Після закінчення Другої світової війни сталінському режиму доводилося протистояти на західних околицях СРСР активному опору, з яким він ніколи не стикався раніше, підпорядкованому чіткій меті: вигнати радянського окупанта, вважає французький історик Ніколя Верт.

"На цьому "Дикому Заході" (так іноді в донесеннях органів безпеки позначали території Західної України, Молдавії і Прибалтики) процес радянізації затягнувся майже на сім років (1944-1950) і викликав збройний опір, який гасили масштабними репресіями. У ході цього нескінченного виходу з війни близько мільйона осіб - із загального населення в 15 мільйонів - заторкнули репресивні операції: близько 220 тисяч були вбиті в збройних зіткненнях (з них 150 тисяч в Західній Україні і близько 70 тисяч в Прибалтиці); 250 тисяч були заарештовані й засуджені у спрощеному порядку за "контрреволюційну діяльність"; близько 430 тисяч були депортовані як "буржуазні націоналісти та члени їхніх сімей"".

Розмах руху опору в цих регіонах був природним чином пов'язаний з тим, що новий режим там сприймався більшою частиною населення як режим окупаційний. Найсильніший збройний опір радянізації був у Західній Україні, де з часів першої радянської окупації (вересень 1939 - червень 1941) існувала потужна підпільна збройна організація, ОУН (Організація українських націоналістів), яка поповнювала свої ряди із селян, вороже налаштованих до колективізації. ОУН та її збройне крило УПА майже десять років вели партизанську війну проти особливих частин МВС. В ході двох найзапекліших років (1945-1946) цієї брудної каральної війни більше 72 тисяч українських і прибалтійських партизан були вбиті, 102 тисячі взяті в полон, 67 тисяч здалися під час "тижнів амністії"; крім того, в ході збройних сутичок чи "зведення порахунків" були вбиті 16 тисяч цивільних осіб, а також 3500 співробітників військ МВС та понад 7 тисяч комуністів і комсомольців, спрямованих в ці небезпечні краї.

У прибалтійських республіках опір радянізації не набрав таких організованих форм, як у Західній Україні. Там не було жодної організації настільки ж потужної, як ОУН, якій вдалося б надовго об'єднати численні осередки опору окупантові, які були активніші в аграрній, католицької Литві, ніж у більш урбанізованих і переважно протестантських Латвії чи Естонії. Проте, відповідно до джерел МВС, в зіткненнях радянських правоохоронних органів і литовських партизан в 1947-1948 роках загинули 25 тисяч людей. Щоб знищити ці загони, які, завдяки підтримці місцевого населення, контролювали "глибинку" (особливо в Литві), МВС в травні 1948 та лютому-березні 1949 років організувало дві великі операції по депортації "сімей куркулів, буржуазних націоналістів і бандитів" (близько 50 тисяч депортованих з однієї тільки Литви в травні 1948 року і більше 95 тисяч з трьох прибалтійських республік в лютому- березні 1949 року).

За матеріалами лекції для "Європейського кафе"

×