"Ця колишня пані, що сумувала за "громадською діяльністю", лишившися біля "розбитого корабля", намагалася свій підмочений авторитет використати для контрреволюційного оброблення того літературного гуртка, що гуртувався навколо неї", — писала в ті дні "Літературна газета".
"Колишня пані", в горжетці й лорнеткою в руці, й під час слідства та процесу дозволяє собі сперечатися із прокурором. То було за два роки до Голодомору й за сім — до вакханалії репресій 1937–1938-х. Цей номер іще проходив. "Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя, і, звичайно, в міру сил моїх і можливостей, я працювала для здійснення її", — не приховує на допиті. Ба, заявляє, що за 250 років панування Москви українці не надбали культурних цінностей, відстали від Європи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зірку Російської імперії контррозвідка охрестила "червоною королевою"
До жодних контрреволюційних організацій не належала. Як і літературознавець академік Сергій Єфремов, історик академік Микола Слабченко, мовознавець Григорій Голоскевич, богослов Володимир Чехівський та інші, що сиділи на тій самій лаві підсудних. Бо жодної Спілки визволення України насправді не було. Радянські спецслужби вигадали її і сфабрикували справу, аби завдати показового удару старій, ще дореволюційній, українській інтелігенції.
У квітні Людмилі Старицькій-Черняхівській та її чоловікові, професорові-гістологу Київського університету Олександрові Черняхівському винесли вирок — п'ять років ув'язнення і ще три — позбавлення прав. За два місяці присуд змінять на умовний. Подружжя засилають до Сталіно — теперішнього Донецька. Там Черняхівський стає одним із засновників медичного інституту.
До Києва подружжя повертається 1935-го. Щоб вижити, Людмила три роки працює на швейній фабриці робітницею. Творів Старицької-Черняхівської не друкують. На сцені Київської опери йдуть "Аїда", "Чіо-Чіо-сан", "Ріґолетто" в її перекладах, але дирекція вирішила не платити гонорарів репресованій письменниці. Та подає до суду й виграє.
8 січня 1938 року заарештували єдину доньку Черняхівських — письменницю й перекладачку Вероніку Черняхівську. Її як колишню дружину німецького банкіра Теодора Геккена звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Батько не витримує цього удару й наступного року помирає з горя. Мати пише листи до Сталіна, Ворошилова, Калініна, комісії про помилування при Верховній Раді СРСР. Роздобувши список жіночих політізоляторів, вона надсилає туди продуктові посилки. Одна з них не повернулася із Томська. Вирішивши, що її донька перебуває там, 72-річна письменниця виїжджає до Сибіру.
Мати ніколи не дізналася, що насправді її Рони вже понад два роки не було в живих. Вероніку Черняхівську розстріляли за постановою трійки при Київському НКВД 22 вересня 1938-го. За чутками, перед убивством енкаведисти її зґвалтували.
Коли 1941 року німці підступали до Києва, Людмилу Старицьку-Черняхівську як імовірного "пособника фашизму" заарештували й етапом відправили до Акмолінська в Казахстані. Дорогою вона померла в ешелоні. Тіло конвоїри викинули з вагона.
Якось убрані в українське сестри 8-річна Людмила та старша на 3 роки Марія Старицькі гуляли в університетському Ботанічному саду, неподалік свого дому на теперішній вул. Саксаганського в Києві. Між собою розмовляли рідною мовою. Інші діти, а за ними їхні бонни й няньки, що тут прогулювалися, почали глузували з "мужичок".
Повернувшись додому, молодша Людмила затято мовчала. А Марія прийшла в сльозах. Після того випадку батько присвятив їй вірш "Марусі":
Не плач, моя доле кохана,
Шануй оченята-зірки:
Тебе оганьбила догана.
Образили пані бридкі.
Із тебе сміялися знову
На гулянці майській в гаю, —
За одіж селянську, крайову,
За мову питому твою...
"Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку", — писала Людмила Старицька-Черняхівська про дитинство. Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини 19 ст. то була дивина.
Гімназисткою восьмого класу Людмила заробляє собі на життя приватними уроками. Бо батько втратив усі гроші, вклавши їх у перший професійний український театр. Разом із Лесею Українкою, її братом Михайлом Косачем, Володимиром Самійленком, Іваном Стешенком, Орестом і Євгеном Остроградськими 1889 року засновують гурток української молоді "Плеяда". Їхня мета — творити нову української літературу європейського рівня. Багато перекладають рідною мовою світову класику. На зібраннях, бувало, брали одне слово — наприклад "понеділок" — і кожен про нього мусив написати оповідання, вірш або есе. Одразу ж починалися читання й обговорення, до яких приєднувалися старші з Косачів чи Старицьких.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Національна опера не цікавиться творами в перекладі українською - експерт
Людмила з батьком працюють над романом-трилогією про Богдана Хмельницького, який друкують у "Московском листке". Згодом під двома прізвищами твір вийшов окремою книжкою у Львові та Чернівцях.
У заповіті Михайло Старицький написав: "Виконавицею мого заповіту я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх. Усім своїм спадкоємцям бажаю: хай подарує їм Господь тихе і спокійне життя, хай не погасне в їхніх серцях любов до своєї батьківщини, яка зігрівала мене все моє життя". Людмила Черняхівська-Старицька зізнавалася, що по смерті батька 1904 року в неї розпочалося "життя з половиною серця".
1868, 29 серпня — Людмила Старицька-Черняхівська народилася у Києві в сім'ї українського письменника та драматурга Михайла Старицького (1840–1904) і Софії Лисенко (1854–1928). Була другою з п'яти їхніх дітей
1884 — у газеті "Московский листок" з'являється друком перше оповідання 16-річної Людмили
1896 — виходить заміж за лікаря й учасника українського руху Олександра Черняхівского. Був на рік молодшим за дружину
1900 — народжується донька Вероніка
1907 — пише розвідку "Двадцять п'ять років українського театру", починає працювати в першій українській газеті "Рада" — завідує відділом "По Росії"
1912 — по смерті композитора Миколи Лисенка, її дядька, очолює Київський літературно-мистецький клуб "Родина"
1917–1919 — є членом Центральної Ради, бере участь у створенні Спілки українок, входить до складу перекладацької комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою
1941, 20 липня — заарештована НКВД, дата смерті й місце поховання невідомі
Авторка драматичних творів "Сапфо" (1896), "Вертеп" (1907),"Гетьман Дорошенко" (1911), "Іван Мазепа" (1929), повістей "Мрія" (1893), "Навіщо" (1896), "Діамантовий перстень". Перекладала українською Гейне, Надсона, Рилєєва. Залишила спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Самійленка.
1 
1
Коментарі