Є місця — як горішки. Звичні та у всіх на виду, а зсередини наповнені таємницями. Для мене, киянина, такою завжди була Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври.
Найбільше лякали касири перед воротами. Іноді так хотілося постояти посеред Лаври, почути дзвона — а грошей катма. В університеті навчили простому паролеві: "Я до бібліотеки". Там, за рогом ліворуч — читальний зал Історичної бібліотеки, студентів пускали туди безкоштовно.
Хоч би який натовп кипів між фресками входу, пролазити у чавунну щілину дверей все одно треба поодинці. Не просто схиляєшся — скручуєшся, як плід у материнському череві. Переступаєш поріг, розпрямляєшся: темно, а попереду світло. Народжуєшся в нове життя.
Тут тебе не дістають начальники, не скубуть дівчата, не тіснить натовп, не гуркотять авто.
Дев'ятсот років тому начальники були не з "паркером", а з варязьким мечем. Ви коли-небудь тримали в правиці варязького меча? Незабутнє враження. Одразу стаєш вільним чоловіком. Тільки повага до начальника тебе зупиняє, бо в нього таких мечів — "тьма". Тоді так називали цифру в 10 000.
Е ні, "тьму" принесли монголи у 13 столітті. А наш герой народився ще до хрестових походів, у 1080 році. Тоді князеві давали два імені — язичницьке та на честь святого. За святим покровителем княжич став Панкратієм, за язичницьким звичаєм — Святославом. Скорочено-ласкаво хлопчика стали називати Святошею. І неначе долю напророкували.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Епідемія чуми в Києві 1572 року викосила майже половину міщан
У три роки батько, князь Давид Святославич, провів сина через обряд "посаження на конь". Зрізали з голови пасмо волосся, садовили у сідло. Все, тепер ти "належиш до "керівного складу". Тобі Бог судив керувати людом. Бо ти — від роду Рюрика, що прийшов сюди правити за двісті з чимось років до твого народження. Все піде як заведено. Ось тобі чернігівські володіння. А ось тобі дружина — гарна, яку батько вказав. Діточки народилися — знатимуть смерди, хто спадковий господар...
А далі почалася політика. Така, як завжди — коли "не знаєш, кому кадити, на кого котити".
У сімнадцять років став наш герой за великого київського князя Святополка проти Володаря та Василька Ростиславичів. Побили їх. Ясна річ, чернігівські володіння загули. Однак відразу Святополк Великий надав Святоші Луцьк.
Минуло ще два роки, і йому "викрутив руки" ворог Святополка Давид Ігоревич. У місті загинув син Святополка Мстислав. Святоша з військом чатував осторонь на самого великого князя. Побачив, що пролилася великокняжа кров — і знову перейшов до Святополка. Разом з воєводою Путятою вдарив по послах Давида, відбив його з Волині...
Так би і проходило життя другорядного князя, "третього зама" по-нинішньому: у щорічних зрадах, компромісах. Жити ж якось треба, родину утримувати, дружину — не жінку, а вояків, які без війни почнуть на твоє зазіхати.
Та ось, як пише про це "Києво-Печерський Патерик", сталося одкровення Боже. Святослав-Панкратій спитав себе: навіщо мені це все? Навіщо відмовлятися щодня від свого єства? Тільки тому, що "так усі роблять"?
Не усі. Трапляються люде. Григорія Сковороду призначили вже було уставником імператорського хору, а там — дворянство, чини, маєтки, піддані. Але він обрав торбинку, сопілку і зошит.
Уже нащо був гонитель та мучитель християн римський імператор Діоклетіан. А й той за сімсот років до Святоші покинув до біса таку імперію і завіявся до скону в сучасний хорватський Спліт, "у глухе село" — садити капусту.
Святоші було 26 років, коли з ним це сталося. Щоб Рюрикович, князь "від Бога", постригся у ченці — такого Русь ще не бачила. Це вам навіть не народний депутат відмовився від недоторканності. Київ просто отетерів.
Панкратій-Святослав став ченцем Миколою 19 лютого 1106 року. Десь на Трійцю того ж року на його кошти заклали перший камінь Троїцької церкви. Її поставили другим поверхом на лаврському мурі. А посередині між тими двома термінами — 19 лютого та Трійцею — Микола Святоша посадив перше дерево в своєму лаврському садку. Найзручніше це було того року робити в останній тиждень квітня за новим стилем.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи скептично оцінили пошуки останків Данила Галицького
Сад був не там, де зараз у Лаврі, над Ближніми печерами, а при лікарні. Її Святоша також уфундував: маленький монастирок і при ньому шпиталь, прямо на лаврському розі.
Зробив усе це і сів при вхідних воротах Лаври — отут, де вузькі чавунні двері, де увійти — як народитися. Сів, і просидів 42 роки. Звичайно, з перервами на сон у келії.
Ви коли-небудь бачили людину, яка сидить сорок два роки — скажімо, по сьогодні з 1970 року? Сидить, наприклад, вахтером при воротах установи, але за свій рахунок? Микола Святоша не був вахтером, касиром, воротником. Він був воротарем. Цей давньоруський термін — не спортивний, а чернечий. Це таке послушання. Всім прозорливо зазирнути у вічі. Оцінити кожного захожого. Не фейс-контроль, а контроль душі. При тому, що зброю, звичайно, лишали також воротареві.
Тільки один раз зірвався Святоша з-під лаврських воріт. Йому було вже 62 роки. На великого князя Всеволода Ольговича пішли чернігівські родичі. Вони взагалі були, по-нашому, "бєспрєдєльщиками". Лише Святоша зміг розборонити тих звірюк. Але стрес був для святого старця занадто великим. І він віддав душу Богові в своєму садочку біля вузьких лаврських воріт.
Я ніколи не був усередині Троїцької надбрамної церкви. Більшу частину мого життя вона була зачинена для відвідувачів. Але знаю, що на тамтешніх фресках намальовані на стінах грішні виходять геть — до справжніх дверей. А павичі, слони та пелікани ведуть праведників до раю. Це теж привіт від князя, який зрозумів ціну влади.
А йому було від чого відмовлятися. Ви, наприклад, відмовилися б від цілої Борщагівки? Борщагівка до прийняття чернецтва була одним із володінь Миколи Святоші.
Які трави там йому збирали на борщ — ми вже ніколи таких не зберемо. Які наїдки були в його часи, я побачив тільки раз у житті. Тоді на Подолі, на Братській вулиці, з розкопу витягли горщик початку 12 століття. В ньому була не луска, а рештки хрящів осятра. Осятри були звичайною дніпровою рибою, їх вживали прості люди. Що вже казати про князів.
А назва Святошина взагалі походить від прізвиська нашого героя — "Святоша". Тепер на проспекті Вернадського навпроти райдержадміністрації стоїть пам'ятник йому.
Святоша — це пестливий варіант імені Святослав.
3 
1
Коментарі
4