу", - писав митрополит Сліпий у своїх тюремних листах.

Радянська влада повторно утверджується на західноукраїнських землях у 1944 році та розпочинає таємну агентурну роботу проти Української греко-католицької церкви. Під керівництвом Георгія Карпова була відновлена оперативна справа, яка носила назву "Ходячие". Справжні каральні заходи проти УГКЦ починаються 1945-го. Священників арештовують та заводять справи про антирадянську діяльність, зв'язки із Ватиканом, іноземними розвідками та українськими націоналістами. Не оминають органи НКВД й митрополита, який, ще у 1941 році публічно підтримав Акт відновлення Української держави. Приймається рішення "відсікти голову греко-католицькій церкві". Собор святого Юра оточують з усіх сторін.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Галицький митрополит написав вітального листа диктатору

"Року Божого 1945, в місяці квітні, дня 11-го, після обшуків на Святоюрській Горі й в Духовній Семінарії, переведених чужими окупаційними властями, почався мій новий шлях життя", - пригадує митрополит Йосиф Сліпий, якого арештовують. - Почався шлях в'язня. Та не для мене одного. Я був тільки одним із сотень тисяч стариків, жінок, дітей і немовлят. Мене виривано із гущі повірених мені вірних. Їх виривано від рідної потом їхнього чола і кервавицею рук багатьох поколінь зрошеної землі, з рідної, зцілілої від війни хати, з їхніх полів, лісів і дібров. Моє слабе та схороване тіло було в руках супротивників-переможців, моя душа була вільна, вона блукала серед моїх вірних і здригалася на вид їхнього нещастя, нужди, болів і терпіння".

Його привозять до Києва, де розпочинаються допити. Вимагають підписати "зізнання".

"Не довелось мені в житті побачити свого столичного города Києва на Дніпрових горах. Та волею Божою, в якій наші поневолювачі були сліпим знаряддям, прийшлось мені бувати в ньому в гостях. Правда, не прийняли мене в столиці України і колисці тисячолітнього християнства. Тільки в думці своїй я йшов поклонитись до святих печер. Замість того замкнулись за мною і за багатьома іншими тяжкі двері нових "мистецьких пам'яток" нових володарів на моїй землі, двері в'язниці. Не стрінув я в своїй столиці ні одної людини з українським серцем і українською душею".

Допити тривають близько двухсот годин.

"Мене водили на слідство день і ніч, — згадував митрополит квітень 1945-го, — так що я буквально падав з ніг і мене мусили підтримувати, ведучи до слідчого. При тому голодував, бо давали на день трошки юшки і 300 грамів хліба".

 

Митрополита змушують спати на голій підлозі, але кати не добиваються жаданого "зізнання". Оголошують остаточний вирок – вісім років у Сибірських таборах.

Цей епізод із життя митрополита був лише початком довгого вісімнадцятирічного заслання. Призначаючи свого наступника Андрей Шептицький охарактеризував Сліпого однією фразою: "Він не зламається!". Ці слова були пророчими.

"Мої Дорогі Брати! Живіть гідно у благовісті Христовій, щоб я, чи як ще вийду та вас побачу, чи то залишуся далеко, про вас тільки почув, що ви міцно стоїте в одному дусі й однією душею співборетесь. І що ви в нічому й нічим не даєте себе застрашити вашим ворогами. Для них нехай це буде знаком погибелі, а для нас знам'ям спасення", – писав з Сибіру Йосиф Сліпий, у свій сімдесятий день народження - 17 лютого 1962-го.

×